Виграти війну з Росією і самим перетворитися на Росію — не має жодного сенсу

Війна Росії проти України почалася не в лютому 2022-го, а в лютому 2014 року. Коли авторитарний режим Януковича впав, усіх політв’язнів звільнили, і ми отримали можливість почати демократичну трансформацію України. У нас з’явився шанс побудувати собі таку державу, де права кожної людини захищені, влада підзвітна й підконтрольна, суди незалежні, а поліція не б’є студентів, які мирно протестують. І, щоб зупинити нас на цьому шляху, Росія розпочала війну, окупувала Крим та частину Луганської й Донецької областей. Бо Путін боїться не НАТО. Путін боїться ідеї свободи.

Усі ці роки після Революції Гідності громадянське суспільство мусило працювати на два напрями. По-перше, захищати від російської агресії країну та людей на окупованих територіях. По-друге, спонукати владу проводити демократичні реформи. Ми не мали розкоші зосередитися виключно на чомусь одному. Світ швидко змінюється, і якщо Україна хоче посісти своє місце серед розвинених країн, то мусить невпинно рухатися по окресленому Революцією Гідності шляху. Ми не маємо такої розкоші й після повномасштабного вторгнення. Особливо коли мільйони українців на власні очі побачили, що означає інший цивілізаційний вимір, де життя людини нічого не варте, дружини радять чоловікам ґвалтувати жінок, авіабомби скидають прямо на театри, а “друга армія світу” краде косметику та пральні машинки.

Всі ці вісім років Україну продовжували називати “нацією в транзиті”, яка рухається до розвинених країн, але має відчутну пострадянську інерцію. У міжнародних рейтингах відзначали неефективне врядування, корупцію, зневагу до прав людини, звужений простір економічних свобод тощо. Ми маємо зробити стрибок і вийти із зони турбулентності, в якій Україна перебувала десятиліття. А це означає, що, попри війну, ми маємо досить відчутно зміцніти і змінитися. Я би сказала, що тим більше через війну, бо ми платимо найвищу ціну просто за шанс побудувати державу, в якій захочуть і будуть вільно жити наші діти.

Людина не є простим гвинтиком, як це пропагувалося в СРСР, 100-річчя з дня створення якого на уламках імперії відзначає держава-агресорка саме сьогодні — 30 грудня. Росія марно намагається з допомогою сили, ракет і армії нав’язати нам те, що в змозі нести лише смерть та пригнічення власним громадянам і всьому світу.

Війна звужує простір для демократичних реформ, але ми маємо пройти цим вузьким коридором та виконати вимоги до країни-кандидата у Європейський Союз. Голка Кощія — у потребі створити незалежну і справедливу судову систему, де будь-яка людина, незалежно від статків чи посади, може захистити свої права та інтереси. Для цього замало ухвалити якісні закони та сформувати якісні інституції. Цінності суспільства все-одно переважать, бо це люди втілюють у життя приписи законів і керують роботою інституцій. Тож змінюватися належить і нам.

Це завдання ускладнюється тим, що війна змушує пройти тест на відданість цінностям, які ми декларуємо. Завжди є загроза стати дзеркалом сторони, з якою ти борешся. Особливо коли йдеться про протистояння Росії, що демонстративно ігнорує міжнародне право, використовує воєнні злочини як метод ведення війни та чхає на рішення міжнародних організацій. Але росіяни поводяться як дикуни, котрі вирішили зруйнувати мирний розвиток Європи та знищити розвиненішу й успішнішу західну цивілізацію. Тому ми не маємо послуговуватися їхніми методами. Виграти війну з Росією та перетворитися самим на Росію — не має жодного сенсу.

Логіка простих рішень під час війни диктує необхідність концентрувати владу в одних руках. Але не всі прості рішення правильні, особливо в довгостроковій перспективі. Те, якою Україна буде на момент перемоги, вирішується зараз. І громадянське суспільство не повинно залишати ці рішення без уваги.

Це не війна між двома країнами, це війна між двома системами — авторитаризмом і демократією. Путін хоче переконати весь світ, що демократія, верховенство права та права людини — фейкові цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають. Так, право зараз не працює, але це тимчасово. Ми маємо продемонструвати силу правосуддя. Навіть якщо для цього доведеться змінити глобальний підхід до правосуддя за воєнні злочини. Бо світ досі дивиться крізь призму Нюрнберзького трибуналу, на лаві підсудних якого вбивці мільйонів опинилися тільки після падіння нацистського режиму. Ми не повинні чекати. Ми маємо створити міжнародний трибунал і притягнути до відповідальності Путіна, Лукашенка та інших російських воєнних злочинців.

…Тепер про настрій. Скажу чесно: напередодні Нового року в мене немає відчуття свята. Навряд чи воно з’явиться, але, з огляду на ситуацію, це й зрозуміло. Однак я маю чітке розуміння нашої відповідальності, яку ми ні на кого не можемо перекласти. І впевненість, що на цьому витку історії ми таки виконаємо свої “домашні завдання”. Нехай новий 2023 рік у цьому буде нам в поміч.

Олександра МАТВІЙЧУК, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, лауреатка Нобелівської премії миру-2022