Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Коли ж прийдуть нові українці?

[12:53 25 мая 2015 года ] [ Тиждень, 22 травня 2015 ]

Незабаром святкуватимемо 24-ту річницю незалежності України. 24 роки — це більше, ніж половина шляху Мойсея пустелею, і вже так чи так треба підбивати не остаточні, але ґрунтовні підсумки.

Чи можемо ми, поклавши руку на серце, говорити про якісь помітні успіхи? Головний із них — уникнення найстрашнішого й найбільш небажаного — національного краху. Ми не провалилися, не зникли, не втратили державності, ми не… не… не… А де ж позитив? Чого досягли, що зробили за ці роки? Може, маємо функціональну, дієздатну, ефективну державу чи здорове суспільство? Потужну економіку, блискучу культуру, сильну армію, успішну міжнародну політику, соціальну справедливість і національну єдність? Якби ж то…

То хто ж відповість за пропащий, згаяний історичний час України? Тут нам нікуди не подітися від питання про еліту, провідну верству, як називав цей прошарок Дмитро Донцов. Абсолютно не випадково у добу Середньовіччя, говорячи про польську, угорську, іспанську, французьку та інші нації, мали на увазі лише лицарство, аристократію, шляхту. Немає еліти — немає нації, а є тільки селянство, хлопи, плебс. Інколи справедливо кажуть, що долю людини визначає її характер. Долю нації визначає її еліта. Будь-яка революція віддає владу не народові, не мільйонам людей, а тим нечисленним групам, що здатні професійно керувати чи визначати шлях суспільних перетворень. Талановита, інтелектуальна, вольова еліта здатна максимально ефективно мобілізувати на успішні акції навіть не дуже обдарований чеснотами демос (і навпаки). Справедливо казали: отара баранів на чолі з левом завжди переможе зграю левів на чолі з бараном.

То яку ж еліту нині має Україна? На жаль, треба визнати, що насправді це азіатська еліта європейської країни. Звісно, корупція є скрізь у світі: у Західній Європі, США і т. ін. Але не можна не помітити принципових, радикальних відмінностей. На Заході хабарі, корупція, бізнесові змови тощо — девіантна поведінка, аномалія, відхилення. В Україні все це норма, єдино можлива лінія поведінки в умовах, що склалися. Девіантним у нас виступає небажання давати хабарі (що майже завжди в бюрократичних і бізнесових середовищах сприймається як виклик, протиставлення себе “колективу”, громадській думці), провадити кадрову політику непотизму (краще, певна річ, уживати суто український термін “кумівство”), корумпувати вищих посадовців. Для чиновника — нехіть надуживати службовим становищем, сприяти бізнесу друзів, родичів і т. ін. У цьому розумінні Україна дуже нагадує не географічно близьку Польщу або ж Чехію, а Марокко, Сирію чи Єгипет. На такому тлі проєвропейська риторика нашої влади та частини су­спільства бачиться вельми відірваною від реального національного ґрунту. І це аж ніяк не компенсується мало не рабською готовністю верхівки дотримуватися порад західних благодійників України, хоча всі ті поради зовсім не рівноцінні.

Умови повсякденного буття цієї верхівки формують відповідні особисті якості людей, які до неї належать. Це необов’язковість, дрібна підступність, брак внутрішньої (духовної) та зовнішньої (поведінкової) дисципліни, глибока байдужість до громадських інтересів і власної країни, патологічна схильність до нетрудових доходів, крадійкуватість, відсутність навіть натяку на трудоголізм, тотальна безвідповідальність тощо. Зрозуміло, коли діяч не перебуває на державній служ­­бі, а керує власним бізнесом, рівень трудоголізму й виконавської дисципліни суттєво підвищуєть­­ся, адже не на Україну людина працює, а на себе… Оскільки влада в нашій державі тримається (переважно) на двох верст­вах: бюрократії та бізнесі, то саме вони виступають законодавцями поведінкових мод, стандартів і правил, “понятій” (тут дається взнаки помітний вплив кримінального світу на вітчизняну політику та підприємництво).

Тому українська політика вирізняється надмірною непринциповістю, цілковитим небажанням боротися проти зла, загроз державі й водночас великим прагненням залагоджувати всі проблеми кулуарно-бізнесовим способом (“пєрєтєрєть вапрос”, “парєшать”), тобто змови, підкупи та зради є для неї нормою. Бачимо тип не борця, а інтригана та капітулянта, і такі “чесноти” національної еліти не обіцяють Україні нічого доброго в суворих випробуваннях історії.

Зрештою, нашим керівним діячам незрідка бракує елементарної сміливості, мужності, твердої волі, наявності принципів та відданості їм. Усі ці вади керівного класу країни є надзвичайно важливим чинником поразок і невдач України. Слабкість і боягузтво звичайної людини — то її особиста біда, слабкість і боягузтво лідера держави — національна трагедія.

Представниками нації перед цією верхівкою часто-густо виступають “професійні українці” — представники здебільшого гуманітарної і творчої інтелігенції, які формують відповідну масовку. Серед них є різні люди: від щирих послідовних патріотів до тих, кого варто назвати націонал-симулян­тами. Це вже не малороси, якими постаті цього типу були за царату й СРСР, а з огляду на чвертьстолітнє існування незалежної держави — малоукраїнці. Націонал-симулянти, що при безнадійній політичній бездарності відрізняються феноменальною піар-актив­­ністю, за визначенням не здатні на ефективне державотворення, хоча й страшенно прагнуть його очолити. На великий жаль для України, інколи їм це вдається зробити. Маючи бодай якусь владу, вони починають жахливу за своїми наслідками всеосяжну вербалізацію діяльності, нескінченну словесну діарею, демонструючи фантастичну здатність забалакати будь-яку здорову ідею, поступово випаровуючи її зміст. Коли саркастично кажуть: “Україна ніколи не змарнує шан­­су змарнувати шанс”, мають на увазі переважно саме цю публіку. Її демагогія сприяла проституюванню та баналізації національних цінностей, нічого їм не додавши там, де вони вже були (на Заході та в Центрі), й не допомігши їх просуванню на Південь і Схід. Слова лунали в контрасті з реальною бездіяльністю, та й у моральному сенсі ті особи аж ніяк не бачилися зразком, часто будучи не в змозі впоратися зі своїм демоном особистого інтересу. О, про себе вони не забували ніколи!

Деякі з них по п’ять-шість каденцій просиділи у Верховній Раді з чималою користю для своїх родин, але не для країни. Дехто навіть подбав про своїх нащадків, забезпечивши їм успішний старт у політиці. Майже всі вони щиро вважали і вважають себе незамінними. Це провінційна, інтелектуально й морально обмежена “тусовка”, яка, втім, дуже старанно пильнувала власне місце в усіх навколовладних структурах, стаючи міністрами, віце-прем’єрами, послами, академіками, нардепами та ін. Якщо ці люди очолювали газету чи журнал, то найперше опікувалися своєю рідною “творчістю”. Зоологічний егоїзм, абсолютна нездатність на жертовні вчинки, лицемірство, незрідка банальне боягузтво — це риси тих, хто намагався говорити від імені нації. А ще дріб’язковість, схильність до постійних чвар і з’ясувань стосунків у власному середовищі, до утворення кланових груп та провокування боротьби між ними. І водночас нездатність та нехіть до творення конче потрібних суспільству національних концептів розвитку в різних сферах. Ось чому ця публіка непогано порозумілася з колишньою компартійною номенклатурою за часів Кравчука (між ними було багато подібного) та олігархічною елітою періоду Кучми. Тільки зрозуміло, що в такому середовищі “Вашингтон з новим і праведним законом” не міг з’явитись у принципі…

Ця безвідрадна ситуація із провідною верствою має своє багатовікове коріння, що сягає глибин української соціально-по­лі­тич­­ної та культурної історії. Відсутність національної аристократії гальмує розвиток нації, а коли вона таки сформується, то ще тривалий час залишається позначена відбитками плебейства, міщанства, філістерства, не маючи ані кодексу честі, ані уявлень про неї — самі лише “понятія”. Верхівка тоді не підозрює про ідеали служіння нації, країні, державі, сприймаючи їх як чужі й непотрібні абстракції, випадки, “панські витребеньки”. Коли людина із психологією плебея, слу­­ги, лакея раптом дістає нагоду розпоряджатися мільярдами доларів і долею найбільшої держави Європи, не виключені прикрі наслідки. Власне, їх ми й спостерігаємо вже майже чверть століття…

Нинішні керівні малоукраїнці формувалися в задушливому маленькому світі дрібних можливостей, що раптом стали величезними. Їхня духовна малоросійська чи малоукраїнська обслуга, що страшенно боїться відповідальності, полюбляючи владу та її приємні сторони, не здатна докорінно ламати тоталітарний базис (знадобилося 24 роки, щоб спробувати покінчити з комуністичними символами!), вона може лише прикрашати конструкції нео-УРСР гарненькими квіточками, що мають приховати все­владдя олігархату. Ці націонал-симулянти є акторами колишнього українського театру “лєнінської національної політики”, вони були потрібні в УРСР для демонстрації останньої, до них ставилися поблажливо, якщо вони не перетинали межу, котру їм визначили. Ця межа називалася провінційністю. Ті, хто її переходив (навіть не захоплюючись політикою), ставали небезпечними. Приміром, Василь Стус, не хатньо-україн­­ське явище, а феномен європейської культури, був приречений у СРСР через свою антипровінційність, бо не вміщався у вузькі рамки дозволеної фольк­лор­­но-етнографічної резервації. А вони всі — ті, хто без особливих поневірянь пережив Сталіна, Хрущова, Брєжнєва, Ґорбачова, — за ці межі не виходили.

Сьогодні у крові й стражданнях національно-визвольної вій­­ни історія творить нових українців, тих суворих лицарів української справи, що мають стати елітою нації та держави, визволивши останню від клептократичної верхівки її псевдоукраїнської, ще радянського розливу інтелектуальної клієнтели.

Ігор ЛОСЄВ

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.