Краще “поділитися”, ніж втратити все?..

Ще б пак! Уперше за всю історію незалежної України в його знаменитому рейтингу названо трьох її найзаможніших громадян: Ринат Ахметов (його статки оцінено в 2,4 млрд. доларів США), Віктор Пінчук (1,3 млрд. доларів) і Сергій Тарута (1 млрд. доларів), і майже одночасно в бізнесовому середовищі набула поширення інша звістка: консорціум “Інвестиційно-металургійний союз” подав до Європейського Суду з прав людини позов проти української влади, котра нібито обмежує підприємницьку свободу нових власників виробничого комплексу “Криворіжсталь”, тобто мільярдерів Рината Ахметова й Віктора Пінчука. В який спосіб? Новий український уряд начебто абсолютно необгрунтовано зініціював перегляд у Печерському районному суді м. Києва комерційної справи, пов'язаної з торішнім продажем ВАТ “Криворіжсталь”. Що ж приховується за цими двома повідомленнями?

Влада і бізнес — “сіамські близнюки”

Великий капітал — наче магніт. Чим динамічніші, продуктивніші ринково-господарські процеси, тим відчутніше притягує він до себе менші частки матеріалізованої людської праці, фінансові ресурси, концентрує й приводить у дію виробничі чинники, що дають змогу отримати в остаточному підсумку додаткову вартість. Як писав Адам Сміт у книзі “Дослідження про природу та причини добробуту націй” ще на світанку буржуазного суспільства, у середині XVIII століття, великий капітал зазвичай зростає швидше, ніж незначний; його здебільшого “спрямовують лише в ті галузі, які дають найбільший прибуток”... Натомість “там, де переважає великий капітал, панує працьовитість; там, де переважає дохід [непродуктивне споживання], панує бездіяльність”.

А що в теперішній Україні? Яким чином її влада створює умови для концентрації національного капіталу? Чи узгоджується цей процес із стратегічними інтересами нашої держави, мільйонів звичайних громадян?.. Адже в багатьох розвинених країнах світу давно пересвідчились: окрім певних ринково-господарських переваг, надмірне зосередження приватних капіталів “дарує” людській спільноті також чимало соціально-економічних деформацій. Ще й болючих, загрозливих! Не випадково ж на міжнародній арені сьогодні критично оцінюють так званий глобалізаторський рух, дії його численних “повпредів” — транснаціональних корпорацій, що домоглися практично необмеженої економічної влади. Вони вже контролюють майже 50% світового промислового виробництва; 90% загального ринку пшениці, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну; 85% — міді й бокситів; 80% — чаю і свинцю, а також володіють 80% усіх патентів і ліцензій.

Заповзятлива, ейфорійно налаштована команда Леоніда Кучми спрямувала нашу країну в річище радикальних економічних перетворень, як то кажуть, без надмірних вагань і сумнівів. “Реформатори” стартували так стрімко, неначе на спринтерській дистанції!.. Я добре пам'ятаю атмосферу, що запанувала 12 жовтня 1994 року в сесійній залі, парламентських кулуарах після “доленосної” промови тодішнього Президента України. Серед його найближчих прихильників, надто “авторів” обширної доповіді про основні засади економічної й соціальної політики, емоційне піднесення було таким, що, здавалося, ще мить — і вони розпочнуть виголошувати перед телекамерами “революційні заклики”: “Даєш швидке роздержавлення власності!”; “Хай живе середній клас!”; “Геть корупцію у владних структурах!”. Та й сам Президент випромінював тоді невичерпний оптимізм, оскільки, мабуть, вже повірив своїм прислужливим радникам — під його керівництвом Україна неодмінно, мовляв, подолає кризову безодню “одним стрибком”!..

Одначе великого дива, як і передбачали розсудливі, відповідальні науковці, не сталося. Десятирічний псевдоринковий експеримент над українським суспільством зазнав цілковитого фіаско. Тож вільний тепер від президентських обов'язків Леонід Кучма може, нарешті, вдатися до відвертих мемуарно-політичних “екзерсисів”, а нова демократична влада — продемонструвати (перед усім світом!), що здатна розв'язати найболючіші, найзагрозливіші проблеми, успадковані від попереднього режиму.

Як має команда Віктора Ющенка поставитися, скажімо, до вкрай спотворених, напівкримінальних відносин власності у нашій країні?.. Неймовірно, але факт: у ній досі, за словами народного депутата України Валентини Семенюк, не складено вичерпного й правдивого реєстру господарських об'єктів, що належать державі, юридичним і фізичним особам! Понад те, майже всі найсучасніші, найпродуктивніші виробничі підприємства “передано” — за допомогою, звісно, сумнівних засобів, зокрема “приятельських” зв'язків сьогоднішніх скоробагатьків із колишнім главою держави — впливовим фінансово-політичним кланам. Такого, з дозволу сказати, роздержавлення власності не здійснювали, мабуть, у жодній країні світу!

В який спосіб команда Віктора Ющенка має налагоджувати нові відносини, приміром, з амбіційними, самовпевненими олігархами, котрі за кучмівського режиму поводилися так, наче їм пощастило “взяти Бога за бороду”?.. Чи не час їм тактовно підказати: бізнес—хай якими астрономічними сумами він оперує! — за жодних обставин не повинен змагатися з державою за вплив на певні суспільні процеси? Понад те, його власники мусять негайно припинити розкладання її найголовніших систем — парламенту, виконавчої влади і правоохоронних органів — за допомогою всіляких хабарів, спільних тіньових оборудок! Мільйони українських громадян, як засвідчила помаранчева революція, категорично не погоджуються з тим, що влада і бізнес стали у нас “сіамськими близнюками”.

Недоторканих більше не буде!

Регіональні адміністративно-управлінські спільноти приголомшені: у Генеральній прокуратурі зненацька заарештували голову Донецької обласної ради Бориса Колесникова!.. Як, мовляв, насмілились?! Він же — популярний на Донбасі політик, успішний бізнесмен, котрий перераховує щорічно до Державного бюджету, як підкреслював перед телекамерами народний депутат Валерій Коновалюк, мільйони гривень різних податків... І багатьом невтямки: в Україні розпочалося справжнє розмежування влади і бізнесу, очищення керівних структур від несумлінних чиновників (Бориса Колесникова заарештовано, до речі, за підозрою у вимаганні акцій донецького торговельного центру “Білий лебідь” із погрозою вбити людину). Отож, як запевнив українську громадськість міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, невдовзі перед судом постануть нові фігуранти незаконних бізнесових оборудок. Недоторканних у нашій країні більше не буде! Чи не занадто гостро нова центральна влада конфліктує з особами, котрі за кучмівських часів стали багатими й впливовими? Як-не-як за їхніми спинами — могутні бізнесові союзники, “розкручені” політичні партії, передусім “регіонали”, СДПУ(о). Та й новоявлені опозиціонери, мабуть, хотіли б скористатися моментом, аби поквитатися з командою Віктора Ющенка за поразку на нещодавніх президентських виборах. Невипадково ж Віктор Янукович привселюдно пригрозив: якщо Бориса Колесникова негайно не звільнять з-під варти, Партія регіонів вдасться до акцій громадянського протесту, зокрема блокування важливих транспортних артерій. Тож “помаранчевій” владі не слід, мовляв, переступати межу, за якою в суспільстві може виникнути руйнівний хаос...

Та нових лідерів, схоже, вже не зупинити! Зважаючи на певні труднощі у підготовці до весняно-польових робіт у країні, прем'єр-міністр Юлія Тимошенко нещодавно вдалася до показової публічної заяви: уряд рішуче “нейтралізовуватиме” штучні монополії (й надто їхні картельні змови!) на вітчизняному ринку нафтопродуктів. Як саме? Українські нафтопереробні підприємства — вони тепер належать, до речі, з ласки кучмівських “реформаторів”, російським громадянам — притягатимуть, згідно з нашим законом про ціноутворення, до найсуворішої відповідальності за отримання кон'юнктурних надприбутків.

А ще новий уряд остаточно “з'ясує стосунки” з власниками гірничо-металургійних підприємств, їм знову радять відмовитися від тіньових фінансових схем, сповна сплачувати податки. І в жодному разі — не протидіяти кабмінівській ухвалі про подорожчання вантажоперевезень “Укрзалізниці”, позаяк зумовлене об'єктивними обставинами в економіці. Хто ж не прислухається до “дружніх” порад, офіційно пояснюватиме, мовляв, скільки коштів “металургійні барони” залишають сьогодні в офшорних зонах...

І що, як на мене, символічно: “революційні” дії нової влади до вподоби багатьом звичайним громадянам! Причому не лише тим, які живуть у Києві, західних, “помаранчевих”, регіонах, а також — на Сході, Півдні нашої країни. Що й засвідчує нещодавнє всеукраїнське опитування, проведене Центром “Соціополіс”. Він з'ясував: боротьбу з корупцією в органах державної влади цілком вдалою вважає 59% респондентів; розмежування бізнесу і влади, зокрема й серед урядовців — 36%. А реприватизаційні заходи, зокрема щодо “Криворіжсталі”, схвально оцінюють 37% опитаних. Тут, як мовиться, є над чим поміркувати.

Якщо “низи” зрозуміють, то “верхи” зможуть...

Українських олігархів — до помаранчевої революції, їх, до речі, часто називали “ефективними власниками” — важко чимось надто здивувати. Вони давно вже збагнули (певно, ще у ті часи, коли Володимир Путін тільки-но починав “розпинати” у сусідній Росії гонористих, знахабнілих медіамагнатів): якщо державна влада вирішила спрямувати “капіталістичний розвиток” у нове, вигідніше для неї річище, то найкраще не пручатися, не заважати реформаторам. Інакше — суворі прокурорські перевірки, допити (де взяв оте й оте? чому не сплатив усіх податків? скільки коштів “перепомпував” в офшорні зони?..) і насамкінець — “вагома” кримінальна справа!

Останнім часом мені неодноразово доводилося чути від народних депутатів — “бізнесменів”: значна частина великих власників, надто з центральних і західних регіонів нашої країни, психологічно, мовляв, “дозріла”, щоби всерйоз “поділитися” з державою. Тобто — доплатити належні кошти за “по блату” приватизовані майнові об'єкти, сповна розрахуватися з Державним бюджетом за податковими обов'язками, надати меценатську допомогу комунальним культурно-мистецьким закладам... А ось найбагатші власники — “східняки” поступатися “принципами” не збираються! Чому? Вони, по-перше, й досі сподіваються: “помаранчеві” пристрасті у суспільстві все-таки незабаром вщухнуть, натомість можна буде взяти переконливий реванш на наступних парламентських виборах (а для підтримки “своїх” кандидатів у депутати потрібні, як відомо, кошти, ще й чималі). До того ж не зовсім зрозуміло, по-друге, як команда Віктора Ющенка будуватиме стратегічні відносини з великим капіталом після реприватизаційної кампанії, розмежування нової влади і бізнесу. Може, у Секретаріаті глави держави комусь заманеться взагалі розформувати наймогутніші промислово-фінансові групи, надто ті, що на президентських виборах не підтримували Віктора Ющенка... Отож, який сенс “ділитися” з державою зараз, коли вона, мовляв, незабаром усе може сама відібрати?

Як тут не згадати народну приказку: хто боїться, у того в очах двоїться. Хіба Президент України десь говорив (або хоча б натякав), що нова влада вдаватиметься до повсюдного переділу власності, насильницьких реквізицій? Звісно, ні. Він лише наголошував: ми маємо, нарешті, стати чесною нацією! У нашій країні не повинно бути корупції, тіньових схем, що руйнують економічну систему і суспільну мораль. А ті, кого називають олігархами, зобов'язані сповна відшкодувати податкові борги, розрахуватися з державою за справжніми цінами за виробничі об'єкти, приватизовані у кучмівські часи занадто “ліберально” (показовий приклад — продаж “Криворіжсталі”, за яку вирішили позмагатися з нашою державою у Європейському Суді з прав людини вже згадані мільярдери Ринат Ахметов і Віктор Пінчук). Що ж тут незвичайного?..

Я певен: невдовзі наша демократична влада запропонує для широкого публічного обговорення проект нової національної економічної доктрини, покликаної належно спрямувати ринкові перетворення у країні на сучасніше, вивіреніше річище. Буде у ній відтворено, мабуть, і визначальні аспекти концентрації вітчизняного капіталу, його взаємодії з державою, громадсько-політичними структурами. Тож українські політики, науковці й підприємці отримають змогу — не лише у столиці, а й регіонах! — відверто висловитись, як має надалі капіталізуватися наша економіка, що мусить зробити центральна державна влада для кращої взаємодії великого, середнього й малого бізнесу. Одне слово, незабаром мільйони соціально активних громадян зможуть самостійно й відкрито скласти сучасну економічну концепцію, що допоможе “верхам” упевненіше повести нашу країну до цивілізованішого, демократичнішого життя.

Валерій КРАВЧЕНКО, експерт Інституту Схід-Захід