Стережіться: Україна вже не належить до пріоритетів західного світу

Світова економічна криза та спровоковані нею внутрішні проблеми західних країн поглибили давні розбіжності між деякими з них. Усталена по завершенні холодної війни система європейської безпеки бачиться менш тривкою, ніж була ще 5—10 років тому. За цих умов країни, що не мають достатньої внутрішньої стабільності й потенціалу для самостійного гарантування своєї безпеки, стають дедалі уразливіші до зовнішніх викликів. Водночас зростає активність регіональних держав, які прагнуть поширення свого впливу на сусідів. Україна, котра так і залишилася в сірій зоні між двома військово-політичними блоками — НАТО й російськоцентричним ОДКБ, — перебуває в особливо загрозливій ситуації, адже новий-старий президент РФ Владімір Путін не приховує намірів реставрувати в модифікованому вигляді колишній СРСР з обов’язковим входженням у нове об’єднання Києва. Ситуація ускладнюється авантюрним внутрішньо- та зовнішньополітичним курсом вітчизняної влади, яка веде країну до ізоляції від демократичного світу й підвищує її уразливість перед сусідом.

У той час як наближається черговий саміт НАТО (Чикаго, 20—21 травня), європейська безпекова архітектура видається хисткою. Довіра, яка колись скріплювала членів Північноатлантичного альянсу, випаровується, а те, що залишається, видається крихким і непереконливим.

Найбільша проблема — гроші. Змусити європейські країни витрачатися на оборону — завдання не легке і ніколи таким не було. Але слова Боба Ґейтса, які він промовив у червні 2011 року, йдучи з посади міністра оборони США, були однаковою мірою влучні й жорсткі. Військовий альянс може стати неактуальним у “туманному, якщо не похмурому” майбутньому, якщо його європейські країни-члени не збільшать оборонні витрати. “Прийдешні політичні лідери США — ті, чиє світобачення не такою мірою сформоване холодною війною, як моє, — можуть вирішити, що дивіденди від НАТО не варті американських інвестицій”, — сказав він.

Минув уже майже рік, а Європа не подає жодної ознаки того, що належно засвоїла це попередження. Вона й далі виїжджає на американських оборонних витратах. Однак найбільші загрози, які постали нині перед США, походять із Тихоокеанського регіону: від дедалі потужнішого Китаю, а не дедалі слабшої Росії. Зрушення повільне, але невмолиме. Американцям усе ще не байдужа європейська безпека (за останні 100 років вони двічі втручалися, щоб дати лад континентальним проблемам). Але вперше від 1945 року Сполучені Штати перестали вважати Європу своїм основним пріоритетом.

Ознак відходу американців чимало. США виводять звичайну зброю й хочуть те саме зробити з тактичною ядерною. Вони припинили наполягати на розширенні НАТО. У випадку з Україною справа проста: влада в Києві вже не зацікавлена у відведеному місці в залі очікування НАТО. Але Грузія, яка справді прагне приєднатися до євроатлантичних безпекових структур, дістала різкий меседж: не просіть забагато, бо розчарування буде ще болючішим.

Що стосується Молдови, то невдячну справу привести Росію, Україну, Румунію та сторони придністровського конфлікту до порозуміння взяла на себе Німеччина. 10 років тому ситуація була інакшою: ФРН трималася осторонь, а американці бралися до роботи із закоченими рукавами. Не втручаються США й у прикру суперечку, яка спалахнула між Польщею та Литвою і яка позначається на питаннях континентальної ваги.

Ще одна ознака — загалом низький рівень американських посадовців, які мають справу з Європою чи працюють там. Континент розглядають як вчорашню проблему для вчорашніх людей. США “керували ззаду” під час лівійського конфлікту, роблячи стільки, скільки було потрібно, щоб європейські союзники не зазнали поразки через брак “розумної” зброї, повітряної розвідки та інших військових технологій. Порівняйте це з їхньою роллю в Боснії й Косові лише кілька років до того.

Занепад двосторонніх зв’язків теж вражає. Польща колись була найлояльнішим союзником Сполучених Штатів у “новій Європі”, а тепер внутрішньо розчарована. Адміністрація Обами не взяла на себе серйозного військового зобов’язання щодо її оборони. Вона незграбно змінила план розгортання системи протиракетної оборони, оголосивши про своє рішення поспіхом 17 вересня 2009 року — трагічний день в історії Польщі. Й не спромоглася навіть домогтися безвізового режиму для поляків, які хочуть відвідати США. Натомість Польща дивиться в бік Німеччини. У листопаді голова її зовнішньополітичного відомства Радек Сікорський виступив у Берліні із сенсаційним закликом до ФРН повести Європу за собою. Ця промова містила також непомильні нотки розчарування Британією та Америкою, яких у минулому вважали потужними союзниками Польщі.

Найбільше уваги в регіоні привертали відносини США з Росією. Їх “перезавантаження” було проголошено з неабиякою помпою, але за початковими здобутками пішли систематичні розчарування. РФ справді домовилася зі Сполученими Штатами про скорочення стратегічного ядерного арсеналу й транзит військових вантажів до (а тепер із) Афганістану. Але цього вона й так прагнула. Їй потрібне зменшення ядерних боєголовок, щоб і далі вдавати паритетність стратегічних озброєнь із набагато потужнішим американським арсеналом. Перемога талібів в Афганістані також небажана для Москви. Особливо невдалим було рішення поводитися з Дмітрієм Мєдвєдєвим так, ніби він є справжнім президентом, замість того щоб мати справу з Владіміром Путіним, який реально всім заправляє.

Принизливим кінцем цієї історії стала ситуація, коли пропагандисти каналу НТВ, який належить Газпрому, накинулися з розпитуваннями на американського посла Майкла Макфола в Москві. Макфол був архітектором “перезавантаження” й поставив на карту свою кар’єру і реноме, намагаючись поліпшити американсько-російські відносини. Кремль не виказує за це жодної вдячності.

Проте некролог євроатлантизму писати зарано. Для Вашингтона європейський континент — це все ще найбільший блок держав-однодумців. Краще мати слабких і дратівливих союзників, ніж не мати їх зовсім. Разом із ЄС у Сполучених Штатів є величезний вплив: дипломатичний, економічний і моральний, якого самотужки їм не досягнути. Американсько-європейська співпраця залишається ключовою в таких організаціях, як G-20, ОЕСР та СОТ.

США зосереджують стратегічну увагу на Європі в трьох аспектах: Арктика, Балтійський регіон і Середноземномор’я. Останній — це питання нафти й Ізраїлю. Америка не відмовиться від нафтопроводу Баку — Джейхан чи від своїх безпекових зобов’язань перед Ізраїлем. А це означає, що вона підтримуватиме морську присутність у Середземному морі й тісну співпрацю з такими країнами, як Велика Британія (з огляду на британські бази на Кіпрі), Італія (база Шостого флоту ВМС США) та Туреччина.

Арктичний регіон — це поле нової гри, в якому США подібно до інших країн намацують свій шлях. Сполучені Штати — арктична держава, але НАТО тут не є природним виразником їхніх інтересів, бо члени Альянсу мають радикально протилежні підходи. Норвегія та Росія дружать, а Канада й США конкурують. Такі члени НАТО, як Данія, мають територіальні претензії, які не визнають інші.

Найдражливіше питання — Балтія. У своєму урізаному вигляді російська армія становить загрозу лише для малих країн, до яких вона спроможна добратися. Це може — потенційно — означати загрозу Балтійським державам, особливо якби безпекові гарантії НАТО почали вважати недійсними. Америка не має бажання йти на ризик нової світової війни з Росією заради їхнього захисту. Тому рішуче налаштована зробити так, щоб згадане питання не поставало ніколи. Вона витратила напрочуд багато часу й енергії, щоб показати, що переймається обороною Естонії, Латвії та Литви. Найбільша зміна (порівняно з боязкішою позицією адміністрації Буша) полягає в тому, що США домоглися ухвалення планів дій на випадок надзвичайних обставин, а це не залишає сумнівів щодо серйозності НАТО в обороні Балтії. Якщо росіяни вдадуться до войовничої риторики, польські війська увійдуть до Литви (а німецькі до Польщі). Американські літаки базуватимуться в усіх трьох Балтійських країнах. У РФ не буде ані найменшого сумніву, що вона має справу не з трьома колишніми колоніями, а з об’єднаною військовою потугою західного альянсу.

Хорошим прикладом цього нового підходу стануть тренування Steadfast Jazz, заплановані на жовтень — листопад 2013 року. Їх проведуть у відповідь на залякувальні російські маневри “Ладога” й “Запад-09”, що відбулися восени 2009-го. У них росіяни відпрацьовували (теоретично) ізолювання, вторгнення та окупацію Балтійських країн із використанням тактичної ядерної зброї на полі бою та стратегічним ядерним ударом по Варшаві в кульмінаційний момент. Меседж Кремля був очевидний: ми спроможні відвоювати втрачені балтійські провінції й завдати шкоди вам, якщо намагатиметеся нас зупинити. Але спроба залякати Захід провалилася. Steadfast Jazz — серйозні навчання, які покажуть, що Захід має волю й змогу захистити своїх трьох маленьких союзників.

Занепокоєння Балтією виходить за межі старих категорій. Наприклад, Швеція, яка не належить до НАТО, тепер стала набагато важливішим американським союзником, ніж, приміром, Греція чи Португалія. Нова ініціатива “Нордефко” (Nordefco — Nordic Defence Cooperation, Нордична оборонна співпраця) привернула до себе позитивну увагу США. Вона виступає як доповнення до НАТО й аж ніяк не конкурентною ініціативою, що послаблює Альянс.

Схожа ситуація і з ЄС. На перший погляд, він у безладі й скруті. Його увагу поглинув порятунок спільної валюти, яку запровадили зарано й на основі надто оптимістичних припущень. Така ситуація — величезне випробування для європейської солідарності та інституцій ЄС. У нього мало часу, грошей і резервних сил на зовнішню політику. Прикладом цього є посередній рівень Кетрін Ештон та її безталанної й невдало названої Служби зовнішньополітичної діяльності. Євросоюз явно провалив план створення Південного енергетичного коридору, який мав би транспортувати газ із Середньої Азії та Кавказу до Центральної Європи через Туреччину й Балкани. ЄС має такий вигляд: загрузлий у боргах, стривожено неуважний, поділений і, цілком можливо, приречений.

Таке враження хибне. Європа і далі залишається багатою й сильною. У жодному іншому місці на земній кулі до людей не ставляться краще. Процес ухвалення рішень може бути дуже повільним, але за лаштунками відбувається таки чимало. Погляньмо, наприклад, на енергетику. П’ять років тому Європу, здавалося, загіпнотизувала потужність російської газової монополії. Тепер вона вже не під гіпнозом. ЄС переважно завершив будівництво низки сполучних газогонів, і Росія фізично не спроможна відрізати, наприклад, Словаччину чи Угорщину.

ЄС також показав, що він має політичну волю протидіяти накручуванню цін із боку РФ. П’ять років тому сміховинним здавався б такий сценарій: Єврокомісія дістає підтримку для перевірки 40 офісів дочірніх структур Газпрому в ЄС, щоб вилучити документацію й комп’ютери у зв’язку зі звинуваченнями в антиконкурентній поведінці. А втім, саме це трапилось у вересні 2011 року.

Вирішальний голос у всьому цьому має Німеччина. Часи Ґергарда Шредера та його “політичний роман” із Путіним у минулому. Анґела Меркель знає, що німецька промисловість цікавиться Росією. Але їй також відомо, що Польща нині є набагато важливішим торговельним партнером для ФРН. Після 20 років самоомани, щедрості й терпіння країна дійшла висновку, що на РФ ставити не варто. Від менших, але багатших і надійніших держав Центральної та Східної Європи користі більше. Росії ще належить усвідомити масштаб удару, якого зазнає внаслідок такої зміни поглядів. А зміна цілком реальна. Тепер вона відіграє таку саму роль у німецькій зовнішній торгівлі, як Чехія. Це добре, але не дає підстав для великих трансформацій у політиці.

А де ж у цій ситуації опиняється Україна? Відповідь: на узбіччі. Європа не така налякана, щоб докладати великих зусиль і тримати погано керовану Україну подалі від рук Кремля. Як і США, ЄС має по зав’язку інших проблем. Гасло наступного десятиліття — пріоритети. І якщо ви не пріоритет, стережіться.

Едвард ЛУКАС