Ірреальність Realрolitik

Викладачка Реннського університету, доктор політології російських та радянських студій Сесіль Весьє — одна з найкращих західних фахівців з історії дисидентського руху та життя інтелігенції в СРСР. Її остання книжка “Інженери людських душ” досліджує механізми політичних маніпуляцій у середовищі радянських письменників. Інші теми публікацій французької дослідниці: пропагандистські впливи у кіномистецтві, сучасні громадянські протестні рухи.

- Наскільки — на рівні дослідницької термінології — правомірно вважати, що в Білорусі та Росії вже відбулися диктатури?

— За якими критеріями визначати диктатуру? Перше — владу зосереджено в руках однієї особи чи невеликої групи людей. Друге — немає поділу влад. Третє — скасовано індивідуальні свободи громадян. Для Росії з Білоруссю все це більше відповідає дійсності, навіть якщо устрій двох країн відрізняється. Починаючи від 2000 року, Путін та його клан “тримають” свою країну й не збираються випускати її з рук. Судочинство та медіа залежні від влади, громадянські свободи обмежені, вибори — невільні й нечесні...

- Які ресурси спротиву давали дисидентам змогу протистояти системі, значно сильнішій за них?

— Головний ресурс — любов до своєї країни. Хто бажає жити за тоталітарного режиму? Бачити, як рідні діти й онуки потерпають від диктатури? Сила дисидентів — це прагнення до правди, заперечення свавілля, відмова від насильства. Цим людям вдалося перемогти страх.

Деякі з них розуміли: Радянський Союз приречений. Пригадуєте книжку Андрєя Амальріка, написану наприкінці 1960-х років? Вона називалася “Чи існуватиме СРСР після 1984 року”? Солженіцин також завжди казав, що повернеться до звільненої Росії.

Багато хто сьогодні усвідомлює уразливість РФ. Країна живе за рахунок збуту сировини. Продає деревину, щоб купувати папір. А далі? У Білорусі справи ще гірші. Вона відгородилася від своїх сусідів та від поступу історії. Пробудження буде жорстоким: в економічному, соціологічному, політичному сенсі. Росії, Україні та Білорусі реформ так чи так не оминути. Запізнення лише додасть болю.

Авторитарні режими видаються сильними, бо тримаються на брутальності й системно використовують проти своїх громадян силові структури. Але, по суті, це доказ слабкості: до сили вдаються тоді, коли не можуть переконати. СРСР, щовидавався таким потужним, розвалився, бо його економіка не трималася купи впродовж кількох останніх десятиліть. Побоююся, що така ситуація може настати невдовзі в Росії.

- Чи може найближчим часом в Україні, Росії та Білорусі здійнятися нова хвиля дисидентства?

— Зауважу: не всі радянські дисиденти вимагали від влади відповідності ідеалам комунізму! Така ситуація була характерною для 1960-х років, коли чимало дисидентів і взагалі інтелігенції вірили, як-то в Чехословаччині та інших європейських державах, ніби в країнах радянського блоку міг існувати соціалізм “із людським обличчям”. Далі, аж до 1980-х, частина дисидентів визначала себе марксистами, але це була зовсім не більшість. Упродовж 1970-х дисидентський рух почав поступово віддалятися від комуністичних поглядів, що їх і так поділяли не всі.

Згадайте українця генерала Григоренка. Він народився 1907-го і 20-річним із переконань пристав до комуністів. У 1964-му його ув’язнили, а потім кинули до психіатричної лікарні за те, що він створив... Союз боротьби за відродження лєнінізму! Переконаний у справедливості більшовицького дискурсу, цей чоловік заповзявся боротися з бюрократією та відсутністю народних прав! Ця чесна, смілива людина розпочала тоді надзвичайно складну моральну роботу над собою, щоб проголосити в 70-річному віці: “Я перестав бути комуністом, навіть попри те що майже все своє життя захищав цю доктрину”. Він не приховував, яким “болісним був розрив”, але проголосив, що не вірить більше “в жодну комуністичну теорію — ні в марксистську, ні в лєнінську, ні в яку іншу”. Він заявив тоді: “У світі не існує жодної комуністичної держави, яка не розчавила б свого народу, не позбавила його всіх людських прав, не знищила б свободи й демократії”.

Активний дисидентський рух розпочався з різкої відмови від повернення до сталінізму та його методів. Отже, гасло 1960-х років справді було: “Сталінізму — ні, лєнінізму — так”. Але згодом багато хто зазнав внутрішньої еволюції, подібної до григоренківської. Тож вони поступово відмовилися від усіляких “ізмів” — цих ідеологічних систем, які в ім’я економічної чи інтелектуальної користі або ж політичних здобутків калічать людські долі й приносять у жертви життя.

Ось чому дисидентська боротьба невід’ємна від змагань за права людини, навіть якщо вона саме ними не обмежується. Чи сучасна Росія, наприклад, поважає власні закони? На жаль, ні. Російська Конституція дозволяє вільні демонстрації, але на практиці місцева влада часто їх забороняє, хоча в Конституції навіть згадки немає про такі “дозволи”! Пригадуєте, як рок-співак Юрій Шевчук запитав у Путіна про марш незгодних? Путін тоді сказав, що існують правила й ходити маршем під лікарняними вікнами не можна. Але хто збирався ходити під шпиталем? Путін каже, що влада дослухатиметься до конструктивної критики, але насправді ті, хто бере участь в акціях протесту, регулярно зазнають тиску, залякувань... Утім, це не завадило російському прем’єрові відповісти Шевчукові, що “без нормального розвитку демократії Росія не розвиватиметься”.

Чи здійметься невдовзі нова хвиля дисидентського руху? Так і ні. Опозиція існує в Україні, Білорусі та Росії. Вона дуже неоднорідна за вимогами й політичними вподобаннями. Чи відповідає вона визначенню та принципам класичного дисидентства? Можливо, але не завжди. Україна свого часу довела, що суспільство здатне об’єднаними зусиллями зупинити фальсифікації під час виборів. Багато політиків бояться помаранчевих революцій як вогню. Чесні вибори, звичайно, не панацея, але...

- Ніколя Саркозі, звертаючись до тунісців, лівійців та єгиптян, каже, що шкодує через колишні добрі відносини з диктаторами, які керували цими північноафриканськими державами, й перепрошує, що вчасно “не зауважив страждань арабських народів”. Попри те, добрі відносини між Єлисейським палацом та Кремлем міцнішають щодень. Пан Саркозі “не зауважує” страждань російського народу чи не розуміє природи режиму Путіна?

— Лицемірство політиків — це бездонна криниця. Ми постійно опиняємося перед класичним вибором між Realрolitik та повагою до моральних цінностей. Кожен має право зробити свій вибір сам. Особисто я вважаю, що Realpolitik дуже часто виявляє себе ірреальною практикою і що рано чи пізно життя розвалює всі ці надміру прагматичні конструкції. У червні 1997 року французький президент Валері Жискар Д’Естен приймав у Єлисейському палаці Брєжнєва. Того самого вечора французькі інтелектуали зустрічалися з дисидентами: Владіміром Буковскім, Леонідом Плющем та іншими у приміщенні театру Рекам’є. У серпні 1991-го того самого дня, як у Москві захопив владу ҐКЧП, французький президент Франсуа Міттеран розповідав на телебаченні про “свого друга Янаєва”. Ролі між президентом та громадськістю, звичайно, можуть розподілятися по-різному. Але чи не було б “реалістичнішим” стати 1977 року на бік радянських дисидентів, а 1991-го — на бік Єльцина? Нам, французам, іще Руссо пояснював: “Найсильніший ніколи не є настільки сильним, щоб панувати завжди, якщо він не перетворить своєї сили на право, а покори — на обов’язок”.

Французькі можновладці цілком байдужі до російського народу. Вони хочуть газу, нафти, доступу до російського бізнесу та юрб туристів-багатіїв на Лазуровому узбережжі. Не певна, що вони справді усвідомлюють: доки Росія не стане правовою державою, французькі інвестиції не будуть захищені й залежатимуть постійно від свавілля лідера — великого чи маленького. Час покласти край нестерпній варіації “расизму”: міркуванням, буцімто ті чи ті народи “за визначенням” не здатні до свободи, рівності й поваги до права. Нібито такі народи “самі напитують” залізної руки...

- Деякі російські митці, наприклад режисер Нікіта Міхалков, активно просувають саме таке бачення...

— Звичайно! Бо джерело привілеїв таких людей — теорія про нездатність. Арабська весна довела протилежне: кожна людина хоче бути вільною, гідною, захищеною законом. Як не втомлюється наголошувати відомий дисидент Сєрґєй Ковальов, “держави повинні бути на службі в громадян, а не навпаки”. Як на мене, у той час, коли короткозорі політики бавляться ілюзіями з Realрolitik, громадянські суспільства різних країн світу мусять діяти, називати речі своїми іменами та об’єднувати зусилля.

- Які, на вашу думку, можливі механізми взаємодії між тими, хто намагається опиратися сповзанню своїх країн до диктатури, та їхніми однодумцями за кордоном?

— Передусім треба спілкуватися. Розповідати, що діється. Нам на Заході слід багато що зрозуміти стосовно процесів на Сході. Ваша реальність — це для нас нагадування: без вільної преси та незалежного судочинства французи, як і українці, теж не вбереглися б від авторитаризму. Демократичні традиції працюють лише тоді, коли владу врівноважують вільні суди та вільне слово.

Ті на Заході, для кого справді важливі принципи прав людини, мусять, на мою думку, підтримати опозиційні сили в Східній Європі, які стоять на близьких їм засадах і часто гостро почуваються ізольованими. Громадянські суспільства в країнах колишнього СРСР мусять знати — і це важливо! — що російській, українській, білоруській владі не вдалося ввести в оману весь Захід.

Алла ЛАЗАРЄВА