Мрія, що зрадила: за рік після Фукусіми майбутнє ядерної енергетики зовсім не райдужне

Колосальну енергію, заховану в атомному ядрі, хімік Фредерік Содді 1908 року оспівував так: вона може “змінити обличчя пустельного континенту, розтопити крижані полюси і перетворити весь світ на щасливий райський сад”. У руках військових ця енергія загрожує чимось зовсім протилежним: зробити пустелю з квітучих садів у безпрецедентних масштабах. Ідеалісти сподівалися, що “мирний атом” зможе відновити баланс і стати дешевим, невичерпним, надійним та безпечним джерелом електроенергії на довгі століття. Та не так сталося, як гадалося, і в найближчому майбутньому навряд чи так буде.

Обговорюючи проблеми ядерної енергетики 26 років тому, The Economist зауважив, що вже дещо ослабла атомна промисловість має майбутнє: “Збудувати багато атомних електростанцій, а далі рік за роком напрацьовувати позитивну статистику, без летальних випадків і серйозних аварій. Поза сумнівом, результатом стане дешевша енергія”. То була правильна оцінка, але наш висновок про те, що ця галузь “безпечна, як кондитерська фабрика”, виявився заручником майбутнього. Не минуло й місяця, як в Україні вийшов з-під контролю і вибухнув один із реакторів на Чорнобильській АЕС, забравши численні життя працівників, які були на зміні, а пізніше й ліквідаторів аварії. Шлейф радіоактивного забруднення протягнувся на тисячі кілометрів, залишивши за собою смугу непридатної для життя території і зігнавши з місця десятки тисяч людей. Шкода від радіації не оцінена й донині, горе і страждання переселенців очевидні.

І ти, Японіє?

Згодом, через 25 років, коли минуло достатньо часу, щоб заговорили про “атомне відродження”, все повторилося. Бюрократи, політики і промисловці так званого атомного села Японії — це вам не якісь незрозумілі партапаратники напіврозваленої авторитарної держави, на яких лежить провина за Чорнобиль. Навпаки, вони були відповідальними перед виборцями, акціонерами, суспільством. Та все ж дозволили своєму захопленню атомною енергетикою заступити неефективні інструкції, ненадійні системи безпеки і злочинне ігнорування тектонічних ризиків для реакторів, а натомість натхненно пропагували міф про атомну безпеку.

Не в усіх демократичних країнах справи такі погані. Проте ядерна енергетика ось-ось перекочує за межі демократичних держав. Найбільші інвестиції в галузь — у Китаї. Не тому, що він ставить на мирний атом, а тому, що навіть скромний інтерес у такій величезній економіці робить його великим за мірками майже всіх інших держав. Регулятивну систему Піднебесної після Фукусіми, вочевидь, буде цілком переглянуто. Деякі з нових тамтешніх АЕС збудовано за найсучаснішими і, як вважається, найбезпечнішими проектами. Але для безпеки потрібно щось більше, ніж просто першокласне інженерне мистецтво. Необхідні незалежне регулювання і ретельна, самокритична культура безпеки, яка постійно вишукує можливі огріхи і непомічені загрози. А саме цього ні Китай, ні Росія (яка теж планує збудувати чимало атомних станцій) поки що не можуть гарантувати.

У будь-якій країні незалежне регулювання галузі ускладнюється, якщо вона функціонує переважно за вказівками держави. Але без останньої приватні компанії просто не бралися б за будівництво атомних електростанцій. Почасти це пояснюється ризиками, які виникають унаслідок дії місцевої опозиції та змін державної політики (у Німеччині АЕС, які до того вважали безпечними, після аварії на Фукусімі закрили, що стало холодним душем для всього сектору). Але здебільшого це зумовлено справді високою вартістю реакторів. Менші капітальні витрати, раніше заявлені для сучасних постчорнобильських проектів, так і залишилися на папері. Ті кілька нових установок, які будуються зараз у Європі, вже перевищили свої без того чималі бюджети. А в Америці, де найбільший у світі парк АЕС, видобуток сланцевого газу різко скоротив витрати на один з альтернативних видів палива; появу нових атомних станцій можна очікувати лише на все ще регульованих ринках електроенергії — таких, як у південно-східному регіоні.

Технологія для дорожчого світу

Щоб атомна енергетика відігравала більшу роль, вона або має подешевшати, або повинні подорожчати інші способи отримання електрики. Теоретично другий варіант видається перспективнішим: поки що шкода, завдана довкіллю горючими корисними копалинами, не компенсується. Якщо до вартості викопного палива включити загрозу, яку становлять для клімату викиди вуглецю, то вона значно зросте. Ми вже довгий час обговорюємо необхідність запровадження податку на них (і скасування субсидій на енергію). Але на практиці ціни на вуглець навряд чи виправдають вартість атомної електроенергії. Запропонований Великою Британією нижній поріг ціни на викиди (у 2020-му еквівалент €30 ($42) за тонну в цінах 2009 року, що приблизно вчетверо вище від нинішньої вартості на європейському ринку вуглецю) має на меті зробити інвестиції в ядерну енергетику вельми привабливими для того, щоб збудувати ще кілька нових електростанцій. Але навіть за таких умов, імовірно, знадобляться інші стимули. А поки що є небагато ознак того, що десь можна встановити і підтримувати достатньо високу ціну на інші способи виробництва електроенергії.

Незалежно від того, чи зможе атомна електроенергія виграти від зміни цін на викиди вуглецю, вона стала б конкурентоспроможнішою, якби була дешевшою. Утім, попри багаторічні щедрі вливання держави в дослідницькі програми, поки що жодних зрушень у цьому секторі не спостерігається. Зазвичай інновація процвітає там, де між собою можуть конкурувати багато проектів, де в гру легко вступати новачкам, де регулювання не надто суворе. Деякі технології з використання відновлюваних джерел енергії відповідають цим критеріям і, як результат, стають дешевшими. Але очевидного способу зробити це для атомної енергетики поки що немає. Прихильники стверджують, що невеликі реактори масового виробництва могли б допомогти уникнути частини проблем, типових для нинішніх гігантів. Проте для справжньої інновації їм потрібен великий ринок, щоб конкурувати між собою, якого на сьогодні немає.

Нововведення в атомній галузі все ще можливі, але не такими швидкими темпами: кити еволюціонують повільніше за дрозофіл. Це не означає, що атомна енергетика раптом зникне. Куплені сьогодні реактори можуть працювати аж до ХХІІ століття, і немає сенсу виводити з експлуатації справні установки, за які вже заплачено і які ще можна використовувати не один рік (що зробила Німеччина). Деякі країни, які переймаються безпекою своєї енергетики, і далі будуватимуть реактори. Те саме може стосуватися держав, які планують створювати ядерну зброю або мають кошти для цього. І якщо ціни на горючі корисні копалини зростуть і залишатимуться високими (через їхній брак або великий податок), атомна електроенергія може знову стати привабливою. Але обіцянок змінити планету вже немає.

The Economist