Вони були першими

Що означало це для підприємства та для вітчизняної і світової металургії загалом? Відповідаючи на це запитання, фахівці нерідко вдаються до красномовного порівняння і кажуть, що пуск УБРС (установки безперервного розливання сталі) для металургів мав таке ж значення, як політ у космос Юрія Гагаріна для всього людства.

Це сьогодні технологія безперервного розливання сталі освоєна в більш ніж 90 країнах близького та далекого зарубіжжя. А 50 років тому саме донеччани найпершими у світі ввели в дію промислову установку і в наступні роки вдосконалювали цю прогресивну технологію. Що цьому передувало та про інші моменти “технічної революції”, розповідає колишній перший майстер УБРС, а нині доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, голова Української асоціації сталеплавильників Дмитро ДЮДКІН, який був серед тих, кому випало запроваджувати і “обкатувати” технологію безперервного розливання сталі.

“Ми були “попереду планети всієї”

- Дмитре Олександровичу, чому, готуючи пуск першої промислової установки безперервного розливання сталі, вибір було зроблено на користь Донецького металургійного заводу?

— Півстоліття тому в мартенівському цеху Донецького металургійного заводу вперше в світовій металургії провели розливання на УБРС із 140-тонного ковша. Цій важливій події передувала серйозна підготовка, адже ще наприкінці 40-х років роботи в цьому напрямку велися в Центральному науково-дослідному інституті сталі ім. І. Бардіна. Справа була новою, в світовій практиці існували тільки експериментальні зразки подібних комплексів. А в 1957 році на колегії Міністерства чорної металургії прийняли рішення про будівництво УБРС на кількох заводах, і Донецький металургійний був серед перших.

- Мабуть, ДМЗ потрапив до списку “піонерів” не випадково?

— У той час на деяких заводах діяли напівпромислові установки, отож постало технічне завдання на проектування “повноцінної” промислової. Водночас потрібно було підготувати спеціалістів-металургів відповідного профілю. І тут важливу роль відіграло те, що декан металургійного факультету Донецького політехнічного інституту Михайло Стрілець зробив усе можливе, аби група донецьких студентів-дипломників, серед яких був і я, пройшли практику на заводі “Червоне Сормово” в Горькому, де працювала двострумкова установка для розливання 50-тонного ковша. Варто сказати, що тоді це було “закрите” підприємство і потрапити туди було не так просто, проте нам вдалося. Причому під час практики не тільки освоювали нову технологію, а й самі здійснили безліч плавок, аби переглянути й удосконалити параметри безперервного розливання та поліпшити якість металу. Ці напрацювання були потім використані заводчанами, а нам подякували спеціальним наказом директора підприємства. А повернувшись до Донецька, ми вперше в СРСР захистили дипломи з безперервного розливання сталі і отримали призначення на ДМЗ, де взяли участь спершу в підготовці до будівництва чотириструмкової УБРС із 140-тонного ковша, а потім вводили її у промислову експлуатацію.

- Дмитре Олександровичу, а які організаційні, технічні та інші труднощі доводилося долати, запроваджуючи нову технологію?

— Як у кожній новій справі, не обійшлося без певних перешкод. Монтаж та експлуатація агрегата передбачали серйозний виробничий ризик, і ми всі тоді дуже переживали за успіх справи. І ось нарешті після “холодного” випробування механізмів, 30 червня 1960 року, в 23 години 10 хвилин почалося перше промислове безперервне розливання сталі із 140-тонного ковша. Всі вузли та агрегати УБРС спрацювали добре, і ми тоді, як мовиться, були на сьомому небі від щастя. Адже розуміли, що знову опинилися “попереду планети всієї”, бо після введення установки в експлуатацію обігнали весь світ років на 10-15. Проте після урочистого пуску почалося серйозне відпрацювання технології. Адже, ніде правди діти, установка ще була “сирою” і тому спершу ми не уникли значної кількості браку. Труднощі, які перед нами постали, вирішували вперше, і в процесі модернізації вдалося поліпшити параметри УБРС — насамперед швидкість розливання сталі та надійність роботи всіх агрегатів. З часом поліпшилася якість металу та розширився марочний асортимент сталі. Хочу наголосити, що розв'язання проблем грунтувалось на наших “піонерських” винаходах. Як наслідок, у перші роки освоєння агрегата нами було отримано низку авторських посвідчень на винаходи: приміром, понад 40 авторських свідоцтв на винаходи з моєї участі. І ті конструктивні рішення щодо процесу безперервного розливання сталі розвивають та використовують на подібних агрегатах до сьогоднішнього дня.

- До речі, а як нині використовується досвід роботи першої у світі промислової установки УБРС на металургійних підприємствах України та інших країн світу?

— Після пуску установки на Донецькому металургійному заводі побували делегації металургів практично зі всіх розвинених країн світу. Вони ретельно вивчали конструкцію агрегатів та технологію, і вже через 5-10 років за кордоном теж почали будувати такі установки. В нашій країні кожної п'ятирічки виходили постанови ЦК КПРС та уряду про необхідність збільшення будівництва та використання цього прогресивного способу розливання сталі, але...

Зарубіжні металурги вже через 10-15 років розливали 80-90 відсотків металу безперервним способом. Для порівняння -зараз в окремих країнах цей показник уже 96-98 відсотків, а в Україні всього 35... Дуже шкода, проте країна, що стояла біля витоків використання цього прогресивного способу, тепер, на жаль, пасе задніх...

Щоправда, трохи втішає, що розвиток технології безперервного розливання сталі активніше відбувається в Донбасі — на металургійних підприємствах Донецька, Єнакієвого, Алчевська та Маріуполя. Пояснюється це тим, що в Донецьку після пуску УБРС створилися умови для підготовки кваліфікованих кадрів для експлуатації та вдосконалення згаданого виробничого процесу. Прикметно, що на пущеній півстоліття тому установці вже двічі — на початку 70-х років та в 2003-му — проводили реконструкцію та модернізацію, завдяки чому збільшили обсяги та поліпшили якість продукції із дотриманням усіх сучасних екологічних норм. Тобто вдосконалення безперервного розливання сталі триває, а УБРС, попри те, що їй “стукнуло” вже 50 років, підтверджує правильність закладених в її конструкцію передових технологій і має великий запас надійності та міцності.

“Бабусі” ще рано на пенсію

Згадують учасники пуску УБРС та металурги, які працювали тут у наступні роки.

Михайло ДОБАРІН, ветеран заводу (50 років стажу), колишній оператор та старший оператор УБРС:

— Я прийшов працювати в мартенівський цех у 1959 році, коли установка тільки будувалася, а вже в наступному році ми ввели її в експлуатацію. Звичайно, нам допоміг досвід роботи подібного агрегата на заводі “Червоне Сормово”, де ми пройшли практику. Та не слід забувати, що там діяла напівпромислова установка, де безперервне розливання вели в два струмки із 50-тонного ковша, а в Донецьку УБРС мала чотири струмки з 140-тонного ковша. Ми були першими, а вже потім після нас таку установку ввели в експлуатацію на металургійному заводі в Липецьку. Перший досвід найцінніший, адже ми вивчали на установці кожен гвинтик і кожну гайку. Це був непростий процес, та ми, як дружний колектив однодумців, з цим упоралися. І зараз установка — “бабуся” за віком — продовжує працювати і дає прибуток заводу. В мої обов'язки оператора, а потім старшого оператора входило управління процесом розливання сталі. Це трохи нагадувало дії диригента оркестру... І якби мені зараз довелося повернутися до цеху, гадаю, й тепер впорався б з цією роботою. А поки я частіше повертаюся до мартенівського цеху, якому віддав більше половини свого життя, у снах. Особливо дуже часто снилися колеги по роботі та наші “гарячі” будні відразу після того, як пішов на пенсію. Та й зараз час від часу повертаюся в спогадах у ті дні та роки.

Микола ЮШКІН, заступник голови профспілкового комітету підприємства:

— Мені довелося розпочинати свою трудову діяльність на заводі в мартенівському цеху, де пропрацював 32 роки. Успішний пуск та робота УБРС пояснюються ще й тим, що тут вдалося зібрати дуже згуртований і дружний колектив. Ми — молоді робітники — тоді працювали і водночас вчилися у своїх старших колег. Нам було по 20 років, а їм за 40, і вони нам здавалися вже дуже досвідченими і майже ветеранами. Досі з вдячністю згадую і Дмитра Дюдкіна, і Михайла Добаріна, і всіх інших наставників, з допомогою яких вдалося освоювати надсучасне на той час обладнання. Важливо, що в цеху ніколи не зупинялися на досягнутому. Згадую, спочатку нам здавалося, що 36-38 тисяч тонн сталі щомісяця — це дуже багато. А після реконструкції тут вийшли на показник майже 60 тисяч тонн. Отож “стареньку”, як звуть у цеху пущену півстоліття тому УБРС, ще рано списувати на пенсію.

Павло КУЩ