Друзі та вороги української незалежності

“Поки що незалежність принесла реальні плоди лише тим, хто ніколи про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто здебільшого вірою й правдою служив колонізаторам або й просто був одним із них. Сьогодні вони надувають щоки, вдаючи з себе президентів, міністрів і депутатів незалежної держави”.
Микола Рябчук

Не секрет, що з 1991 року медалька “Герой України” не раз потрапляла на груди людей, м'яко кажучи, не гідних цього високого звання, а кажучи грубше, й правдивіше — просто моральних покидьків і за сумісництвом ворогів України.

Парадоксально?

Але в теперішній Україні, де п'яний суддя чи депутат просто на пішохідному переході давить на смерть людей і після цього не тільки уникає правосуддя, а ще й спихає всю вину на загиблих…

В Україні, де кожен лікар, замість турбуватися про пацієнтів, вкорочує їм віку своїм цинічним хамством і вимаганням грошей…

В Україні, де кожен бюрократ з патологічно-садистичною насолодою створює безглузді перешкоди людям, за чий рахунок він, власне, й існує…

В Україні, де вся верховна адміністрація безсоромно лиже зад владі іншої держави, здаючи національні інтереси в обмін на жалюгідні крихти-подачки — в такій Україні, здається, вже не може бути абсурду, який би когось здивував.

Хіба що — але це така несусвітня фантастика, що аж соромно сказати — хіба що коли влада, тобто представники народу, раптом ні з того, ні з сього, почнуть представляти інтереси свого народу і по справжньому дбати про нього — отоді в усіх очі на лоба полізуть. А поки що все як у Симоненка — суцільна “країна Навпаки”.

Ну, а цей чудесний край

Для малечі просто рай:

Там в річках тече чорнило,
Там ніхто й не чув про мило!
Всі замурзані по вуха,
Галасують всі щодуху,
Оком чують, вухом бачать,
Догори ногами скачуть.
Сажотруси хати білять,
Землеміри небо ділять,
Косарі дерева косять
Язиками дрова носять”.

Але зараз не про косарів. За вікном “дискурс” 24 серпня — тож пропоную з висоти часу поглянути на українську незалежність, її прихильників та ворогів.

Давайте подумки поділимо український народ (хай уже вибачає неборак, йому не вперше) на групи за критерієм ставлення до державної незалежності.

В результаті маємо більшість прихильників незалежності і меншість її опонентів.

Розберімося для початку з меншістю. Ці люди є жертвами кількасотлітньої генетичної селекції українців і, як наслідок, носіями різноманітних колоніальних комплексів, серед яких центральними є меншовартість, рабство та хамство.

Таких людей завжди тягне на сторону сильнішого гравця — це дозволяє бодай частково примазатися до трофеїв та слави.

В часи Ісуса вони були на боці фарисеїв, у добу Мазепи — на боці Петра, в епоху Сталіна — на боці совєцької власті, а вже у дні незалежної України — на боці Партії регіонів.

Втім, на додачу до трофеїв та слави їм доводиться мати справу ще й з певним духовним дискомфортом, адже колишні свої, перетворившись у чужих, не криючись, проклинають їх, а колишні чужі (теперішні свої) — поблажливо зневажають за перебіжництво.

До ворогів незалежності слід зараховувати і морально здеградованих осіб переважно похилого віку з трагічно-ностальгічними думами на кшталт “Какую страну разрушили!”, “Сталіна нам нє хватаєт — он би навьол парядак”, і улюбленим риторичними запитанням: “Ну і что вам ета нєзалєжнасть дала?”.

Такі ностальгуючі за совком індивідууми від вищезгаданих перебіжчиків-”тушок” відрізняються хіба що рівнем усвідомлення, а отже і мірою взятого на душу гріха.

На войовничих бабульках-дідульках гріха, звісно, менше: вони-бо зомбованими народилися й зомбованими помруть. А от із хитромудрих перебіжчиків багато хто у вирішальний момент стояв перед свідомим вибором — служити Богові чи мамоні.

Узагальнюючи, обидві підгрупи на рівних правах належать до стану ворогів української незалежності, бо об’єднують їх спільні пріоритети — ковбаса і жадоба влади.

Виходячи із закономірного твердження, що вороги державної незалежності є ворогами самої держави, будь-яка “поважаюча себе” держава (Росія, до речі, теж) відводить їм місце — якщо взагалі відводить — на узбіччі суспільства, ставлячись до них як до чужорідних, небажаних елементів.

Навіть у “найпродвинутіших”, “найдемократичніших” державах Заходу завжди є чітка межа, за якою закінчується ліберальний плюралізм і починаються недоторкані національні святині.

Це природний механізм державного самозбереження. Адже якщо належним чином не шануються споконвічні національні цінності — а це не тільки прапор і герб, а й, насамперед, державна мова та національні герої, які боролися за незалежність — то чого тоді взагалі варта така держава та її незалежність?

Поляки шанують свого Пілсуського, росіяни — Катерину, Петра і Лєніна-Сталіна, от тільки українці віддають честь будь-кому, тільки не своїм.

А якщо точніше, то все ж не будь-кому, а тим-таки російським національним героям-імперіалістам на чолі з дідусем Лєніном, чиї “ваянія” (в той час як за ненадобностью зносять пам’ятник жертвам голодомору) і досі прикрашають майдани сіл і міст центральної, східної, південної і частково західної України.

А раз і досі прикрашають — значить, для більшості українців не становлять якоїсь особливої проблеми. Яка, власне, різниця, кому пам’ятник? Головне, аби ковбаса була по ціні.

Україна — земля воістину незрівнянної толерантності, порівняно з якою всілякі Швеції й Канади, на яких ми так рівняємося, просто-таки “нервово курять на балконі”.

Бо тільки у нас посягання на суверинітет та територіальну цілісність сприймаються як щось нормальне, а на зневагу над державним прапором та іншими національними святощами міліція дивиться крізь пальці, а то й взагалі наказує прибрати національний прапор “для уникнення провокацій”.

Зате варто тільки зачепити пам'ятник мучителю українців Сталіну, як за пару годин наш доблесний спецназ миттєво знаходить “нациків”, які відразу ж проголошуються терористами і взагалі причиною всіх українських бід.

(Хоча насправді своїм вчинком хлопці просто назвали речі власними іменами: ката Сталіна — катом, а не “ефективним менеджером” чи “геніальним політиком”).

Це тільки у нас, в той час коли українська (державна!) мова і досі зазнає дискримінації як “сільська”, “непрестижна” і “націоналістична”, хор демагогів ліберально-антиукраїнського спрямування на все горло волає про дискримінацію мови російської.

У будь-якій країні Заходу за наругу над національними символами (чи за встановлення монументів національним мучителям, що є по-суті те саме) передбачена невідворотна кримінальна відповідальність.

В Україні, до речі, теж — “згідна Канституциі”. Але хто ж у нас шанує Конституцію? Закон — то для лохів і козлів, а здоровим і сильним пацанам і без закону добре.

З ворогами незалежності більш-менш ясно. Поміркуймо тепер про її прихильників — а таких, як знаємо, серед українців більшість.

Тих, які вважають незалежність України позитивним явищем, можна також поділити на дві категорії. До першої належать ті, хто цінує незалежність і шанує тих, хто за неї боровся. Тут усе закономірно — до них і питань немає.

До другої належать громадяни, які цінують незалежність, але чомусь не люблять тих, хто зробив внесок у її настання, хто наближав її власною кров'ю. Українців, що від Мазепи до Стуса виборювали незалежну Україну, вони таврують “зрадниками”, “бандитами”, “колабораціоністами”, “націоналістами”, хоча саму незалежність України парадоксальним чином все-таки приймають.

І навіть успішно користаються її псевдо-ліберальними благами, як-от свобода слова паплюжити пам'ять тих, хто вистраждав для них цю свободу...

Мабуть, забули вже, що в СССР, скомпрометованому, розхитаному і зрештою зруйнованому завдяки зусиллям “бандитів” Чучупак, Бандер, Шухевичів, Стусів, була тільки одна свобода: лизати зад.

Якщо серед вас, шановні читачі, є такі, що з одного боку цінують незалежність України, а з іншого не хочуть визнавати її борців, запрошую вас на хвилинку поглянути у вічі дуже простій логіці.

Посилаючись на факт співпраці з німцями, ви відмовляєтеся визнавати Бандеру й Шухевича героями України. Ясно, що й вони були не безгрішні. Але кожному провіднику нації (не імперії!), часом випадають ситуації, коли мета, тобто інтерес усієї нації (знову ж таки: нації, а не імперії), виправдовує засоби — звісно, до певної моральної межі.

Для Бандери, наприклад, саме його короткочасна співпраця з німцями була таким відчайдушним засобом, спрямованим винятково на те, щоб за допомогою німців визволити Україну від московських “визволителів”, створивши на хвилі війни незалежну Українську державу.

Але щойно стало відомо, що в плани нацистів така держава не входить, Бандера сів до кінця війни у Заксенгаузен, а УПА почала воювати на два фронти — за ту ж таки Україну, незалежну ні від кого.

Зрештою, СССР співпрацював із нацистами набагато довше і продуктивніше, ніж українські націоналісти. Одначе ці прості усім відомі факти чомусь ніколи не беруться до уваги людьми, що звикли завчено називати ОУН-УПА “поплічниками фашистів”.

За схожою логікою в совєцькому суспільстві після війни штучно нагніталася ненависть до примусових робітників-остарбайтерів, що повернулись додому — влада ставилась до них як до “изменников отечества”; дівчат і жінок, зокрема, обзивали “немецко-фашистскими подстилками”.

Чому завжди лукаво ігнорується проста обставина, яку не зможуть заперечити навіть затяті українофоби: і Мазепа, і Петлюра, і Шухевич, і Стус, кожен у міру своїх можливостей, боролися за незалежність України — і то на своєму полі, в межах етнічних українських земель. Натомість окупаційні війська Москви, Варшави і Берліна завжди перебували на чужих для себе теренах.

Що вони там робили? Мабуть, не квіти збирали.

Чи це не є достатнім аргументом, щоб нарешті прозріти і зрозуміти, хто був у ті часи оборонцем своєї нації на своїй землі, а хто — загарбником землі чужої? І в чиїх інтересах було — і є — таврувати захисників “бандитами”.

Чи справді ми, відзначаючи нашу незалежність і відмовляючись визнавати при цьому її героїв, думаємо при цьому власними головами?

Чи може за нас “думають” оті старезні, затхлі, але ще живі, штучно нав’язані в совєцькі часи імперські уявлення про те, хто є наш ворог і хто є наш друг?

Може, час нарешті збагнути, що ті ж Бандера з Шухевичем все ж таки не наші з вами вороги, і не вороги України — вони були ворогами новітньої московської імперії під назвою СССР.

А те, що гетьман Мазепа “зрадив” російського імператора заради незалежності України, чи означає, що він і наш із вами зрадник?

Герої України і борці за її незалежність у всі часи були антигероями для зовнішніх ворогів України та її незалежності. Потопивши повстання в крові, загарбники, щоб якось виправдатись, запускали у світ брудні чутки, перекручуючи історію цілих епох і зомбуючи прийдешні покоління підкорених народів.

Прийом виявився дієвим. Найбезглуздіші, найабсурдніші наклепи з часом ввійшли у свідомість людей і тепер цілком “канають” за доконані історичні факти.

Наприклад, один із коронних КГБшних стереотипів про те, що УПА “масово знищувала цивільне населення”. Для кожного, хто думає головою, таке твердження є повною нісенітницею, бо не могли партизани нищити джерело своєї матеріальної бази і людей, від яких залежало їхнє виживання.

Тим часом існування перевертнів, які видавали себе за загони повстанців і, з метою компрометації УПА, жорстоко знищували цивільне населення — це вже давно не чутки, а документально підтверджений факт.

Доки не буде встановлена історична справедливість, минуле не даватиме нам спокою. Це неправда, що “вони вже мертві, їм все одно”. Доки в українців не буде спільної історії і спільних героїв, не буде єдиною нація, і не буде добробуту матеріального.

Як не крути, а спочатку, все-таки, духовні цінності, а вже від них залежить “ковбаса” — а не навпаки. У світі немає жодної заможної держави, яка б у своєму розвитку проскочила етап національної консолідації, тобто утвердження спільних, традиційних для всіх громадян цінностей, на яких нація і тримається — насамперед спільної україноцентричної історії.

Адже якщо ми вважаємо себе українцями і хочемо й далі жити в Україні, то чи ж не логічно, що наша історія повинна бути україноцентричною — так само як російська є росієцентричною а американська — американоцентричною?

Така нехитра гуманітарна переорієнтація покладе край хворобливій звичці обзивати ворогами своїх же братів-українців (немає значення західних чи східних) і величати визволителями чужоземних загарбників.

Вона допоможе нам скинути з очей полуду і розрізнити нарешті друзів і ворогів держави Україна на міжнародній арені, яким би ментально близьким не здавався нам наш ворог.

Роман ПАВЛОВ