Чому українці вже не хочуть працювати

Ключовим, на мій погляд, є усунення викривлень у розподілі валового продукту в ході формування зарплат і прибутків громадян.

По-перше, не може бути такої колосальної нерівності в доходах різних соціальних груп, видів діяльності і галузей, як зараз в Україні.

Величезний розрив у зарплаті за виконання різних видів робіт підриває її стимулюючу дію, оскільки ріст індивідуальних доходів стає залежним не від кваліфікації робітників, якості і продуктивності праці, а від місця роботи.

Виникнення значного розриву у зарплаті робітників різних професій є також наслідком часткової декваліфікації робочої сили радянської школи, рівень якої став невідповідним новим вимогам приватного бізнесу. Таким робітникам платять набагато менше через надлишкову пропозицію їх трудових послуг.

З цього можна зробити висновок й про відставання рівня сьогоднішньої освіти, включаючи систему перенавчання, від вимог часу. В результаті — міжгалузева і професійна міграція , “плинність” кадрів, неосвіченість і недбайливість працівників.

Одним із основних чинників майнового розшарування стала корупція. З нею місце роботи стало ще сильніше впливати на здобутки людей, послабляючи стимули до праці і підприємництва. Саме завдяки очікуванню незаконних доходів, посади у владі та органах надання державних послуг для багатьох стали маніакальним бажанням.

Люди готові давати хабарі, аби опинитися на посадах потенційного хабарництва. Корупційні доходи у багатьох випадках перевищують законні зарплати і прибутки. В результаті вилученнь через корупцію суспільство втрачає значну частину державних видатків, інвестицій підприємств і заощаджень сімей, які б могли підвищувати потенціал його розвитку.

Не менш шкідливими є й викривлення суспільної свідомості, моральна й інтелектуальна деградація, втрата честі, соціальна пасивність, які є неодмінними супутниками цих зловживань. Наш національний людський капітал втрачає свою вартість.

Не повинні також настільки різнитися доходи від приватного великого бізнесу і доходи рядових робітників, освітян, медиків, селян. Майнова поляризація суспільства розхитує соціальну терпимість і кооперацію між людьми, дестабілізує суспільство, штовхає до нездорових способів збагачення — шахрайства, фінансових афер, податкових маніпуляцій, хабарництва.

В Україні соціальне розшарування досягло диких, можливо, латиноамериканських рівнів. Хоча соціологи повідомляють про співвідношення доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших українських громадян як 40/1 ( у європейських країнах це співвідношення на рівні від 6/1 до 7/1), можна самим підрахувати: офіційні українські гривневі мільйонери ( а їх — сотні тисяч) багатші за мільйони пенсіонерів у 100 і більше разів. А неофіційних мільйонерів, поза сумнівом, у нас більше, ніж офіційних.

На жаль, українська державна система “вирівнювання” соціальних перекосів є суцільною фікцією.

— Мінімальна зарплата і пенсії підвищуються повільніше, ніж зростають ціни;

— ПДВ нараховується на ліки, хліб, молоко, послуги ЖКГ, які споживаються головним чином незаможними сім’ями;

— бідні платять вищі податки — ставка оподаткування зарплати — 17%, дивідендів та інших майнових прибутків багатих — 5%, не зростають ставки податків пропорційно збільшенню доходів;

— соціальні субсидії не призначають безробітним, безхатченкам або нужденним, якщо у них є холодильник або праска.

По-друге, українська влада фактично карає людей за самозаробіток грошей з власної ініціативи.

Надавати інтелектуально-професійні послуги, вирощувати квіти, ялинки і декоративні рослини, робити ремонтні роботи, продавати каву і пироги, посередничати у торгівлі, вкладати у цінні папери й нерухомість — небезпечно з огляду на агресії міліції, податківців,судів, виконавчої служби.

Складається враження, що дрібний власник вже вдруге за останні 100 років (перший раз — після жовтневого перевороту 1917 року) стає для правлячого класу ворожим елементом. Те ж стосується селян — дрібних землевласників, яких влада ізолює від можливостей бізнесу — постачальників посівного матеріалу, матеріалів, техніки, кредитів, ринків продажу тощо. Ніби право на підприємництво мають лише крупні корпорації , та й то — лише наближені до влади.

В результаті маємо тотальне безробіття, нелегальну приватну діяльність через бажання уникнути обтяження і побори влади, заощадження, які ризиковано оприлюднювати і вкладати в справу. Відбувається також виштовхування ділових людей в еміграцію, де умови для бізнесу непорівняно кращі, і підприємцям гарантоване соціальне забезпечення. Масовий бізнес залишається слабо розвинутим, прибутки активних громадян — неприпустимо малими, а сам дрібний бізнес — непривабливим для людей.

По-третє, недопустимою є гіпертрофія банківських споживчих позичок відносно сумарних грошових надходжень сімей.

Значні позички не спонукають людей до заробляння грошей, і придушують вагомість продуктивної праці. Окрім того, споживче кредитування населення у надмірних обсягах штучно збільшує платоспроможний попит на внутрішньому ринку, штовхає людей до ажіотажних купівель і відволікає від необхідності заощаджень. Суспільство з перекосом у кредитування сімей і з високою інфляцією цін не думає про накопичення на майбутнє — на старість, житло, навчання тощо.

Без цих накопичень економіка не може бути здоровою. Вона задовольняє ажіотажний попит збільшенням поставок товарів з-за кордону, подавляє внутрішнє виробництво, не створюючи фінансову базу для інвестицій і майбутнього розвитку.

Саме така картина спостерігалася в Україні у 2007-2008 роках, коли позички на споживчі потреби видавалися банками у необмежених обсягах, і нерідко без будь-яких гарантій та навіть надій на повернення. Запозичення отримував хто завгодно, включаючи безробітних. Видавалися вони для купівлі не тільки коштовних , а й дешевих речей — мобільних телефонів, фотоапаратів, туристичних путівок тощо. Не потрібно було робити майнових чи інших застав. Поручителями часто визнавалися випадкові люди з нез’ясованим майновим статусом і т. і.

Не дивно, що приблизно третина тих позичок “вилетіла в трубу”, декілька установ розвалилося. Тут явно “дав маху” Національний Банк, який не забезпечив потрібну дисципліну, фінансовий контроль і хеджування ризиків банківської активності.

По-четверте, у нас при розподілі доходів не виконуються не те що макроекономічні закони і правила, а навіть аксіоматичні норми. До них належить і неприпустимість більш стрімкого приросту середньої зарплати в економіці відносно підвищення продуктивності праці.

В Україні у 2001-2007, 2010 і 2011роках усе було навпаки — за даними урядової статистичної служби, середня зарплата зростала швидше. Те ж планується на 2012 рік: вона у реальному вимірі повинна зрости на 9%, а продуктивність праці — лише на 5,7%.

В результаті такої політики, трудові виплати не залежать від трудової продуктивності, а отже, вони і не стимулюють продуктивність. А це є першопричиною низької динаміки ВВП країни і тої його частини, яка забезпечує утримання пенсіонерів, інвалідів, дітей, безробітних, інших , хто потребує допомоги і захисту. Не дивно, що в Україні їх становище особливо погане.

Чому так відбувається, і як працюючим вдається перетягувати ковдру суспільних доходів на себе? На мій погляд, повільне зростання продуктивності праці випливає з надто незадовільних темпів росту ефективності національного господарства, що у свою чергу є наслідком його інституційних хвороб. А саме, монополізації ринків, майнової безвідповідальності боржників, розкрадання активів державних корпорацій, чиновницького протекціонізму окремим приватним кампаніям, корупційних схем отримання прибутків та інших.

У той же час показники випереджаючого підвищення середньої зарплати викликають сумніви — вони можуть бути наслідками статистичних маніпуляцій. Як тимчасові явища, такі випередження стають можливими завдяки надлишковим гіпертрофованим обсягам грошової емісії НБУ, що спостерігалося у минулі роки.

По-п’яте, досить дивно виглядає десятилітній тренд перевищення приросту реальних доходів населення, розрахованих на душу населення, над приростом ВВП України на душу населення.

Адже валовий продукт є матеріальною базою отримання реальних доходів людей. Тільки один раз, у 2003 році, доходи населення відставали від темпів підвищення ВВП.

Реальні доходи за 2001-2010 роках зростали у 2,3 рази швидше, ніж валовий продукт на душу населення. Загалом за десять років вони підстрибнули у 3,7 рази.

Може бути два раціональних пояснення такого нелогічного явища. Перше: додаткові доходи виникають завдяки імпортним надходженням і запозиченням, які були особливо активні у 2006-2010 роках.

Друге: економіка штучно накачувалася грошима, які збільшували номінальні зарплати і соціальні виплати. Це дійсно спостерігалося у 2000-2005 роках.

І ще одне нераціональне пояснення: державний статистичний орган у своїх розрахунках занижував рівень приросту споживчих цін, і завдяки цьому показував більш високе зростання доходів громадян, ніж насправді. Це він може робити, якщо не враховує усі дефлятори споживчих товарів і послуг та маніпулює вагою окремих дефляторів.

Дійсно, за вказані десять років споживчі ціни зросли у 2,75 рази, а дефлятори ВВП — у 4,2 раза. Різниця настільки велика, що викликає недовіру до статистичних розрахунків.

Згадаймо, зокрема, що споживчі товари і послуги складають 71% обсягів внутрішнього валового продукту. Я схиляюсь до думки, що індекс інфляції занижувався і, відповідно, показник приросту реальних доходів громадян є недостовірним, завищеним.

Більше схоже, що збільшення реальних доходів був нижчим за зростання ВВП, і за 10 років не перевищило 60 %. Отже, офіційна інформація про рух зарплати і ВВП на душу населення є насправді статистичною ілюзією.

Поза тим, жодне з пояснень дійсного відставання росту ВВП України від потенційних можливостей не втішає. А усі штучні маніпуляції з грошовим попитом приведуть тільки до загасання економічної динаміки.

Табл. 2. Динаміка доходів громадян і ВВП України в розрахунку на душу населення, проц.

По-шосте, вкрай негативним є співвідношення загального фонду зарплати і прибутків громадян, — з однієї сторони, та пенсій, соціальних виплат і допомог — з іншої.

Причина — неприпустимо мала чисельність зайнятих порівняно з чисельністю престарілих і соціально вразливих членів громади.

На це співвідношення більше впливає не “старіння” нації , як заявляють деякі політики і спеціалісти (адже головний чинник — “тривалість життя” — не змінився), а величезний дефіцит робочих місць, який не вдалося подолати ще з часів розвалу планової економіки.

Масова трудова еміграція і структурне безробіття не дають змоги виправити вказану диспропорцію між фондом зарплати і пенсійно-страховими і соціальними виплатами держави.

Убогість соціальної політики влади полягає у тому, що вона за цієї складної ситуації не придумала нічого кращого, аніж підвищити пенсійний вік та відмовити пенсіонерам в обов’язковій індексації пенсійних виплат, якої не було вже два роки.

По-сьоме, причиною нестачі нових робочих місць є недостатні обсяги інвестицій в основний капітал. А їм заважають мізерна прибутковість виробництв і доходів громадян, неліквідність бізнесу, що вже вичерпав себе, і дуже високі процентні ставки за кредитами, що загрожують боржникам втратою капіталу.

Ще старина лорд Джон М. Кейнс вивів цю залежність між процентом і зайнятістю у суспільстві. Тож Україна з найвищими відсотками за кредити протягом усіх 20 років існування власної грошової системи і 50%-ю зайнятістю, порівняно з 1991 роком, є найкращою ілюстрацією теоретичних висновків класика.

По-восьме, слід вказати на серйозну небезпеку економічному становищу країни у разі витіснення в еміграцію кращих наших робітників та напливу в Україну низькокваліфікованої робочої сили із злиденних держав Азії й Африки.

Про таку перспективу, як про звичну річ, дискутують демографи. За оприлюдненими даними Світового Банку, у 2011 році з України емігрувало 6,6 млн громадян, а приїхало на заробітки 5 млн іноземців. Дані, як на мене, не викликають довіри. Проте, я про інше.

Заміщення таким способом втрат людського капіталу внаслідок виїзду українців у пошуках роботи, в дійсності, не відбувається. Падає якість цього капіталу, виявляється його невідповідність до попиту на працівників потрібної кваліфікації.

Просте, кількісне заміщення українців іноземцями, непідготовленими до роботи на наших не тільки новітніх, а й традиційних підприємствах, спричинятиме лише зростання безробіття з усіма його негативними наслідками. І у той же час, діючі кампанії більш гостро відчуватимуть дефіцит кадрів, і не зможуть розвиватися. При цьому, звичайно, для держави втрачається сенс покращення якості і осучаснення освіти — це не впливатиме на задоволення кадрових потреб і ефективність вітчизняного виробництва.

Отже, витікають наступні висновки з цього дослідження формування доходів українських сімей:

— зарплата дуже слабко стимулює людей до активної діяльності та праці;

— норми регулювання приватного бізнесу є дестимулюючими та дискримінаційними;

— хронічно не вистачає робочих місць і найкращі й молоді покидають країну;

— не створені умови позичкового стимулювання зростання зайнятості, проте роздрібними кредитами заохочується надлишкове споживання сімей;

— залишається низькою якість робочої сили;

— корупційна система стала майже всеохоплюючою і фактично дозволеною владою;

— громада озлоблена і деморалізована через незаконне надзбагачення купки одних і жебрацтво інших, які у більшості;

— збільшення номінальних доходів громадян не супроводжується ростом ефективності виробництва і у значній частині є штучним;

— середній рівень зарплати через відносний надлишок пропозиції робочої сили і декваліфікацію старих кадрів є найнижчим у Європі;

— держава демонструє свою неспроможність повноцінно виконувати пенсійно—соціальні функції.

Що робити?

Гірше бути не може. Праця втратила престижність, а життя більшості громадян стає усе біднішим. Падають заощадження й приватні інвестиції. Люди втрачають надії на краще майбутнє.

Чи існує вихід?

Так. Перерахуємо, що треба зробити.

Перше. Стимулювати створення робочих місць, особливо у нових високотехнологічних галузях та нарощувати продуктивність праці , що пов’язано з приростом нового і оновленням діючого виробничого капіталу.

Задля цього треба, перш за все, перейти на засади проекспортної економіки, позбавившись статусу чистого імпортера і безнадійного боржника, підняти ринкову конкуренцію, обов’язкову майнову відповідальність боржників та стимули приватного бізнесу і приватних інвестицій. Зокрема, мова йде про створення умов для вільного підприємництва перш за все через адміністративну дерегуляцію, фінансове, валютне й податкове сприяння і забезпечення стабільності правил господарювання.

Друге. Уряд також повинен заохочувати бізнесменів до розгортання трудомістких галузей економіки і скорочення енерговитрат, та всіляко підтримувати дрібне й середнє підприємництво (спеціальними доступними кредитами, пільговим оподаткуванням, державними гарантіями інноваціям, індивідуально-накопичувальним пенсій ним і медичним страхуванням та іншим).

Третє. Необхідна спеціальна кредитно-грошова політика Національного Банку щодо зниження банківських процентних ставок до прийнятного у збалансованій економіці рівня. Він, як мінімум, вдвічі нижчий середньої чистої прибутковості національного виробництва. За таких умов стане можливим динамічне збільшення приватних інвестицій і нових робочих місць.

Четверте. З метою сприяння працевлаштуванню в Україні молодим випускникам вітчизняних вищих навчальних закладів, варто встановити скидки зі ставок відрахувань до державного Пенсійного Фонду кампаніям, в штатах яких є такі молоді спеціалісти. Наприклад, застосовувати половинну ставку відносно фонду зарплати молоді.

П'яте. Поштовх до якісного покращення має отримати від влади система освіти — наданням фінансових, інтелектуальних, технічних та кадрових інвестицій, а також запровадження моделі корпоративних замовлень на випускників ВУЗів. Необхідно також фінансово підтримувати з державного бюджету роботу приватних рекрутінгових агентств як підрядників центрів зайнятості. Фінансування останніх повинно бути диференційованим по регіонах, у залежності від рівня безробіття і направленим на перенавчання й працевлаштування (а не на будівництво офісів , як зараз).

Шосте. Визначальним для боротьби з трудовою еміграцією є просування житлового будівництва.

Варто започаткувати створення фондів житлового будівництва, що фінансувалися б державою разом з приватними інвестиційно-кредитними установами. Такі фонди доцільно було б розміщувати у регіонах (областях) України. Вони могли б надавати довгострокові позички інвестиційно-будівельним кампаніям, які б ставали власниками та орендодавцями житла до повного викупу останнього мешканцями. Це дозволить захистити реальних жителів — покупців нових квартир ( будинків) від різних посередників-аферистів, а також дозволятиме збільшити потік інвестицій у житлову сферу, створюючи кращі гарантії кредиторам.

Сьоме. Має бути знижена загальна ставка нарахувань на фонд зарплати підприємств (приблизно вдвічі) — це ключове питання.

Восьме. Потрібна й перебудова шкідливої системи споживчого кредитування, поле використання якої зараз обмежене Нацбанком України (діє іпотечне і автомобільне кредитування).

Можливі напрямки такої перебудови, на мій погляд, наступні: надання банками позичок виключно у межах майбутніх прибутків позичальників, і як частки цих прибутків; застосування лімітованих кредитних карток, що видаються клієнтам під депозитний внесок; обмеження рівня процентної ставки за споживчими кредитами (якщо ринкові процентні ставки зависокі, ці позички не повинні видаватися); перехід до негрошової — лізингової або товарної форми надання запозичень; охоплення ними лише торгівлі товарами довготривалого вжитку та інші.

Дев'яте. Для зупинки ескалації кримінального збагачення осіб, держава мусить перш за все ліквідувати джерела корупційного отримання доходів чиновників та бізнесменів, і розкрадання суспільних фінансів.

Це — державні закупівлі, субсидії банкрутам, рекапіталізація банків через стабілізаційний фонд, привласнення і нецільове використання бюджетних коштів, приватизація державних підприємств. Зокрема, акції останніх треба продавати не одним чи двома пакетами по 50-90% — це робиться на запит олігархів.

Потрібно встановити верхню межу пакету акцій одного товариства, що має право отримати особа у процесі приватизації ( для окремих типів об’єктів, наприклад, природно-монопольних — не більше 5-10 %), і розповсюджувати акції дрібними частками серед якомога більшого числа українських громадян. Власниками повинні стати не одиниці, а мільйони.

Необхідно також упереджувати концентрацію майнових активів в одних руках, отриманих сумнівним шляхом. Наприклад, забороняти купівлю підприємств з метою їх горизонтального об’єднання; не дозволяти поглинання фірм внаслідок штучного банкрутства; ввести кримінальну відповідальність за рейдерське захоплення атрибутів власності та органів управління, а також за примус міноритарних акціонерів до продажу своїх прав.

Потрібні ефективні дії влади з ліквідації таких типових для наших реалій способів незаконного збагачення крупного бізнесу, як привласнення:

(а) монополістичних надприбутків від зухвалого маніпулювання цінами та якістю товарів і послуг на ринках;

(б) ренти за використання природних ресурсів, корисних копалин і земель;

(в) сільськогосподарської ренти, коли перекупники і переробники занижують ціну на продукцію селян;

(г) завищених обсягів відшкодування сплаченого ПДВ шляхом подання фальшивих документів щодо експорту товарів і послуг;

(д) прибутку від ухиляння від сплати імпортного мита і ПДВ з імпортних товарів;

(е) політичної ренти, яка є наслідком чиновницького потурання олігархам з податкових зобов’язань, оплати енергетичних товарів, отримання пільгових кредитів тощо.

Десяте. Гальмуванню майнового розшарування й соціальній нерівності повинен сприяти також перехід до універсального для всіх видів прибутків громадян помірно прогресивного оподаткування індивідуальних доходів.

При цьому ставки податку доцільно встановити на рівні від 0 до 18-20%. Найменш оплачувані працівники не тільки не повинні вносити до бюджету жодної податкової гривні, а й мають отримувати державні субсидії — грошові або натуральні, наприклад, харчовими продуктами, ліками, товарами для дітей тощо.

Одинадцяте. Ще один спосіб зменшення диференціації матеріального стану людей — звільнити від оподаткування ПДВ соціально важливі товари й послуги, які здебільшого вживають малозабезпечені сім’ї.

А це означає, що податкова буде зобов’язана повертати сплачене ПДВ виробникам відповідних товарів і послуг при їх продажі всередині України. Це буде стимулювати збільшення їх випуску і зниження вартості.

Паралельно треба підвищувати ставки акцизів на товари, які у більшості споживають заможні громадяни.

Дванадцяте. Маємо прийняти в якості закону щорічний випереджаючий приріст продуктивності праці відносно підвищення середньої зарплати в економіці. А от динаміка мінімальної зарплати повинна бути вищою за зростання її середнього рівня. Тоді з часом можна сподіватися на зменшення соціальних диспропорцій в суспільстві.

Володимир ЛАНОВИЙ, президент Центру ринкових реформ