Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Неканонічний Стаханов

[09:51 31 августа 2010 года ] [ Україна молода, № 159, 31 серпня 2010 ]

Першою дружиною героя забою була циганка, а останньою... горілка

Сьогодні офіційна Україна відзначає 75—річчя стахановського рекорду. До феномену Стаханова і стахановського руху можна ставитися по—різному (автор цих рядків відноситься до останнього як до акту широкомасштабного шкідництва в промисловості), але важко заперечувати принаймні дві значущі речі. По—перше, рух справді набув всесоюзного розмаху. Цьому посприяла істерична пропаганда і пряма зацікавленість влади. Та хіба мало в СРСР провалювалося пропагандистських кампаній, ініційованих верхівкою КПРС? А ця мала чималий і тривалий успіх. Якщо, звичайно, вважати таким лише піднесення іміджу робочої людини за рахунок дискредитації низового інженерно—технічного корпусу. Із часів стахановського рекорду чомусь стало звичним вважати точний інженерний розрахунок дурощами — порівняно з ентузіазмом робітничих мас. Результат — у наявності. По—друге, при всій штучності рекорду Стаханова (коли на нього працювала вся шахта), треба визнати, що Олексій Григорович дійсно був майстром своєї справи. М’язи м’язами, але треба було ще вміти направляти зубило відбійного молотка так, щоб відрубати від пласту максимальну кількість вугілля. До речі, Стаханов за власною ініціативою пішов на курси відбійників. І продемонстрував неабиякі вольові якості, коли наважився піти проти маси, якій його рекорд віщував тільки підвищені норми виробітку та зниження розцінок...

“Заслання” на Донбас

Першою нагородою для “рекордсмена” стала нова квартира з телефоном, персональний кінь і право безплатно відвідувати всі прем’єри в кадіївському клубі. Кадіївські кабаки до цього переліку він додав сам. А потім була Москва, навчання в Промакадемії і знайомства з тодішньою московською богемою. Для простого трударя почалося зовсім інше, столичне, життя.

А в 1957—му до Хрущова завітав лідер французьких комуністів Морис Торез. Серед іншого він поцікавився, де працює знаменитий Стаханов. “Як це де?! — не розгубився Микита Сергійович. — Там, де йому й належить — у Донбасі”. І тільки після того, як за гостем зачинилися двері кабінету, він поцікавився у Мінвуглепромі СРСР, де працює автор вікопомного почину. “У нас”, — відповіли прем’єрові.

— Щоб за тиждень жив і працював у Донбасі!

І Стаханова заслали навіть не у “столицю” шахтарського краю, яка тоді мала назву Сталіне, а в непримітне містечко Чистякове. Яке, за іронією долі (чи то в Хрущова було таке почуття гумору?), у 1964—му перейменували на Торез. Помирати ж Олексієві Григоровичу довелося в Донецькій психлікарні, де його безуспішно намагалися відвадити від горілки. Привілеї за ним зберігалися й там — у вигляді окремої палати. Проте телевізор на весь поверх був один, і Герою праці не вдалося вберегтися від контактів із пересічними алкоголіками, які дуже погано позначалися на його здоров’ї. Простіше кажучи, алкаші його іноді били...

Друг Льоха

Євген Коновалов, автор щойно презентованого роману—есе “Наш Стаханов”, був знайомий з Олексієм Стахановим особисто. Адже Євген Георгійович, який саме захопився збиранням шахтарського фольклору, кілька разів приїздив у Торез до майбутнього героя свого роману, причому з власної ініціативи, а не за дорученням партійних органів. Може, тому Стаханов із ним був більш відвертим, ніж з “офіційними” письменниками...

— Про Стаханова треба писати некон’юнктурно, — каже Коновалов, — а з донбаським смаком. Десь навіть вульгарно, зате правдиво... І я дякую часу за те, що він дав мені таку можливість. В інші часи я б такого роману не написав.

У романі йдеться про те, як ставилися до рекорду Стаханова його товариші; цитуються записки, які йому підкидали. Ну і про те, як він гуляв із дружками, теж відображено:

— Як вони тут курили в кінозалі, як вони голосно псували повітря. Як реготали... Після рекорду вже, звичайно, — каже Коновалов, який напам’ять може цитувати цілі абзаци зі своєї книжки. — Як йому була дана особиста прольотка з кіньми і як Стаханов, нажершись із Концедаловим та з Крюковим, б’ючи себе в груди, горлав: “Це я, вчорашній орловський пастушина, а нонеча гуляю на всю ширину своєї трудової забійної вдачі!”

Але попри всю авторську любов до нього, немає Стаханову однозначно позитивної оцінки. Не виходить...

“У сім’ю заявлявся пізно. Тихо роздягався і майже голяка прокрадався до самотнього сінника в дальній коморі. Лаяв себе. Каявся. Раз навіть перехрестився. Із соромом. Повертався до одягу. Тряс кишені. Звідти — пампушки і смоктальні льодяники в махорці. Це — дітлахам. Стидоба! Потім — вона. Приходила безшумно, по—конокрадськи. Сідала на край. Щось їй казав. Хотів задобрити словом. Обійняти. Люто огризалась”. Чому “по—конокрадськи”? Першою дружиною Стаханова була циганка; з табором вона від нього й пішла. У Москві з’явилася інша. Ця нікуди з московської квартири їхати не захотіла. Навіть у Чистякове.

Лікнеп по—стахановськи

— Для вас Стаханов ким був? Ви ж його бачили. Це — глиба чи нещасний чоловік? — цікавлюся в дослідника його біографії.

— Я його бачив уже немічним... А для друзів і сусідів Льоха був простий, свій хлопець. Дуже хороша людина. Коли я приїхав до нього вперше і сказав, що приїхав за побрехеньками, він відповів, що не знавець у цій справі. “Пам’ятаю, — каже, — кілька анекдотів, але вони все більше про Микиту”...

Тобто Хрущова, який, власне, й заслав Стаханова з Москви на Донбас у 57—му.

— Стаханов не витримав випробування фанфарами?

— Сам Льоха, мабуть, дав на це запитання позитивну відповідь. Судячи з того, що самій Любові Орловій погрожував, коли та на черговому бенкеті відмовилася на прохання героїчного пролетаря “зобразити” номер із фільму “Цирк”:

— Не хочеш показати? Так я до самого Віссаріоновича піду. Він тебе вже змусить!..

Цікавий епізод: як Стаханову репетитора підіслали — якогось прибалта з академічним званням. Той заявився просто на квартиру до всесоюзного улюбленця з ущерть набитим портфелем книжок: “Робінзон Крузо”, “Діти капітана Гранта”, “Пригоди Тома Сойєра”, “Мауглі” і таке інше. Сказав: “Не дивуйтеся. Читайте. Дуже важливо, оскільки все це пройшло повз вас. Наздоганяйте. Через таку літературу пройшла будь—яка освічена людина...”.

— І він прочитав “Робінзона Крузо”?

— Ні, не прочитав. Каже: “Все це залишилося марним”. Не було часу — таке загульне життя почалося... Кружіння столичне... Засідання, нові знайомства, гучні імена, зустрічі в Кремлі, часті застілля. Жив як уві сні. “Сиділи якось із Галиною в колі акторів і літераторів. Хтось підійшов. Здається, Пудовкін. Поглянувши на мене, зронив: “Наш Мартін Іден”? До чого тут я? Чому всі злегка зніяковіли? Хто цей Іден? Ех, лівненський я дикун... Але до них дотягтися ж. Дотягнуся!”

З того, що Стаханов розповів молодому тоді ще Коновалову, сидячи в торезькому “засланні”, можна зробити висновок: не “дотягнувся”.

Імені робочої людини

Місто Стаханов, за давньою комуністичною вигадкою, й сьогодні намагаються атестувати як “єдине у світі, що назване на честь робочої людини”. Та чи є підстави для таких тверджень? Так, кілька років Олексій Григорович дійсно пропрацював у шахті. Однак за походженням він — селянин, і на сільських роботах пропрацював навіть більше років, ніж у шахті.

В Ірміному виходець із села Лугова Ливненського повіту з’явився в 1927—му, а вже в 1936—му він їде до Москви навчатися в Промакадемії — і більше до вибою не повертається. По закінченні вишу в 41—му — начальник шахти (№31 — у далекій тиловій Караганді), із 1943 і до “заслання” — начальник сектору соціалістичного змагання Мінвуглепрому СРСР. У Торезі — хоча й не на високих, але все ж керівних посадах. Загалом — 38 років начальницького стажу. Проти 9 — робітничого. То де ж той веселий вибійник Льоха Стаханов?

Нарешті найголовніше в усьому стахановському русі — що радянська промисловість так і не дотягнулася до продуктивності праці розвинутих країн попри всі фальшовані рекорди “стахановців” — доводити давно вже нікому не треба. Цікавіше, як покращилася робота на одній окремо взятій шахті “Центральна—Ірміно” після 31 серпня 1935—го (до речі, восени того року стахановське досягнення тут устигли перевершити кілька разів, у тому числі й сам Олексій Григорович). Пропагандисти чомусь не люблять просторікувати на цю тему, зате вдалося розшукати в інтернеті статтю такого собі Лева Сєдова. Хто не в курсі — це син і однодумець самого Лева Троцького.

Так—от, Лев Львович, посилаючись на дані радянської преси, пише, що приріст вуглевидобутку на “Центральній—Ірміно” склав тоді аж... 0,7%. Тут немає нічого дивного: навіть якби всі вибійники шахти щодня рубали “чорне золото” по—стахановськи — його елементарно не можна було б видати на—гора. Пропускна спроможність ствола не дозволила б. Це не кажучи про сотні інших технічних обмежень усередині шахти.

На жаль, товариш Сталін Промакадемій не закінчував. І в його оточенні інженерів не було...

Довідка

У ніч на 31 серпня 1935 року вибійник кадіївської шахти “Центральна—Ірміне” Олексій Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (при нормі — 7 т), читаємо у “Вікіпедії”. Весь видобуток записали на рахунок Стаханова, не врахувавши роботи кріпильників, які йому допомагали. Власне, і згодом під час встановлення інших рекордів справжнє число гірників не вказувалось, а все видобуте вугілля записували тільки на рахунок вибійника. У вересні 1935—го Стаханов перевершив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів — 227 т.

Згодом правляча партійна верхівка почала використовувати почин Стаханова для роздмухування рекордоманії, а стахановський рух почали насаджувати в усіх галузях народного господарства. У 1936 році на основі досягнень стахановців суттєво підвищили норми виробітку і планові державні завдання, невиконання яких розглядалося як шкідництво або саботаж. Проте в результаті це призвело лише до порушення нормального ритму виробничого процесу й значного спаду виробництва, та в підсумку — повного провалу стахановського руху.

До речі

На початку серпня цього року забійник шахти “Новодзержинська” на Донеччині Сергій Шемук нарубав за зміну 170 тонн вугілля, чим перевищив рекорд свого знаменитого колеги Олексія Стаханова на 68 тонн. Шемуку вдалося за зміну перевиконати завдання для всієї ділянки, де зазвичай працюють близько 20 гірників. Допомагали гірникові виконати такий обсяг роботи забійники Андрій Кочетков та Андрій Прудніков, які здійснювали операції з кріплення і прибирання вугілля в лаві. Сергій Шемук — наймолодший заслужений шахтар України. У нагороду за трудову перемогу сучасні “стахановці” отримали грошові премії, а Сергій Шемук — ще й автомобіль!

Михайло БУБЛИК

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.