Землю — спекулянтам

Як заявив лідер фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов, не ухвалення владного законопроекту про ринок земель вигідне лобістам інтересів іноземців: “Складається враження, що після того, як прибрали норму про неможливість придбання землі для іноземних громадян, цей закон одразу припинив усіх влаштовувати”.

Однак, нинішній законопроект “Про ринок земель” за авторства Григорія Калетніка та інших депутатів є новим, внесеним на заміну попереднього проваленого урядового законопроекту.

А крім того, цей законопроект, по суті, ніяк не забороняє власність іноземців на землю в Україні.

Адже, по-перше, земля несільськогосподарського призначення може бути власністю будь-кого, хоч іноземців, хоч осіб без громадянства (зміни до статті 82 Земельного кодексу, закладені в законопроект “Про ринок земель” Калетніка).

По-друге, профіль використання землі може бути змінений через 10 років (стаття 22 законопроекту). Це означає, що купивши задешево, без конкуренції з боку іноземців землю сільгосппризначення нині, уже через 10 років її можна буде легально продати іноземцям за зовсім інші гроші.

Нарешті, найголовніше, іноземці, іноземні юридичні особи і особи без громадянства за законопроектом Калетніка, матимуть повне право довгострокової оренди земель.

“Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним підприємствам, підприємствам, в статутному (складеному) капіталі яких є будь-яка частка іноземного капіталу (спільні підприємства, підприємства з іноземними інвестиціями), іноземним юридичним особам, іноземним державам, міжнародним урядовим та неурядовим організаціям”.

Продаж права оренди, прямо закладений у законопроект, і фактично означає продаж землі під іншою назвою: “Об’єктами ринку земель є: … право оренди земельної ділянки на встановлений строк оренди або право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)” — стверджує стаття 3 проекту.

На практиці право довгострокової оренди майже нічим не відрізняється від права власності. Урядовці заявляли про намір уможливити процедуру розриву договору оренди з боку власника землі, але в результаті “забули” це записати в законопроект.

Також у законопроекті записали, що продаж земельної ділянки не припиняє дії договору оренди (стаття 21 законопроекту).

Тому розмови про обмеження іноземцям володіти землею є лише розмовами для електорату. Насправді законопроект призведе до прихоплення бюрократією та наближеним до неї бізнесом землі задешево, без конкуренції з боку іноземців, щоб потім (за 10 років або й раніше) спихнути її тим же іноземцям за новою ціною.

Проте, найголовніший парадокс законопроекту “Про ринок земель” полягає в тому, що насправді повноцінного ринку земель цей законопроект не запроваджує.

Адже, по-перше, законопроект уможливлює неконкурентний продаж земель як земель несільськогосподарського, так і сільськогосподарського призначення, причому без жодних прозорих критеріїв, коли саме здійснювати такий продаж. Це вирішуватимуть півдесятка уповноважених органів державної влади.

За бажання, органи влади матимуть можливість продавати землі через різні процедури — цілком без конкурсу, на аукціонах, без аукціонів у формі конкурсу.

Причому, приміром, продаж за конкурсною процедурою без аукціону стосується не лише інфраструктурних інвестиційних проектів (що було б більш-менш виправдано), але й земель сільськогосподарського призначення.

Розширення числа органів, що мають право роздавати землю розкритикувало Головне експертне управління Верховної Ради: “Розширення складу органів, що здійснюють розпорядження землями державної власності, за рахунок центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, виглядає недостатньо обґрунтованим”.

Це якщо з точки зору логіки й ефективності — то необґрунтоване, а якщо з точки зору створення корупційних синекур — то цілком може бути.

Чому не створити єдину просту і прозору процедуру аукціонного продажу всіх земель в країні — питання риторичне. Тому, що чим складніша процедура, тим жирніша риба у мутній воді.

По суті це означає утворення грандіозної корупційної годівниці, фактичне планування втрат державних коштів на десятки і сотні мільярдів.

По-друге, в законопроекті для простої людини вкрай утруднено ринковий продаж своєї земельної ділянки на земельних торгах і отримання за неї справедливої конкурентної ціни.

Процедура земельних торгів гранично забюрократизована й заздалегідь організована так, щоб бути гранично дорогою.

У країнах Заходу громадянин може організувати аукціон в будь-який момент для продажу практично будь-якого свого майна — від земель і заводів аж до останньої мухобойки.

Натомість, у владному проекті процес відкритих торгів забюрократизовано до останньої межі.

Власник землі змушений продавати її через виконавця торгів, тобто юридичну особу, яка має ліцензію на проведення земельних торгів та уклала з організатором договір про проведення продажу об’єкта на земельних торгах.

При цьому “організатор установлює винагороду виконавцю у розмірі 5 відсотків сумарної стартової ціни лотів, що виставлені на аукціон, але не більш як 3500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Винагорода складається з видатків на організацію та проведення аукціону та прибутку виконавця” (стаття 43).

“Не хіло” — заробити 5% вартості землі на рівному місці, за одні лише папірці і погодження?

Людині для того, щоб організувати аукціон, необхідно надрукувати повідомлення про нього одразу в друкованих ЗМІ загальнодержавної, регіональної та місцевої сфери, а також на сайті органу з питань земельних ресурсів. Уявляєте собі селянина, який місяцями чекає синхронного виходу “Голосу України”, обласної газети та місцевих “Вістей Голопуп‘янська”? На Заході для цих цілей вистачає одного сайту.

Проект переповнений такими “цінними” корупціогенними функціями, як сертифікація, рецензування, навчання, відбір, створення експертних рад тощо. Зрозуміло, все це ляже на кінцеву вартість землі.

Ліцитатори (аукціонні торгівці) поставлені в максимально можливу залежність від бюрократів: “Порядок проведення анулювання кваліфікаційного свідоцтва ліцитатора з проведення земельних торгів установлюється центральним органом виконавчої влади до повноважень якого належить здійснення нормативно-правового регулювання у сфері земельних відносин.

Особи, які не склали кваліфікаційний іспит, допускаються до його повторного складення не раніше ніж через один рік. Ліцитатори з проведення земельних торгів зобов’язані не рідше одного разу на три роки підвищувати кваліфікацію за програмою підвищення кваліфікації”.

Декларативно оголошено, що консолідація земель проводиться на добровільній основі. Проте в самому тексті законопроекту зазначено, що суб‘єкти консолідації зобов‘язані виконувати проекти з консолідації. Така от добровільно-примусова консолідація. По суті людина може обирати лише спосіб, яким її “консолідують”, тобто заберуть її землю.

Влада заявляє, що проект запроваджує обмеження права власності на землю 100 гектарами. Хоча, насправді, варто було б чітко виписати, що неповнолітні діти теж мають право на свої 100 гектарів, що зробило б дітей “економічно вигідними” та сприяло поліпшенню демографічної ситуації на селі.

Насправді серйозної демонополізації не планується. За статтею 14 законопроекту “Загальна площа земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка може перебувати в оренді однієї особи з урахуванням пов’язаних осіб та осіб, пов’язаних з нею відносинами контролю, не може перевищувати 6000 гектарів сільськогосподарських угідь на території одного району та не більше 5 відсотків площі сільськогосподарських угідь на території області”.

По 5 % від кожної області — ось і ще одна область у володінні олігархів.

Ще одне нововведення законопроекту — заснування Державного земельного банку, основним завданням якого є кредитування сільськогосподарських товаровиробників під заставу землі та іншого майна.

Державному земельному банку належить виключне право заставоутримувача земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та фермерського господарства.

При цьому, треба розуміти, що будь-яке “виключне право” це вже ніякий не ринок і не збільшення конкуренції, а творення суперприбуткового бізнесу, в конкретних українських умовах — розсадника корупції.

При цьому “Кабінет Міністрів України встановлює у статуті Державного земельного банку порядок формування, функціонування та розпорядження фондом резерву сільськогосподарських угідь Державного земельного банку України” (стаття 66). Тобто, усе зрозуміло.

Це як у відомому анекдоті: після конверсії на радянському заводі складали чайник, а все одно виходив автомат Калашнікова. Так само у нинішньої влади: що б вона не робила у своїх “реформах”, виходить засіб для розкрадання державного майна.

Натомість, у законопроекті не створено жодних перепон для припинення спекуляції землею.

Зробити це можна було б елементарно легко, якби слідувати навіть висновкам Головного експертного управління Верховної Ради, який пропонує “у повному обсязі врахувати чинні приписи частини другої статті 130 Земельного кодексу, за якими переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки”.

Можна було б ще більш жорстко визначити, що володіти землею мають право лише ті (!), хто постійно мешкають не далі, ніж за 20 км від своєї найбільшої земельної ділянки. Але воно треба бюрократам і спекулянтам — переїжджати у село?

Для недопущення спекуляції землею варто було б запровадити заборону її перепродажу частіше, ніж раз на 3 роки. Але кому з депутатів це потрібно, якщо закон як раз і пишуть для того, щоб розібрати землю “подешовці” та організувати її спекулятивний перепродаж?

А спекуляція, між тим, вимиває кошти у реальних виробників, тим самим стратегічно знижуючи конкурентоздатність українського сільськогосподарського виробництва.

Що українському сільському господарству справді потрібно, то це вільний і максимально конкурентний (а отже роздроблений на безліч невеликих, але конкурентних господарств) ринок землі виключно для тих, хто на ній працює, без допуску на нього іноземців, максимальне заохочення конкуренції і демонополізації в сільськогосподарському і зернотрейдерському бізнесі та в розвитку експортної інфраструктури.

А також законодавча заборона зміни митних ставок та інших умов функціонування сільськогосподарського бізнесу частіше, ніж раз на рік, з тим, щоб виробник розумів перспективну ситуацію на ринку.

Але це означало б діяти в інтересах країни.

Між тим, політика нинішньої влади досі полягає в протилежному — створенні штучних монополій, що кардинально підривають конкурентоздатність української економіки, про яку влада так любить поговорити.

Олександр ПАЛІЙ, політолог, кандидат політичних наук