Двадцять років — вік пелюшок

Если бы существовала у кого-нибудь такая мысль, то она была бы в одинаковой степени нелепа, …и едва ли бы такая мысль могла найти себе долговременное пребывание в голове, не нуждающейся в помощи психиатра”.

Так само думала й більшість із нас напередодні краху імперії в кінці вісімдесятих минулого століття. За якихось п’ять, а може й три чи навіть два роки до Незалежності такий варіант вважався менш імовірним, аніж, припустимо, падіння Марса чи Венери на Землю. Та замість Марса і Венери, таки звалилася з неба омріяна Незалежність.

Те, що міцне — швидко ламається, — каже філософія даосизму, але ця теза була слабкою втіхою для адептів комуно-російського тоталітаризму, вони ще довго не могли второпати, чому жоден комуніст чи “будівник комунізму” навіть пальцем не поворухнув, коли валилося “світле майбутнє всього людства”, жоден секретар райкому не вийшов принаймні з дрючком, аби захистити свій райком.

Традиційно новітня історія України пояснює цей парадокс бажанням хижої українсько-радянської номенклатури, що зірвалася з ланцюга, безроздільно панувати і грабувати власний народ, не ділячись із Москвою. Частково це правда, але лише не невелику часточку. Головне ж було не в цьому, а трохи в іншому.

Сально-ковбасна незалежність

Що ж за сім місяців 1991 року — від березня до грудня — кардинально змінило ставлення народу України до її державної незалежності? Ще від радянських часів надзвичайно популярною стала легенда про Україну, як хлібно-ковбасний край, з яким за рівнем життя навряд чи могла зрівнятися “лапотна” Росія. А отже, де краще, де ситніше, там і батьківщина, ubi bene, ibi patria.

Добряче на незалежність України спрацював абсолютно безпідставний і брехливий, як і усі комуністичні міфи, міф про те, що нібито Україна у складі московської імперії входила до десятки економічних потуг світу.

Ось відділимося від СРСР, не будемо платити величезних податків до союзного бюджету, то за рівнем життя одразу опинимося десь між Італією і Канадою. У нас же й золоті поля, й найкращі у світі чорноземи, й донецьке вугілля і криворізька сталь, і взагалі уся земля тече молоком і медом.

Надурили легковірний Донбас (понад 70% за незалежність) і навіть Крим (54% за), які вже 1993 року кусали собі лікті. Та поїзд на щастя вже рушив, і зупинити його було неможливо.

Загіпнотизовані фетишем сально-ковбасної України, проґавили й віддали за безцінь свою “великую и неделимую”, зрадили своє російсько-комуністичне первородство, заворожені сочевичним українським варивом-маревом.

Не розуміли тупі голови, що “сально-ковбасна” Україна могла відбутися лише за наявності методично знищуваного у роки панування російсько-комуністичної влади працьовитого генофонду українського народу, а так на місці знищених думаючих і працьовитих людей з’явилися нездари, в яких голови й руки ростуть невідомо звідки, а в тих руках — пляшка горілки, і хочуть з такими людьми ситого життя.

Розмріялися. Інфантильність радянського народу просто вражаюча: знищили голодоморами і репресіями все, що працювало й думало, і хочуть “сально-ковбасної” України.

Сором і розпач поїдає сьогодні мільйони й мільйони прихильників комуністично-російської ідеї в Україні за те, що двадцять років тому голосували за Незалежність. За даними КМІСу, якщо б референдум відбувся сьогодні, то за незалежність проголосувало б трохи більше, аніж 46 відсотків і ця тенденція несприйняття незалежності з роками все зростає і зростає (у 2005-му було 56%).

Хочеться лікоть вкусити, та не можеться. Так на ранок після п’янки болить голова і страшенно соромно за те, що ти викомарював учора: цілувався зі всіма, танцював голий на столі і щедро роздавав те, про що тепер жалкуєш…

Своєю чергою свідомі українці мають свою проблему: занадто зачаровані легітимізацією зовнішніх символів української державності — синього-жовтого прапора і тризуба — усі ці роки нехтували тим станом речей, що ці зовнішні символи не були наповнені будь-яким внутрішнім національним змістом, проґавили і проспали набагато більше — справжню українську державу, бо не очуняли ще як слід від тяжкого ярма комунізму. Так, ніби й непомітно проминули ці 20 років…

Незалежність — чітка закономірність історії

Але замислимося, невже такі речі, як державна незалежність, даються надто легко, “рикошетом від боротьби у Кремлі за владу”? Невже цю незалежність “на шару” отримали “славних прадідів великих правнуки погані”?

І чи має українська нація, яка 1991 року вийшла з-під вікового гніту чужинців, у своїх генах багато спадщини славної давньої української Київської Русі, чи навіть духу Хмельниччини?

Питання риторичне, адже народ, який живе без державності, за словами Грушевського, — “етнографічна маса, а не нація”. Українці жили етнографічною масою багато століть.

І так само, чи має сучасна грецька нація, якій загрожує дефолт, яка, як звичайнісінька країна третього світу, хоче халявити, не напружувати занадто своїх національних творчих сил і жити за рахунок багатої і працьовитої євроспільноти, багато спільного з давньою Грецією Перикла, Платона і Софокла?...

Дехто каже, що наша, отримана “на шару” незалежність без жодної краплі крові — не справжня, примарна й слабка. Не окропили волю “вражою злою кров’ю”, тому й чіпляються нас усі біди.

Логіка ніби у цьому є, але ж існує і діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні.

Адже ж до цього віками вже було пролито море крові за незалежність України — “огненне море”. Боротьба з монголо-татарами, Наливайко, Бут, Остряниця, Хмельницький, Залізняк, ЗУНР, УНР, УПА — це все майже суцільний ланцюг крові, страждань і героїчної боротьби, що й призвів до Незалежності.

Нашому поколінню пощастило, що безкровний “final countdown” Незалежності припав власне на нашу епоху. І немає нічого дивного, що ми отримали цей подарунок Усевишнього. Так діти користуються плодами старого дерева, насадженого ще їхніми дідами і батьками, які на плекання цього дерева витратили багато крові, поту і сліз.

Незалежність справді ошелешила багатьох, національно свідомі сили, на жаль, не зорієнтувалися, які завдання є нагальними, тому ще більше зло спіткало потім український народ.

“А коли дух нечистий виходить із людини, то блукає місцями безводними, відпочинку шукаючи, та не знаходить. Тоді він говорить: “Вернуся до дому свого, звідки вийшов”. А як вернеться він, то хату знаходить порожню, заметену і прибрану.

Тоді він іде, та й приводить сімох духів інших, лютіших за себе, — і входять вони та й живуть тут. І буде останнє людині тій гірше за перше… Так буде й лукавому родові цьому!” (Матвія, 12, 43).

Ми дуже погано виганяли нечистого духа у 1991-му: ані люстрації, ані покарання чи бодай позірного засудження злочинців тоталітарного режиму, та й належного засудження самої суті комуністично-імперської ідеології не було. От він і повернувся до порожньої української хати і стало ще гірше, аніж перше.

Без надії сподіватись

На двадцять першому році Незалежності країна, в якій ми зараз живемо, — повний “атстой”. “Роботящим умам, роботящим рукам” тут нема куди прикластися, бо в нас можна не мати ні голови, ані рук, але лише послідовно сповідувати новітню трійцю принципів: Збреши, Вкради, Намахай — і тоді ти станеш супер-успішним.

Той, хто не вміє чи не хоче цього сповідувати — приречений на жебрацтво. Можновладне бурмило в крокодилячих туфлях вилазить зі свого барлогу з інкрустованими унітазами, люстрами і дверми, ллє крокодилячі сльози над бідними і знедоленими і розповідає про соціальні стандарти, споживчий кошик і прожитковий мінімум.

Данте Аліґ’єрі відпочиває, гротеск перестає бути гротеском перед цією реальністю, і тоді вже “навіть Данта старого нашим Межигір’ям можна здивувать”.

Міцний і непорушний союз жужиків і свинопасів, нащадків деморалізованих люмпенів, які за законами джунглів вижили в голодоморах, править бал у цій країні донині. Нормальних людей і практично, і теоретично не було й немає при владі, “нема добра творящого, нема ні одного”.

Жужики і свинопаси — дуже різні, та навіть дещо ворожі соціальні групи, але біля корита української влади їх ріднять і об’єднують спільні, притаманні до останньої клітини їхнього єства риси: підступність, аморальність і зажерливість.

Двадцять років минуло, а в наших головах ще б’ють Кремлівські Куранти, і навіть у багатьох молодих людях, які народилися в часи Незалежності, багато совкової інертності, гнилизни й заскорузлості.

Самі вже не мріємо про більш-менш пристойне життя. “Хоч синам, як не собі…?”, навряд чи й синам, і онукам…

Та колись це неодмінно має статися. Двадцять років для держави — вік пелюшок, а в пелюшках багато каки, і новонароджене дитя бридке, слизьке й верещить до болю голови. Та колись воно таки підросте і ми всі його полюбимо, навіть коли нас вже не буде.

Нас на світі не буде, але в колективній історичній пам’яті буде й наша часточка, яка колись скаже: “де ж тії злидні, тії вороги?” і “добре, що минулося”. А зараз нам залишається лише “без надії таки сподіватись”, бо інакше заради чого жити?

Ілько ЛЕМКО