Ізраїль і Саудівська Аравія готують сенсацію. Кремль буде незадоволений

Іноді трибуну Генеральної асамблеї ООН використовують не для нападів і з’ясування відносин, а для того, щоб анонсувати їх налагодження. Сенсаційна заява пролунала 22 вересня з вуст ізраїльського прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу: “Ми перебуваємо на порозі разючого прориву — історичного миру між Ізраїлем і Саудівською Аравією”. Він висловив упевненість у тому, що майбутня угода взагалі покладе край арабо-ізраїльському конфлікту.

Двома днями раніше саудівський наслідний принц Мухаммед бін Салман у інтерв’ю телеканалу Fox повідомив, що домовленості “стають ближчими щодня”, й додав: “Здається, це вперше справді серйозно”. Якщо це так, то, безперечно, в регіоні на наших очах відбувається тектонічний геополітичний зсув.

Щоправда, хоч Ізраїль і Саудівська Аравія й не мають дипломатичних відносин, співпраця в низці сфер, від бізнесу до безпеки, давно не є секретом ні для кого. Раціональні чинники, як економічні, так і геополітичні, об’єктивно сприяють зближенню двох важковаговиків регіонального масштабу. Одним із найдієвіших чинників, що об’єктивно сприяють кооперації, безсумнівно, є загроза з боку Ірану. Але наявністю спільного противника збіг інтересів двох країн не обмежується.

Три роки тому Саудівська Аравія залишилася осторонь “угод Авраама”, в межах яких за активного американського посередництва було нормалізовано відносини Ізраїлю з Об’єднаними Арабськими Еміратами, Бахрейном, Марокко й певною мірою — із Суданом. Річ у тім, що, незважаючи на об’єктивні чинники, правителі Ер-Ріяда змушені враховувати свою символічну роль хранителів святинь ісламу й водночас — захисників і покровителів усіх мусульман та арабів. Це змушує Саудівську Аравію ув’язувати будь-яку угоду з Ізраїлем зі “справедливим вирішенням” палестинського питання.

А палестино-ізраїльські відносини останніми роками демонструють лише негативну динаміку, що не може не вселяти песимізму щодо перспектив доленосних рішень у регіоні загалом. Під тиском радикальних угруповань формальне керівництво Палестинської національної адміністрації ризикує взагалі втратити владу після будь-якого кроку, що його “вулиця” сприйме як поступку Ізраїлю.

А втім, за винятком палестинських екстремістів і їхніх покровителів у Москві й Тегерані, саме зараз основні регіональні та глобальні гравці зацікавлені в досягненні саудівсько-ізраїльської угоди.

Беньямін Нетаньягу переживає найважчу політичну кризу в ізраїльській історії останніх десятиліть. Виступаючи з міжнародною проривною ініціативою, він явно намагається посилити свої позиції й на внутрішньополітичній арені. Колись у передвиборчій агітації керівної партії “Лікуд” експлуатували ідею приналежності Беньяміна Нетаньягу до “іншої ліги” політики, ніж усі його опоненти. На величезних плакатах він тиснув руки провідним світовим лідерам. Нині ізраїльський прем’єр явно намагається повернутися до цього комфортного для нього образу.

Наразі йому вдається переламувати опір опозиції всередині країни та продавлювати політичну реформу. Однак навряд чи його потішить перспектива запам’ятатися в історії Держави Ізраїль як лідер, котрий розколов націю. Після тріумфального досягнення миру з арабським світом можна буде вже подумати й про завершення політичної кар’єри, звісно, за умови укладання якоїсь прийнятної угоди зі слідством у кримінальних справах щодо зловживання владою.

Очевидно, що ще більше в такому значному здобутку зацікавлений президент Сполучених Штатів Джо Байден, який явно відіграє активну посередницьку роль у переговорах. Безумовний зовнішньополітичний успіх був би для нього дуже доречним. Внесок у глобальну безпеку та стабільність, який переважить навіть “угоди Авраама”, досягнуті за значної участі Дональда Трампа, може стати суттєвим особистим досягненням Джо Байдена. Звісно, для нього найкращим варіантом було б добитися відчутного результату в найближчому майбутньому, буквально в найближчі півроку.

Наслідному принцу Мухаммеду бін Салману поспішати нема куди. Не має він і особливих причин надавати персональну послугу чинному американському президенту, який, на відміну від свого попередника, відмовився заплющувати очі на вбивство опозиційного журналіста Джамаля Хашогджі. Проте нормалізація відносин із Ізраїлем не лише давно назріла, а й логічно вкладається в контекст усієї зовнішньої політики Саудівської Аравії. Останнім часом королівство небезуспішно працює над пом’якшенням регіональних суперечностей, до яких воно так чи інак залучене. В цьому контексті можна згадати відновлення відносин із Іраном і Сирією, деескалацію конфлікту в Ємені, а трохи раніше — примирення з Катаром.

Співпраця Саудівської Аравії з Ізраїлем у різних сферах, від обміну розвідданими до енергетики, посилюватиметься навіть без формальної угоди. Проте її досягнення є вкрай важливим для подальшого розвитку регіону. Адже нещодавно було артикульовано надзвичайну зацікавленість великих зовнішніх гравців у стратегічній стабільності на просторі від Перської затоки до Середземного моря.

Йдеться про проголошену на нещодавньому саміті G20 у Нью-Делі ініціативу створення нового транспортного коридору Індія—Близький Схід—Європа, яку просто неможливо реалізувати без активної участі Ізраїлю. Хоча наразі цей проект іще далекий від реального втілення, очевидно, що не лише Саудівська Аравія, а й Європейський Союз найвищою мірою зацікавлені в його реалізації. Цей чинник дає надію, що не лише аравійські, а й європейські дипломатичні зусилля та фінансові ресурси можуть бути залучені до спроб “підсолодити пігулку” Рамаллі.

Наразі саме палестинський чинник змушує коментаторів скептично оцінювати шанси досягти домовленості, незважаючи на очевидні вигоди для всіх залучених акторів.

У своєму виступі Беньямін Нетаньягу стверджував, що “мир між Ізраїлем і Саудівською Аравією створить справді новий Близький Схід”. Впадає в око, що він ужив словосполучення зі словника своїх теперішніх політичних опонентів. Автором концепту “Нового Близького Сходу”, “де не буде ворожнечі між євреями та арабами”, вважається колишній голова Держави Ізраїль Шимон Перес, один із архітекторів “угод Осло”, яким цього вересня виповнилося 30 років. На початку процес палестино-ізраїльського врегулювання окрилював надією. Однак відкладені на потім заплутані питання на кшталт статусу Єрусалима та опору противників будь-яких компромісів у обох таборах швидко заблокували переговори. Остаточно мрії про дружбу й спільне процвітання палестинців та ізраїльтян розбилися об Другу інтифаду, що розпочалася 2000 року.

Саудівська Аравія, зі свого боку, ще 2002 року сформулювала Арабську мирну ініціативу, що передбачала нормалізацію відносин держав регіону з Ізраїлем за умови врегулювання конфлікту з палестинцями. Пропозиція так і залишилася на папері, а до врегулювання палестинського конфлікту Ізраїль зараз не ближчий, ніж двадцять років тому, і явно далі, ніж тридцять.

Все це наводить на думку, що нормалізація відносин Ізраїлю та Саудівської Аравії можлива лише в разі, якщо Ер-Ріяд насправді не братиме дуже близько до серця долі палестинських єдиновірців. Навряд чи є такі аргументи, які переконають теперішнє політичне керівництво Палестинської національної адміністрації дати благословення на таку угоду. Але недоговороспроможність Рамалли давно вже втомила всіх, хто скільки-небудь довго був залучений до спроб близькосхідного врегулювання.

Не можна виключати, що палестинське питання знову поставить хрест на перспективних планах стратегічного розвитку в регіоні. Але за наявності достатньої політичної волі можливий також варіант розвитку подій, унаслідок якого це питання остаточно перестане впливати на велику міжнародну політику. На просторі від Ер-Ріяда до Вашингтона в цьому зацікавлені сьогодні практично всі. 

В'ячеслав ЛІХАЧОВ, член Експертної ради Центру громадянських свобод