Die Welt: Таємні олігархи диктатора

 “Держава — це я”, — Лукашенка легко може повторити ці слова Людовика XIV. Однак тим, хто грає за його правилами, він дає змогу вести вигідний бізнес. Погляд за куліси брутальної диктатури в центрі Європи, економіка якої барвистіша, ніж зазвичай уявляють.

Коли у 2016 році чоловік із прізвищем Чиж мчав у бік Польщі зі швидкістю нібито 220 км/год, наручники клацнули ще до того, як він перетнув кордон. І проблема була не в перевищенні швидкості. За повідомленням спецслужби, яка в Білорусі досі називається КҐБ, Юри Чижа звинувачують у несплаті податків. До того ж він хотів покинути країну й вивести капітал за кордон.

Такого Аляксандр Лукашенка не терпить. Особливо, якщо це людина з його найближчого кола, яку тоді вважали другою за статками в країні. Чиж, фанат хокею, як і сам Лукашенка, заробив статки завдяки своєму змішаному концерну Triple Group, бо Лукашенка дав йому змогу вести бізнес у наближених до держави нафтовій галузі та сільськогосподарському машинобудуванні. А також у фармацевтиці й будівництві.

Сьогодні численні компанії Чижа перебувають поза грою. Але це ще не все: “Після арешту Чижа інші великі гравці пішли в укриття, — пояснює Кіріл Коктиш, експерт із Білорусі в Московському державному інституті міжнародних відносин, у розмові з Die Welt: — Сьогодні про більшість майже нічого не чути”.

Однак білоруська система економіки не так явно олігархічно структурована, як, наприклад, у Росії чи Україні, відповідає на запит Катерина Борнукова, директорка Мінського економічного дослідницького центру BEROC та радниця Світового банку. Це пов’язано з тим, що в найприбутковіші галузі промисловості держава сама запустила руку, а Лукашенка за свої 27 років правління не дав змоги з’явитися “справжнім олігархам”.

Держава сама є найбільшим гравцем, а оскільки вона втілена в одній особі — Лукашенку, каже Коктиш, то немає сенсу спекулювати про його багатство, як це торік робив, наприклад, лідер опозиції Валерий Цапкала, коли дорікав президентові накопиченням статків від відкатів у мільярд доларів.

“Це як при Сталіні. Його єдиним багатством була уніформа, і та армійська, — каже Коктиш. — Якщо тобі належить уся країна, власність тобі не потрібна”. Проте дехто з найтіснішого кола глави держави мав неймовірну вигоду, бо грав за його правилами. Цю жменьку людей, не лише Чижа, а й надзвичайно багатого експортера зброї Уладзіміра Пефцієва, а також будівельного й нафтового магната Анатоля Тарнавського ЄС вніс до санкційного списку ще у 2012 році, невдовзі після придушення тодішніх політичних протестів. Уже через кілька років їх звідти знову викреслили. Сьогодні, майже через десять років, унаслідок жорстокого придушення протестів у 2020 році в санкційному списку з’явилися нові імена. Крім співробітників спецслужб і поліції, це, наприклад, Аляксандр Шакуцін, олігарх дорожньо- та машинобудівельної галузей, який, на думку Євросоюзу, “найбільше скористався приватизацією за президентства Лукашенки”. Оцінка, імовірно, правильна.

Лукашенка захоплений Шакуціним, з яким, за його словами, домовився, що той не вивозитиме й не ховатиме отриманих грошей, а інвестує їх удома. “Той, хто інвестує, може бути впевненим, що грошей у нього не заберуть, — сказав Лукашенка кілька років тому. — Таких підприємців, як Шакуцін, я завжди підтримуватиму. Адже їхня діяльність дуже корисна для держави”.

Схожа ситуація й у Мікалая Вараб’я. За даними ЄС, банківський і нафтовий барон, звісно, мав податкові пільги. Насправді він віддавна перебуває в одній з найважливіших ключових позицій Білорусі: торгує нафтою та нафтопродуктами. Нафтовий сектор вважається центральним стовпом режиму, адже більшість часу він отримував російську нафту (і газ) дешевше за світові ціни, що давало владі РБ змогу щорічно економити по кілька мільярдів доларів. Після переробки нафти всередині країни її з доброю маржею перепродавали на Захід і всупереч домовленостям не завжди ділилися доходами з Москвою. Бізнес-рука Вараб’я сягає й України. Цікаво, що Аляксей Алексін і Аляксандр Зайцав не потрапили в санкційний список ЄС. Саме вони є найближчими діловими партнерами Вараб’я й разом з ним вважаються “найвпливовішими бізнесменами в Білорусі”, як пишуть розслідувачі телеканалу “Белсат”, Алєксін також є монополістом у торгівлі сигаретами.

Попри близькість до головної торговельної партнерки й покровительки — Росії, Лукашенка завжди намагався тримати тамтешніх олігархів якомога далі від ключових білоруських галузей. Не кажучи вже про західних гравців, яких цікавить, наприклад, стратегічно важлива галузь калію, де Білорусь зі своїми 16% ринку є другим виробником у світі після Канади. Єдиний помітний іноземний олігарх, який отримав доступ до ресурсів країни, — Міхаіл Ґуцерієв. Нафтовий магнат контролює частину білоруських переробних потужностей і останнім часом був важливим, бо єдиний міг і далі постачати нафту, коли з поставками з Росії виникли проблеми. Зараз мільярдер Ґуцерієв, до слова, талановитий і успішний автор шансону, майже ввійшов навіть у калійний бізнес і залучений у будівництві нового калійного комбінату. За останнє десятиліття приватні підприємці загалом стали важливішими.

Якщо десять років тому в державному секторі Білорусі було зайнято 70% працездатного населення, то сьогодні лише 50%, пояснює економістка Борнукова. Звісно, держава контролює стратегічно найважливіші й прибуткові сектори, як-от нафта, газ, калій, сільське господарство та машинобудування. Але навіть промисловість тепер на чверть перебуває в приватних руках, не кажучи вже про сектор послуг, у якому домінують приватні компанії. Дрібні й середні підприємства державу не цікавлять, каже й політолог Коктиш.

З роками це також привело до створення сильного середовища інтернет-технологій і програмування, переважно із замовниками зі США. Хоча ІТ-сектор і не був опорою держави, проте останнім часом став “єдиним економічним локомотивом”, адже забезпечив половину скромного економічного зростання близько одного відсотка, каже Борнукова. Серед тих, хто торік виходив на вуличні протести, було дуже багато приватних підприємців. Після жорстокого розгрому чимало з них покинули країну в напрямку Литви та Польщі.

Те, що Лукашенка в останнє десятиліття також форсував приватизацію колишньої державної власності, має різні причини. Але головною було “перетворення політичної влади номенклатури на економічну владу”, до того ж ласі шматочки задешево отримував невеликий пул посвячених, як багато років тому описував у розмові з Die Welt Леанід Заіка, економіст та директор білоруського аналітичного центру “Стратегія”.

Підштовхнув Лукашенку до цього апетит нащадків усередині еліти: “Діти виросли” — зазначив Заіка. Економічні інтереси власних дітей Лукашенки простежити складно.

Відомо, що один його син активний у секторі елітної нерухомості. У холдингу Dana високу позицію мала невістка Лукашенки Лілія. Не випадково наприкінці 2020 року вона і старший син Лукашенки також потрапили до санкційного списку ЄС. Хто опиниться в наступному санкційному списку Євросоюзу, який готують через недавню вимушену посадку пасажирського літака в Мінську, поки що невідомо.

Едуард ШТАЙНЕР