Мовчазний ресурс

Якщо в ній і є якийсь позитив, то він полягає насамперед у тому, що “приспане” та призабуте кримське питання повернулося в центр уваги суспільства. Про Крим дуже легко “призабути”. Бо про нього дуже зручно “призабути”.

 Адже “ховати голову в пісок” є одною з природних реакцій психіки на проблему, що не має очевидного вирішення. А саме такою і бачиться проблема з Кримом: реальних важелів повернення території досі не віднайдено; російський окупант засів міцно; просити його про милість безглуздо, а перемогти силою неможливо. Покладатися ж на абстрактну “глибоку стурбованість міжнародного співтовариства” можна, як доводять приклади Молдови та Грузії, протягом багатьох десятиліть. Та й на економічну гонку (мовляв, “Крим побачить, як ми добре живемо в ЄС, та сам захоче повернутися до України”) надії теж небагато: як показує приклад Нарви — Івангорода (фактично єдиного міста, розділеного річкою між Естонією та Росією), переважною реакцією івангородського пролетаріату на досягнення надто успішних сусідів є не бажання наслідувати їхній приклад, а мрія обстріляти їх “Градами”. То як повернути Крим? Думаймо, панове, думаймо… Хто придумає, той стане рятівником Української держави.

Про Крим хочеться забути ще й тому, що його тиха, мирна, безкровна здача є однією з найганебніших сторінок сучасної української історії. З Донбасом усе інакше: Україна воює за нього, воює героїчно. Програти бій сильнішому противникові не соромно, як вчить і приклад героїв Крут. А от здатися без бою таки є ганьбою, страшною ганьбою.

Саме тому згадувати про Крим дуже неприємно, але у зв’язку з “блокадою” таки довелося. І можна було добре відчути, наскільки ця згадка була неприємною. Тиждень “блокади” в українських соцмережах став фестивалем вправляння в ненависті до Криму: “Влаштувати їм голодомор”, “Задушити гадів”, “Пустити воду, але отруїти її” тощо. Подіб­ного потоку ненависті не лилося навіть у 2014 році. І зрозуміло чому: тоді ще були можливі “варіанти” подальшого розвитку ситуації. А от коли надія вмирає, це здатне викликати в слабких душах окрім болісного ігнорування ще й таку нездорову реакцію, як напади безсилої люті. Дуже легко загіпнотизувати себе, що всі “порядні” кримчани вже переїхали на материк, а на решту “диванні ієгови” ладні пустити сірчаний дощ, мов на Содом і Гоморру, де, як пам’ятаємо з Книги Буття, не знайшлося й п’яти праведників.

У Криму “праведників” близько 60% населення. Саме стільки кримчан, за оцінками Джемілєва, проігнорувало окупантський “референдум”. Це той самий контингент, що завжди слухняно голосував за поточну українську партію влади.

Варто зауважити: українську партію влади, хоч яку погану та корумповану, але таку, що уособлювала саме Українську Державну Владу. А не за виразно антиукраїнські “русскіє двіженія” всіх ґатунків, які в Криму завжди були маргінальними. Ці люди не вийшли проти російських автоматів за тріо Яценюк — Кличко — Тягнибок, але вони не вийдуть і за Аксьонова з Путіним. Ця маса, котру так зневажають зарозумілі “бійці інтернетного фронту”, і є ті самі “громадяни України в окупованому Криму”, інтереси котрих покликані захищати наші нові закони про окуповані території. Їхня схильність мовчазно приймати правила влади, але водночас триматися осторонь неї є безцінним стратегічним ресурсом України в майбутній боротьбі за Крим. Ресурсом більш вагомим, ніж купка діячів, котрі стали “дисидентами” лише через відмову окупантів домовлятися з ними. Мовчазна більшість зберігає багаторічну пам’ять про те, що Україна ніколи не робила їм нічого поганого. Не робила до останнього тижня, коли пішла на виразно неприязний крок, названий до того ж не “боротьбою з оборудками в сірій зоні” та не “боротьбою з тіньовим бізнесом олігархів”, а страшним войовничим терміном “блокада”. Нерозумно демонструвати цим людям, що Україна вважає їх ворогами. Адже відновлювати український Крим згодом доведеться насамперед із ними, а не з ексцентричним москвичем Іслямовим.

Є, безумовно, у Криму й гади: он вони, червоношкірі, підпалені кримським сонцем, незвичним їм по попередніх місцях служби в усяких сисольськах та мєдвєжьєгорськах. Це і є головна “цільова аудиторія блокади”. Але саме вони найгучніше й сміються над комариним укусом Меджлісу: “родіна-мать” щедро навалить їм грошей та звичного рідного харчу в спецпайках. Потурбується та “родіна” і про пенсіонерів: їм багато не треба. А от кому стане зараз у Криму непереливки, то це насамперед тим, хто не залежить від окупантської казни, принципово не йде “на службу”, не отримує іудиного “жалованія” та намагається якось викрутитися самотужки, чіпляючись за останні ділові зв’язки в материковій Україні. Навіщо було Чубарову під прапором боротьби з окупантами та олігархами знищувати своєю “блокадою” ще один перспективно проукраїнський (а в значній частині й свідомо проукраїнський) соціальний клас у Криму, мені не зрозуміло.
Чи ж уже не маємо надії повернути Крим?..