Міхаль Боганім: Чорнобиль — не лише українська тема

Було би дуже приємно, якби фільм “Земля забуття” все ж здобув нагороду на 68—му Венеціанському кінофестивалі. Для цього були передумови: картина про події 25—річної давнини виявилася надзвичайно актуальною у світлі цьогорічної катастрофи на японській Фукусімі, а оцінка відбірників програми International Film Critics’ Week, у рамках якої показали картину, була досить позитивною: “У фільмі обрано вишуканий і глибокий, поетичний і напружений стиль: це дебют найвищої якості”. Незважаючи на те, що Міхаль Боганім не отримала “Лева майбутнього” і 100 тисяч доларів у нагороду, її фільм розширює свою фестивальну історію: зараз “Землю забуття” показують на Міжнародному фестивалі в Торонто в рамках програми “Сучасне світове кіно”, потім буде київська “Молодість” (22—30 жовтня). Подробиці про роботу над фільмом, який наш глядач побачить наприкінці жовтня, “Україна молода” дізнавалася на подвір’ї затишного готелю під боком у Венеціанського кінофестивалю.

“З маминого боку в мене українське походження”

— Міхаль, для кого ви зняли цей фільм, хто для вас був основною цільовою аудиторією?

— Цей фільм я робила для будь—якого глядача. У мене не було певної цільової аудиторії.

— Запитую тому, що в картині є певні речі, які український чи російський глядач не сприйме за чисту монету. Та й українські продюсери заявляли про те, що на цій території картину покажуть у дещо видозміненій версії, відмінній від тiєї, що змонтували для західного глядача.

— Мені дивно це чути, адже художником по костюмах була українка. А що було не так?

— Наприклад, хоча б, коли чоловіки у пивному барі п’ють iз делікатних чарочок: пити “шоти” (міцні алкогольні напої в невеликому дозуванні. — Ред.) не в нашій традиції.

— Не знаю. Художник так скрупульозно обирала місця зйомок і предмети, що мали би представляти той час. Хочу сказати, що, взагалі, більшість знімальної групи були українцями, десь відсотків 70.

— Попередній ваш фільм називався “Одеса, Одеса”. Перший повнометражний ігровий фільм також про Україну. Чим пояснити таку зацікавленість цією територією?

— По—перше, з маминого боку в мене українське походження. Я ж єврейка, а євреї, як відомо, розпорошені по всьому світу (усміхається). Моя прабабуся була з Одеси, потім вони переїхали в Ізраїль. Ви ж знаєте, багато євреїв з України та Росії емігрували до Ізраїлю, і зараз, коли ви відвідуєте Ізраїль, виникає відчуття, що ви в Росії, тому що там багато росіян, багато російських магазинів... Я вирішила звернутися до Одеси, бо це було дуже єврейське місто. А ще брала участь у фестивалі “Молодість” і перемогла там, а одного дня поїхала до зони, яка мене дуже зацікавила. Взагалі я багато знімала у Східній Європі — у результаті вийшло кілька документальних фільмів, місцем для зйомок яких стали, зокрема, Гданськ та Вільнюс.

— Ваш колега та земляк Амос Гітай також має українське коріння. Але він знімає все фільми про свій народ, про його сучасні проблеми. Чи ви плануєте звернутися до цієї теми?

— Я це вже роблю. Так, “Одеса, Одеса” — документальний фільм про євреїв з Одеси, які емігрували в Ізраїль, він складається з трьох частин: Одеса, Нью—Йорк, Ізраїль.

— Як щодо художнього фільму?

— Можливо. Але знаєте, Чорнобиль — не лише українська тема. У Європі багато людей пережили цю катастрофу. Я також пам’ятаю Чорнобиль — я тоді була в Парижі, і мені було 10 років: пам’ятаю новини по телевізору про те, що радіоактивна хмара рухається у напрямку Франції. І сьогодні в Європі люди зіткнулися зі страшними наслідками тієї катастрофи: вони хворіють на рак і помирають. І я знала таких людей.

“У моїй картині Ольга Куриленко не така вже й красуня”

— Після показу картини ви також казали, що вклали у фільм ще одну ідею — ностальгію за рідною землею. І це, зокрема, і ваша історія.

— Так, я народилася в Ізраїлі, але дитиною разом із сім’єю змушена була переїхали в Париж. Для мене це було драматично. Тому мені близькі переживання людей, яких виселили із Прип’яті та Чорнобиля, які залишили по собі все рідне, але так і не змогли забути свою батьківщину. До речі, коли сталася вся ця історія із Фукусімою, я бачила сюжети про японців, які вирішили повернутися до своїх домівок. Вони казали: “Це мій дім, і я тут залишуся, навіть якщо тут є загроза”. Ностальгія — це універсальна тема.

Перед початком зйомок “Землі забуття” я опитувала багатьох свідків тих подій: вони мені розказували, яка чудова їхня рідна земля, про те, що Прип’ять — це було мало не місто—рай, а тепер воно перетворилося на місто—привид, куди вони щороку їдуть на роковини. І остання сцена мого фільму — де хлопець шкільного віку читає свій твір, в якому викладає спогади й тугу за рідним містом, — була створена на основі реального факту. Цей лист я знайшла у Музеї Чорнобиля у Києві.

— Як ви відбирали акторів (головну жіночу роль грає Ольга Куриленко, її загиблого під час вибуху чоловіка — росіянин Микита Ємшанов, який у серпні трагічно загинув у Москві у ДТП, інженера, що з’їхав з глузду, — поляк Аджей Чира. — Авт.)?

— Ольга живе у Франції. Від когось вона довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль і зацікавилася ним. Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли я зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль, адже вона з України, з маленького містечка — вона показувала мені фото з Бердянська — і її власна історія з матір’ю нагадує історію героїні фільму, крім того, вона була свідком тих подій. Ольга хороша актриса, їй було важливо відійти від звичних кінообразів, які вона перед тим грала. У моїй картині Ольга Куриленко не така вже й красуня: вона старша, втомлена, на її обличчі намітилися зморшки.

Щодо інших акторів, то ми їх відбирали на кастингах у Києві, Санкт—Петербурзі та Москві.

— На фестиваль ви приїхали з немовлям, крихітною дівчинкою. Виходить, що під час зйомок, під час відвідин Прип’яті, ви були вагітною?

— А я й не знала, що була вагітна під час зйомок! Я дізналася про це вже після повернення із зони. І це мене, звісно, дуже налякало. Але після цього я пройшла обстеження, які показали, що все добре.

Досьє

Міхаль Боганім народилася в Ізраїлі. Навчалася у Сорбонні (Париж). Вивчала філософію та історію в Єврейському університеті в Єрусалимі, а також режисуру в Національній школі кіно та телебачення (Велика Британія). Автор низки документальних стрічок. “Земля забуття” (La terre outragé) — її дебютна картина. Зараз живе між Тель—Авівом та Парижем.

Наталя ДМИТРЕНКО