Лише початок

Події 24 серпня в Києві засвідчили: в Україні з’являються ознаки того, що ситуація може розвиватися за сценарієм пробудження та організованої дії суспільства. Ще важко судити, коли саме і в який спосіб суспільство “прорве” стан справ, який нікого не влаштовує. Однак процес пішов, і намагатися зупинити його силою небезпечно для влади. Організований протест можна відвернути надзвичайним насильством — масштабу більшовицького терору або подій на площі Тяньаньмень у Пекіні, але в українських очільників немає на це ані можливостей, ані ресурсів, ані авторитету (навіть серед силових структур, які мали б відповідні накази виконувати). Протесту також можна запобігти, “відкривши” режим: відмовившись від закручування гайок, припинивши політичні репресії, створивши для людей легальні канали захисту своїх інтересів як у бізнесі, так і в політичному чи громадському житті, але це потребує від керівництва держави свідомого руху в напрямку, протилежному до того, яким воно йшло останні півтора року.

Революційна ситуація

Американський суспільствознавець Джеймс Девіс ще в 1960-х звернув увагу на закономірність, яка притаманна практично всім революціям. Вони настають зазвичай не тоді, коли ситуація постійно погіршується, бо люди в такому разі здебільшого переймаються виживанням. Недарма знедолений люмпен, який тяжко працює за “біологічну норму”, — запорука безпеки олігархічних режимів. Натомість якщо в суспільстві з’являється надія на краще й громадяни з активною позицією розуміють перспективи самореалізації — і раптом вони руйнуються, масові протести й навіть революції стають цілком реальними. Суперечність між очікуваннями і дійсністю може викликати в багатьох апатію і зневіру, однак з часом в активної частини населення формується думка про те, що “треба щось змінювати”. Якщо вони не знаходять легальних механізмів захисту своїх інтересів, створюється ґрунт для протестів.

Опитування громадської думки в Україні фіксують швидке розчарування людей у нинішній владі і зростання протестних настроїв. Розмивається навіть електоральна база нинішнього керівництва країни у “своїх” регіонах, не кажучи вже про столицю, від початку налаштовану до нього щонайменш скептично. Більшість молоді готова до акцій протесту, а в інших вікових групах цей показник ненабагато нижчий.

Влада пиляє гілку

Невиконання можновладцями передвиборчих обіцянок підриває довіру до них; тим більше що падіння рівня життя українців відбувається на тлі демонстративних витрат влади на своє благополуччя і розкіш — від спецлікування до вертольотів. Вона перетворює на опонентів чи навіть ворогів верстви, які здатні стати основою для опору: бізнес потерпає від здирництва і зазіхань на власність, студенти — від сваволі керівництва вишів, що з подачі профільного міністерства вигадують дедалі нові способи обмежити їхні права та стягнути кошти. Утиски свободи слова і політичні репресії налаштовують проти очільників держави “формувачів думок”: журналістів, експертів, знакових для певних галузей особистостей. З історії 2004 року (а раніше — з досвіду оксамитових революцій у Центральній Європі) відомо, що, навіть поставивши таких громадян на службу, режим не може бути впевнений у їхній лояльності, якщо суспільство відмовляє владі в довірі й активно заявляє про це.

Таке поєднання настроїв і позицій, обтяжене власними помилками влади, небезпечне для неї. Достатня кількість громадян, здатних до активних дій, не бачать іншого виходу, ніж тиснути на керівництво держави. Таких людей стає дуже багато, і походять вони з надто великого кола різних соціальних груп, аби їх можна було просто задушити чи залякати. Наступним етапом стане їхня самоорганізація, яка виллється в постійний масовий тиск на владу. А низький рейтинг останньої означає, що її нікому буде захищати.
Це твердження стосується також і тих, хто вважається опорою режиму, зокрема правоохоронних і силових органів. Вони також складаються з людей, які відчувають на собі і умови життя, і ставлення до них у суспільстві. Будь-яка влада спирається не тільки на силу, а й на згоду достатньої кількості людей визнавати її. Як тільки абсолютна більшість громади відмовляє їй у такій згоді, падіння стає питанням часу.

Роль політичної опозиції

У прогнозах щодо майбутнього України чимало уваги приділяється політичній опозиції — політикам і партіям, які є альтернативою чинній владі. За ідеєю, вони мали б очолювати протест, домагатися її зміни. На словах так і відбувається. Однак процеси в суспільстві засвідчують, що політична опозиція не виконує своїх функцій.

Незважаючи на гучні гасла, опозиційні партії не спромоглися на системні мобілізаційні дії навіть серед киян. Утім, мітинг, скажімо, у День Незалежності зібрав до 10 тис. учасників. Їх могло би бути більше, але за відсутності мобілізаційної здатності політиків і наявний результат є показовим. Тим більше що зібралися не маргінали чи проплачені “майдан-арбайтери” (їх завжди добре видно; тож політичним силам, які збираються і далі на них ставити, треба або відмовлятися від цієї практики, або готуватися до електоральних втрат). 24 серпня на протестний мітинг у Києві вийшли здебільшого люди зрілого віку, які здатні спокійно оцінювати ситуацію, не піддаватися на провокації, але за потреби діяти рішуче. Вони є основою принципових зрушень, подібних до оксамитових революцій.

Понад те, будучи залученими до суспільно-політичного процесу, ці люди менш схильні вірити обіцянкам політиків і “відпускати” їх, залишивши без контролю. Тож можна сподіватися, що, коли українське суспільство остаточно прокинеться (якщо відзначені тут тенденції набудуть подальшого розвитку), владу безвідносно до кольорів очікуватиме пильний контроль громади.

Це не означає, що політична опозиція не потрібна. У будь-якому випадку доведеться діяти і на політичному полі. Однак у разі пробудження суспільства політики не “ведуть за собою націю”, а виконують належну їм роль: представництва, участі у виборах, організації політичних заходів. Але завжди пам’ятаючи, що цілковитої свободи від суспільного контролю вже не буде.

Вибір шляху

В Україні поки що з’являються лише перші пагони, з яких може вирости повномасштабний організований протест. Спроби їх затоптати лише заженуть проблему всередину — і громада вибухне згодом, коли з’явиться привід для мобілізації, але тоді переговорів та компромісів не буде.

Намагання “забалакати” протест, використати потенціал суспільства для реалізації короткострокових цілей нинішніх опозиційних діячів призведуть до відчуження громадськості й політиків як таких, що загрожує хаотичністю змін і створенням поживного ґрунту для того, щоби його результатом скористалися негідники, як було в 1990-х.

Відтак уже протягом найближчих місяців конкретний перебіг змін, які визрівають в Україні, визначатиметься поведінкою кожної з дійових осіб, від яких залежать конструктивність і змістовність суспільно-політичного процесу. Якщо влада запропонує громадянам діалог, а не ховатиметься за міліцейськими щитами, то ще матиме шанс залишитись учасником української політики, принаймні завдяки підтримці свого “ядерного електорату”. Якщо політичній опозиції вдасться налагодити контакт із суспільством і стати провідником його інтересів, а не лише борцем за власне місце у владі, вона зможе розраховувати на переконливіші результати, ніж просто підтримку своїх нинішніх прихильників. Зрештою, якщо українська інтелектуальна, ділова та громадянська протоеліта спроможеться стати повноцінною елітою: запропонує програму дій і виробить механізми контролю влади (безвідносно до персоналій та партійних кольорів), аби змусити її цю програму виконати, суспільний протест зможе нарешті привести до системних змін у країні.

Ростислав ПАВЛЕНКО