Радянський патріотизм: ностальгія за пісочними замками

Приблизно щось таке кажуть співвітчизники, котрі вважають радянську дійсність суттєво кращою за сьогодення. Звісно, йдеться не про роки сталінщини, воєн та голодоморів, а саме про “ситі” 1960-80ті роки.

Звісно, люди порівнюють в другу чергу з попередніми 1930-50ми роками, а в першу — з “перехідними” 1990ми. Виглядає це у викладі однієї бабульки (торгує цигарками на метро Святошин) приблизно так: “тільки люди після війни обживатись почали, а тут цей (нецензурне слово) Горбачов з його (нецензурне слово) Перестройкою!” Бабця не могла порівняти своє життя із життям людей в цей же час у інших країнах. Але ж ми — можемо.

Не будемо говорити про Франціючи Голандію, ці країни мають цілком відмінний від нас історичний шлях. Але от приклад: Фінляндія, котра — на відміну від решти сусідів Росії — змогла уникнути більшовицького “соціалізму”. Кожен може порівняти: коли це ми мали більше свободи, більше прав чи більше достатку за мешканців Фінляндії? Так, в СРСР будували школи і лікарні — але хіба “буржуазна” Фінляндія не робила того ж самого? Тільки що їй не довелося платити за школи Голодоморами і ГУЛАГом.

Але найголовніше — народ Фінляндії навчився жити у своїй державі: коли треба — ставати на її захист, коли треба — давати під зад чиновникам і захищати свої права шляхом маніфестацій та страйків. Фінські робітники навчилися здобувати кращу долю для себе і своїх дітей шляхом роботи у справжніх — а не липових більшовицьких — профспілках, а виборці навчилися розрізняти популістів і відповідальних політиків.

Звісно, те що я написав вище — узагальнення. Проте варто подивитись на те, якою прийшло до Незалежності українське суспільство. Держава в уявленні “маленького українця” — це теоретично джерело усіх можливих благ, а практично — натхненник усіх негараздів і перешкод. І чомусь мало хто задумується що найперша функція держави — це захист прав та свобод громадянина, а все решта — це вже наслідок того, як громадяни цими правами і свободами скористаються.

Так що і “веселі” 90-ті і химерне сьогодення — наслідок в першу чергу радянського формату суспільства, не лише сталінського голодного періоду але передусім хрущовсько-брежнєвського “застою”. Так, держава давала нам певну матеріальну стабільність і забезпеченість — проте відбирала свободу мислення та ініціативність. Фактично суспільство стало повністю залежним від “батога” чи “медяника” номенклатури, а номенклатура — в свою чергу — стала зовсім незалежною від суспільства, внаслідок чого цілковито розклалася і прирекла СРСР на повільний чи швидкий розпад. На щастя, він виявився доволі швидким: імперія псевдосоціалізму проіснувала якраз час одного людського життя.

Але всі ті, хто ще вчора був “упевненим у завтрашньому дні” опинились раптово в цілком іншому, нестабільному і непередбачуваному світі. Світі, де добробут не “дають”, а “беруть”, де безініціативність та невміння захистити себе призводить хіба що до “завтрашнього дна”.

І ця маса розгублених людей кинулась вірити обіцянкам тією чи іншою мірою повернути державну годівницю. Хоч у формі “СРСР” хоч у формі “справедливої держави”.

Ну і ніби висновок, точніше — відповідь на питання “що робити”. Мусить з’явитись нова громадська еліта, котра донесе до українців просте і зрозуміле гасло: права громадян — перш за все, добробут — похідне від цих прав. Ми маємо право контролювати владу, ми маємо право протестувати проти влади, ми маємо право змінювати владу. І чим швидше ми навчимося користуватися цими правами — тим швидше ми станемо вільними та заможними.

А поки що — нагадуємо вчорашніх в’язнів, які сумують за впевненістю у щоденному пайку та даху над головою, от лише в’язниця наша виявилась пісочним замком, що з самого початку не мав жодних шансів бути довготривалим. Чи збудуємо свій вільний український дім? Поживемо, як то кажуть, побачимо…

Павло ЗУБ'ЮК