П'ятдесят відтінків конформізму

 Бути таким, як усі. Не пливти проти течії. Йти за генеральною лінією.

Але велика війна відкриває перед нами нові грані конформізму — і допомагає дослідити цей феномен у всьому його розмаїтті.

У розпал війни, у січні 2023 року, пішов з життя Герой України Дмитро Павличко. З нагоди його смерті пролунало чимало зворушливих промов та теплих слів, зокрема й на найвищому державному рівні.

І майже ніхто не ставив за провину поетові конформістську творчість радянських років.

Тим часом, покійному класику випало оспівувати більшовицьких вождів (“Що у житті мене зігріва? Леніна думи ясні, Леніна мудрі слова”).

Прославляти північного сусіда (“Як добре, що на світі є Москва, моя земля, столиця і надія”).

Таврувати національну символіку (“Тож не вдалось огидливим ізгоям вас отруїти жовто-синім гноєм”).

Викривати ОУН та УПА (“Та здавалось мені, що не ворони, а бандерівські хижі кати прилетіли в покинуті сторони заховати криваві сліди”).

І навіть прославляти учасників афганської війни (“За Україну, за Кавказ, і за Росію, і за новий Афганістан ті хлопці впали”).

Будемо відвертими: неукраїнський автор із подібним бекграундом не мав би жодних шансів реабілітуватися в наших очах. Проте Павличко був своїм, а для своїх діють інші стандарти.

Конформізм, що його демонструє хтось з-поміж чужих — це історія про малодушність та пристосуванство. Це обвинувальний вирок, який не підлягає оскарженню. Доводи на кшталт “Він не мав вибору” або “Такі були часи” до уваги ніхто не бере.

Але конформізм, що його демонструє хтось з-поміж своїх — це історія про драматичні життєві обставини та непрості людські долі. Про розуміння та співчуття. Про вимушені рішення та компроміси, які ніхто не має права засуджувати.

Горький, Шолохов, Фадєєв, Толстой, Еренбург і навіть Булгаков з його угодницькою п'єсою “Батум”: всі вони сприймаються як обслуга людоїдського тоталітарного режиму. Як трубадури кривавого тирана Сталіна, які несуть свою частку відповідальності за його злочини.

Кон'юнктурні твори вкривають їх ганьбою, що її несила змити, і жодної поблажливості щодо літераторів-конформістів і бути не може. Оскільки вони — чужинці.

Інша річ — голова Верховної Ради УРСР Тичина, заступник голови Радміну УРСР Бажан чи лауреат двох Сталінських премій Рильський. Їм нема чого боятися декомунізації. Ніхто не закликає зачинити їхні київські музеї. Попри тезу про радянську окупацію України ніхто не вважає їх зрадниками-колабораціоністами.

Вони — свої. І тому в них бачать талановитих людей, яким довелося співпрацювати із режимом, аби вижити. Хоча в постсталінську добу йшлося вже не про фізичне виживання, а лише про комфортне існування.

Той самий двоїстий підхід працює, коли йдеться про наших сучасників — не лише публічних осіб, а й простих обивателів.

Російська опозиція готова знайти купу виправдань для росіян-конформістів, які не виступають проти Путіна та вторгнення в Україну. Мовляв, треба увійти в їхнє становище: людей стримує потужна репресивна машина, люди залежать від начальства, людям треба годувати та виховувати дітей тощо.

Усі ці аргументи переконливі лише настільки, наскільки для російських опозиціонерів співвітчизники-конформісти залишаються своїми.

Але для українців вони — чужі. Відповідно, для нас неприйнятна будь-яка спроба виправдати неопір кремлівському режиму.

Конформіст-білорус, який не протестує проти використання його країни як російського військового плацдарму, викликає зневагу та огиду.

Але конформіст-українець, який не виходив протестувати у 2008 році — коли військові моряки РФ використали українську територію як плацдарм для агресії проти Грузії, — особливого обурення не викликав і не викликає. Він — свій. І його не можна звинувачувати в тому, що він був таким, як інші.

Ба більше, коли йдеться про своїх, конформізм може скидатися не лише на гріх, що його можна пробачити, а й на громадянську чесноту, що заслуговує на похвалу.

Після 24.02.22 Україну тішать соцопитування воєнного часу. Сухі цифри свідчать, скільки наших співгромадян перейшли на українську; скільки їх підтримують деколонізацію; скільки готові воювати до переможного кінця, etc.

Але логіка нагадує, що ці патріотичні пориви не завжди щирі. Подеколи нашими співвітчизниками керує той самий конформізм. Небажання йти проти течії. Страх виявитися білою вороною. Прагнення бути в тренді.

Іноді конформістам бракує такту: в результаті народжуються такі недоречності, як пиво “Герої не вмирають” або напій “Героїчна Буча Комбуча”.

Проте загалом конформістський патріотизм сприймають позитивно.

Завдяки конформізму безідейні обивателі стають ситуативними союзниками українських пасіонаріїв.

Завдяки конформізму створюється картина національної єдності, якої навряд чи було б досягнуто лише за рахунок щирих патріотичних почуттів.

Але подібний конформізм на території держави-агресора перетворюється на абсолютне зло.

Якщо у Києві конформісти дружно переходять на українську та відмовляються від Пушкіна, то в Москві люди такого ж психологічного складу висловлюються на підтримку “СВО” і схвалюють ракетні удари по українських містах.

Не тому, що всією душею прагнуть знищення України. А тому що не хочуть відхилятися від генеральної лінії та випадати з тренду. І з точки зору українців ця безхребетність виглядає ще гіршою, ніж щирий фанатизм якогось Гіркіна.

Намагатися міряти конформістів однією міркою безглуздо — особливо зараз. Під час війни подвійні стандарти так само неминучі, як поділ навколишнього світу на своїх та чужих.

Важливіше визначитися, кого саме вважати своїм, а кого — чужим.

Сьогодні у нашому суспільстві досягнуто консенсусу щодо відновлення територіальної цілісності України у межах 1991 року. Але разом зі звільненим Донбасом та Кримом повернуться сотні тисяч конформістів, які всі ці роки були лояльними до російської влади.

На відміну від ідейних прихильників Москви, більшість із них не залишать свої міста разом із російською армією. Здебільшого конформісти взагалі тяжкі на підйом. І після деокупації неминуче постає питання про те, хто ж вони для України — свої чи чужі?

Обивателів-конформістів на окупованих територіях можна розглядати як чужинців, як лайт-версію росіян. Тоді все їхнє життя після 2014 року перетворюється на тавро, що його неможливо змити.

Вони винні в тому, що весь цей час пливли за течією. Винні в тому, що ходили на роботу та отримували зарплатню в рублях. Винні в тому, що не брали участі в опорі та не влаштовували диверсій.

А можна бачити в них своїх — співвітчизників, які опинилися у складних життєвих обставинах та змушені були адаптуватися до російських порядків. І в такому разі вони заслуговують на не меншу поблажливість та розуміння, ніж покійний Дмитро Павличко з його “жовто-синім гноєм”.

Хоча навряд чи хтось із них претендуватиме на звання Героя України.