Обмежено придатні до військової служби — навіщо вони у військових частинах?

 Приїжджаю до села на Житомирщині, поруч із яким розселили близько 40 “обмежено придатних” і “недореабілітованих” позаштатників — так званий резервний батальйон.

Безглуздішу картину уявити важко. Мобілізували сотні, або навіть тисячі людей, обмежено придатних до військової служби, яким навіть не можна давати зброї. Направили до військових частин. А там стільки тиловиків просто не потрібно, й комісувати їх неможливо (про що ZN.UA уже писало).

Вивели поза штат військових частин, розселили по лісових хуторах, годують, виплачують по 600—800 грн на місяць (які нерідко витрачаються на алкоголь) — і все. Нащо вони там потрібні, люди самі не знають. Жодних бойових завдань їм не ставлять, тренінгів не проводять. Просто висмикнули з родин і позбавили доходів.

У цих самих “резервних” батальйонах іще одна група нікому не потрібних — військові, які після поранень проходять реабілітацію. Їх навіщось до закінчення терміну реабілітації відкликали в розташування частин. І шкутильгають без діла кульгаві й контужені, ковтають жменями пігулки, які їм надсилають родичі, й намагаються збагнути логіку Міноборони.

Зустрічають мене двоє: Володимир та Ігор. Їм дозволили жити в селі — в напівзанедбаному будинку насінної станції. Зі здоров’ям — серйозні проблеми.

55-річний киянин Ігор — викапаний козак: чуб-оселедець, вуса... Як виявилося, кандидат технічних наук, доцент кафедри “аеропорти” Національного транспортного університету. Фахівець із будівництва злітно-посадкових смуг. “Можемо будувати й бетонні дороги, самі, без китайців”, — каже він.

У перші дні війни пішов до армії добровольцем. Нині ходить із великими труднощами — на передовій порвало зв’язки вибуховою хвилею. Шию теж ушкоджено — вставили металеві пластини. За його словами, після двох місяців реабілітації (замість чотирьох, як мало б бути) відкликали в розташування частини. Навіщо — незрозуміло.

Черкащанин Володимир воював добровольцем 2014 року, пішов воювати і в лютому 2024-го. Дістав контузію — проблеми з судинами головного мозку, панічні атаки. На пігулках. Десять місяців живе в сільській халупі вдвох із Ігорем і бігає інстанціями. Він теж “обмежено придатний”.

— 24 лютого мені щось не спалося, — згадує Ігор. — Близько четвертої ранку вийшов на балкон покурити й бачу — ракета полетіла в бік Василькова, там військовий аеродром. За кілька хвилин — друга. Зрозумів, що почалося.

О шостій ранку я вже був біля райвійськкомату. А вони відкрилися лише о восьмій. Направили мене до роти охорони. Я написав п’ять рапортів, і зрештою мене спрямували до 30-ї механізованої бригади. Був в Ізюмі, Курдюмівці, тримали трасу в районі Костянтинівки. Під Новий рік здійснили ротацію, доукомплектували й у січні завезли до Слов’янська. Там дістав поранення. В Києві мене прооперували в районі паху, а в Інституті нейрохірургії вставили два імплантати в шию. Мав чотири місяці перебувати на реабілітації. Але 15 вересня моє лікування перервали й викликали сюди. Звісно, тут я жодного лікування не отримую. Хіба що, коли тиск підскочить під 180, медсестра дасть пігулку під язик...

— А я тут уже десять місяців, — вступає в розмову Володимир. — Мені 40 років, у мене троє дітей. Будівельник за професією. 2014-го і 2022-го пішов воювати добровольцем. Був на передовій, контужений, маю, як і Ігор, посвідчення учасника бойових дій. Нині чекаю виклику на ВЛК.

— А ті хлопці, яких по хуторах розмістили, теж із пораненнями? — питаю.

— Багатьох уже двічі перешивали, — відповідає Ігор.

— Я можу до них поїхати, поспілкуватися?

— Усі відмовилися, бояться чогось, — каже мій співрозмовник.

— У нас був хлопець неходячий. Його виносили на свіже повітря двічі на день і заносили, — розповідає Володимир. — А комісію пройти не міг, бо не ходить. Часто не можуть пройти комісію через те, що якогось папірця бракує...

Отже, зібрали поранених, контужених, розселили по хлівах і занедбаних халупах — і на цьому все. Питання: навіщо? У 30-й бригаді відповіді ми не отримали. Спрямували запит до Міноборони. За кілька днів зателефонував начальник служби зв’язків із громадськістю командування Сухопутних військ ЗСУ Володимир Фітьо. Повідомив, що вже ухвалено закон: військовослужбовці, які перебувають поза штатом, отримуватимуть грошове забезпечення не менш як 20,1 тис. грн. На найголовніше запитання: “А навіщо їх тримати у військових частинах без діла та ще й витрачати на них дуже необхідні армії гроші?” — відповіді в нього не було.

Закон (№9342), що включає пункти про доплати військовослужбовцям, Рада ухвалила в другому читанні та загалом іще наприкінці червня. 30 червня його підписав президент України. Відповідно до норм закону, військовослужбовцям, які виконують спеціальні бойові завдання, виплачують додаткову винагороду від 30 до 100 тис. грн на місяць. Пораненим, визнаним непридатними для військової служби та зарахованим у розпорядження відповідних командирів (поза штат), протягом перших двох місяців здійснюють виплати відповідно до останньої посади, а починаючи з третього місяця додаткова виплата становить 20,1 тис. грн до закінчення розпорядження.

Закон є, але він досі не діє. Мабуть, не знайшли для нього грошей. Але навіщо тоді тримати у військових частинах “обмежено придатних” і витрачати на них гроші, якщо нині потреби в них немає й на цивілці вони могли б прогодувати себе та свої родини самі? Чи сприяє таке ставлення припливу нових добровольців і мобілізованих? Може, час уже зробити висновки й виправити недоліки, які б’ють по морально-психологічному стану й військовослужбовців, і тих, кого завтра можуть мобілізувати, а також по кишені платників податків? Відповіді немає. Ризикнемо припустити, що її взагалі не існує. І причина — у звичайному пофігізмі й тупому “солдафонському” “так треба”, яке, на жаль, живе ще з радянських часів.

Однак ідеться про людей, яким боляче. Які перебувають там із недолікованими ранами й травмами. І, не отримуючи необхідної реабілітації та лікування, нині входять у глобальну інвалідність по життю. Тому що тих, кого можна відновити, не відновлюють. Хоча вони будуть потрібні й після війни, а можливо, й зараз на фронті. Якщо їх долікувати.

Не можна ставитися настільки байдуже до власного людського ресурсу, якого й без того менше, ніж у Росії. Не можна зраджувати своїх.

Юлія МЕЛЬНИЧУК