Доля шахтаря

Субсидовані економіки є не рентабельними. Чим більше продукції виготовлено, тим більше отримується субсидій, виробники переповнюють ринки продукцією, а ціни на цю продукцію падають.

Залежність виробника від розміру субсидій зростає, що призводить до збільшення субсидій на утримання виробника та обтяжує державний бюджет дефіцитом.

В радянські часи такий кругообіг не був такий очевидний, бо всі виробники і працівники оплачувалися або субсидувалися одною установою — державою.

В Україні видобуток вугілля отримує прямі фінансові дотації. Наприклад, собівартість тонни вугілля на державних шахтах за перший квартал 2013 року становить 1 430,1 грн, а продається це вугілля державі за 503,3 грн. Збитковість очевидна. Держава доплачує шахтам по 926,8 грн за кожну тонну палива.

Вдумайтеся у наступну цифру: 3 683,3 млн грн, що в перерахунку становить близько 460,4 млн дол. Така збитковість державних шахт України за перший квартал 2013 року. З такими темпами збитковості, держава витратить на рік на утримання державних шахт близько 2 млрд дол.

Тому не дивно, що 19 вересня 2012 року Кабмін прийняв постанову №987 про 66 вугільних шахт, що підлягають приватизації у 2012-2014 роках.

За офіційними даними на цих 66 шахтах працює 80 730 працівників. Середня зарплата українського шахтаря становить 5-6 тис грн “чистими”. Хоча борг перед шахтарями за перший квартал 2013 року становив 69,1 млн грн.

Звичайно, деякі шахти будуть законсервовані або й зовсім зачинені, обладнання розпродане, працівники звільнені. В Польщі у 1990 році, на початку реструктуризації вугледобувної галузі, було 388 тис шахтарів, а на кінець 2012 року залишилося 106 тис шахтарів під державним наглядом.

Юрій Віннічук у статті “Державні шахти розберуть “свої” виклав своє бачення з приводу приватизації копалень і показав, хто від цього може збагатитися.

В будь-якому випадку для виходу з цієї прірви однієї лише приватизації не вистачить. Необхідно відійти від державної дотаційної економіки і прийняти ще кілька нетрадиційних рішень.

У США і Канаді субсидії для гірничодобувної галузі існують. Пояснюється це тим, що в даній індустрії слід постійно мати cash flow або ліквідність ресурсів, і що устаткування там дуже коштовне. Проте самі шахти не знаходяться на державному балансі, і шахтарі не отримають зарплату з держбюджету.

У капіталістичних країнах державні субсидії засуджуються, але “ринкові субсидії” вітаються. Такі інвестиції, які гарантують ліквідність, можна придбати через біржу.

Торонтська біржа ТМХ — одна з найпотужніших у світі. 58% світових гірничодобувних публічних компаній торгують своїми акціями саме там.

ТМX служить домом для 1 646 гірничодобувних компаній. Австралійською біржею ASX послуговуються 700 компаній, Лондонською LSE-AIM — лише 191.

У 2012 році 70% світового капіталу в гірничодобувний сектор було залучено саме в Канаді, а ліквідність торгів сектора того року перевищила 280 млрд дол.

Проте присутність на біржі ще не гарантує успіху. Потрібно працювати з потенційними індивідуальними інвесторами і розповідати їм про діяльність фірми. З цією метою в Торонто проходять потужні інвестиційні ярмарки.

Наприклад, у березні 2013 року відбувся Міжнародний гірничодобувний інвестиційний ярмарок PDAC-2013. Понад 30 тис фахівців із 125 країн зібралися в Торонто для обміну інвестиційними зв'язками. Понад тисяча компаній презентували свої проекти та нові технології для гірничодобувної галузі.

Державні дипломатичні місії представляли свої країни і запрошували інвесторів. Однозначно, потенційні власники українських шахт і, можливо, теперішні керівники уряду та шахт повинні бути учасниками таких ярмарків.

З 2008 року глобальна економічна криза спричинила зниження попиту на вугілля і відповідно вплинула на утворення ринкової ціни. Особливо спад цін відчувався у 2012 році, після ілюзорного сигналу про відновлення світової економіки.

Водночас наприкінці 2012 року економісти та біржові фінансисти почали говорити про відновлення цін на вугілля — і на енергетичне, і на коксоване. Ці прогнози підсилилися у 2013 році, базуючись на заяві Китаю, який планує суттєве вливання коштів у свою економіку. З цим погоджується і Deutsche Bank.

Уряду варто не тільки зобов'язати нових власників вкладати кошти у переоснащення шахт, а й заохочувати їх до прозорості та конкурентоспроможності на міжнародному ринку. Чи не єдина запорука прозорості — IPO.

Більшість власників великих підприємств розуміють важливість IPO для розвитку свого бізнесу. Однак багато “червоних директорів” не сприймають таку ідею.

Взагалі українським гірничодобувним і нафтогазовим компаніям необхідно налагоджувати зовнішні інвестиційні відносини. Найпростішим способом залучення інвестицій є біржа. Українським корпораціям і навіть уряду варто звернути увагу на біржу в Торонто, яка створює сприятливі умови для IPO.

Бачити українські вугледобувні компанії на Торонтській біржі — значить підсилити надію на збереження робочого місця шахтаря, достойну зарплату, прозорість в керуванні шахтою та можливість робітника мати свою “частку” у справі.

Доля 80 730 шахтарів та 66 державних шахт залежить від низки рішень уряду та нових власників, але іншого прогресивного шляху в сьогоднішньому вільному глобальному економічному ринку, крім виходу шахт на IPO, нема.

Прикладом для українських шахт є 24 канадські шахти, які, правда, працюють відкритим способом. Одинадцять з них видобувають коксоване вугілля, 13 — енергетичне. У галузі працюють 42 тис робітників, а саме на шахтах — 25 тис.

У 2011 році в Канаді видобуто 67,1 млн тонн вугілля, з них 37,7 млн тонн енергетичного і 29,4 млн тонн коксованого. 40% палива продається на експорт.

Вугільний сектор заробив 2011 року для ВВП Канади 5,2 млрд дол. В тому ж році бюджет країни отримав від вугільної промисловості 698 млн дол податку на прибуток. Середня зарплатня працівника — 92 тис дол на рік або 7,6 тис на місяць.

З огляду на теперішню світову економічну ситуацію потенційні власники українських шахт можуть примножити свої статки і водночас платити достойну зарплату шахтарям лише при одній умові: бути публічними на західній біржі.

Тарас ПАСЛАВСЬКИЙ