6.06

Після так званих президентських виборів в Білорусі ми у всіх розмовах незмінно поверталися до одного: репресії проти дисидентів, відсутність свободи слова, арешти опозиції, крах білоруської економіки і, головне, непоясненна смиренність народу, упокорене існування за принципом “моя хата з краю”.

Дійсно, в тому, що відбувається сьогодні з сусідньою країною, винен не лише авторитарний “бацька”, а й самі білоруси, які дозволили байдужості,брехні, страху, інфантильності перемогти гідність, честь, солідарність.

Вже стільки років там дивляться вихолощені офіційні новини з одним героєм, сором'язливо ховають очі лише при згадці про політичних в'язнів, радіють своїй радянській стабільності, не переймаються радянським сервісом і не роблять трагедії з того, що від їх волевиявлення насправді нічого не залежить…

Те, що Україна все ж залишається вільною країною (хоча з правами людини за останній рік ситуація погіршилася, а в “аполітичність” арешту Луценка і справи Тимошенко вже не вірять навіть таксисти у Донецьку), мають поставити собі в заслугу прості українці: підприємці, що не побоялися вийти на Майдан проти драконівського Податкового кодексу; вчителі, що нагадали владі про їхні обіцянки; і, нарешті, журналісти, які рівно рік тому першими заявили про повзучу цензуру і м'який тиск на редакції.

Не ідеалізуючи ситуації в українських медіа і, нехай не ображаються колеги, іноді і самих журналістів, маємо визнати: саме активна громадянська позиція працівників ЗМІ стала певним каталізатором непокори, неготовності суспільства сприйняти відхід від демократичних надбань останніх років.

І хоча чимало українських журналістів з іронією ставляться до Дня журналістики (як і до всіляких почесних звань на кшталт “заслужений “ і “народний”, бо ж професійних свят в нас вже більше, ніж трудових буднів, а медалька у коробочці не замінить повагу аудиторії), все ж 6 червня — хороший привід підвести певні підсумки цього непростого для української журналістики року.

До спільних успіхів треба записати

солідаризацію журналістського цеху заради захисту професії;

створення руху “Стоп, цензура!”, що об'єднав готових публічно відстоювати свободу слова;

ухвалення закону “Про доступ до публічної інформації”, що стало можливим лише завдяки тиску на владу і опозицію;

ініціативу створення у парламенті ТСК з питань розслідування фактів цензури, яка, попри обмеженість прав подібних комісій, відслідковувала всі подібні факти, намагалася привернути до них увагу суспільства і допомогти колегам у складних ситуаціях;

реєстрацію низки законопроектів, направлених на захист журналістів;

існування дискусійних програм і проектів, де можна почути різні точки зору;

появу нових проектів, як то, наприклад, інтернет — видання “Наші гроші”, що аналізує прозорість всіх тендерних процедур;

якісні журналістські розслідування на теми корупції, які б у цивілізованій країні стали приводом для миттєвої відставки і порушення кримінальної справи;

активний розвиток блогосфери, куди масово тікають не лише журналісти, але й чимало думаючих українців, що втомилися від талант-шоу і кулінарного психозу на всіх каналах.

Можливо, це й недовгий список, але він свідчить про те, що кількість небайдужих у професії є достатньою для того, аби тримати владу у тонусі.

До спільних поразок варто віднести

критичну масу тих, хто готовий прийняти будь-які правила гри, аби їх тільки друкували і показували, та не чіпали менеджери і акціонери;

низький рівень професійної освіти і стандартів і, як наслідок, примітивізація журналістики;

самоцензура і замовна журналістика, що вбивають довіру до ЗМІ;

незбалансовані новини майже на всіх каналах, перетвореннях інформаційних випусків на кримінальну хроніку та таблоїди;

збільшення випадків перешкоджання журналістській діяльності, особливо з боку силових структур;

неможливість на практиці захистити журналістів, яким під час зйомок дісталося від ретивої охорони чи міліції;

відсутність прогресу в розслідуванні справи Василя Климентьева;

відсутність в Нацраді бодай одного представника неурядових організацій-експерта в області медіа, що посилює заангажованість цього органу;

непрозорість ліцензування з боку регулятора (наприклад, ТВі протягом року не отримав жодної ліцензії, ТРК “Чорноморка” повернула собі частоти тільки після скандалу і судового розгляду, радіо “Мелодія” теж відстоює свої права у суді);

збільшення випадків економічного тиску на редакції для отримання необхідного політичного результату;

звільнення вільнодумних журналістів під приводом скорочення редакцій;

повна залежність комунальної преси від місцевої влади, яка нерідко вправляється в своєму самодурстві саме на редакціях;

і, нарешті, найболючіша проблема — відсутність реакції влади на критику з боку медіа, її непрозорість і неготовність до діалогу.

Це далеко не повний список проблем, деякі питання — як то шоуманізація телебачення чи складність переходу на цифрове мовлення, є характерними для багатьох країн, але більшість перерахованих скандальних моментів призвели до падіння рейтингу України.

Сьогодні від медійників багато в чому залежить, чи залишиться Україна вільною. Тому дійсно дуже важливо, аби журналістський рух не зациклювався лише на яскравих акціях, не був ситуативно-епізодичним, а тиснув на політиків щодо вдосконалення законодавства в питаннях медіа, захищав колег, що постраждали під час виконання професійних обов'язків.

На мою думку, всім небайдужим до проблем в журналістській галузі варто зосередитися на кількох задачах.

По-перше, треба докласти максимум зусиль, аби запрацював закон “Про доступ до публічної інформації”. Але важливо, аби він не перетворився на “Закон про декларацію”, бо це буде повна профанація ідеї.

Безумовно, публічний контроль за відповідністю доходів і видатків чиновників — надзвичайно важлива річ, але це не забезпечується виключно друком декларацій.

Сьогодні ж 90 % всіх запитів стосується саме декларацій, при цьому поза увагою залишаються такі важливі теми, як тендерні закупівлі, прозорість розподілу і витрат бюджетних грошей, кадрова політика, інше.

Серйозним викликом стає впровадження цифрового мовлення і непрозорість цього процесу. Регулятор призначив провайдером національного цифрового ТБ маловідому фірму “Зеонбуд”, яка відразу виставила для каналів необґрунтовано високі тарифи. В деяких експертів виникає питання, чи не буде процес переходу на цифру використано для ліквідації “неправильних телеканалів”, особливо в регіонах, де не всі зможуть потягти надвисоку абонплату, або ж їм просто не дадуть можливості транслювати свої програми у новому форматі, не підключивши до оператора.

Вже сьогодні потрібно разом думати, як законодавчо убезпечити мовників від таких ризиків. Поки що цією темою переймаються лише експерти, але Україна має зобов'язання до 2015 року повністю перейти на цифрове мовлення, і тому вже завтра проблема постукається у двері до всіх вітчизняних телеканалів.

Напередодні парламентських виборів важливо разом проконтролювати, аби до виборчого законодавства увійшла норма про заборону позапланових перевірок медіа під час перегонів.

Схоже, в найближчій перспективі можуть з'явитися нові ідеї, зокрема, в галузі інтернет — телебачення. Напрямок правильний і перспективний: в сусідній Росії телеканал “Дождь” став одним із найпомітніших проектів. Взагалі інтернет гратиме в Україні важливу роль на президентських виборах 2015 року, результати яких багато в чому визначатимуть середній клас, думаючі українці.

Рано чи пізно Україна має ухвалити законодавство щодо прозорості медіа-власності, адже сьогодні хіба що УТ-1 має українську прописку, всі інші українські телеканали зареєстровані в офшорних зонах і серед засновників мають, як правило, фірми “АБВГДейка “, а не реальних і всіх відомих політиків і бізнесменів. Хоча навряд чи це вдасться провести найближчим часом.

Але головним надзавданням залишається разом добитися публічності і прозорості влади, змусити її спілкуватися з власним народом.

Минулого року президент Янукович на День журналістики подарував репортерам можливість поспілкуватися з главою держави. То була перша і поки що остання велика прес-конференція глави держави.

Цього року символічним подарунком журналістам до їх професійного свята стала ухвала суду про заборону акції біля резиденції президента. Навряд чи можна назвати адекватним це рішення, яке тільки в черговий раз озлобить пресу.

З іншого боку, думаю, що для суспільства не менш важливим, аніж розповідь про умови життя перших осіб держави,є можливість почути від них відповіді на питання відносно реформ, кадрової політики, зовнішньополітичного курсу держави, підписаних чи заветованих законів, зокрема про червоний прапор чи держзакупівлі.

Журналісти вперто наполягають саме на запрошенні на чай в “Межигір'я” і спокійно ставляться до відсутності спілкування у робочій атмосфері. Можливо, варто розпочати з останнього?

Ірина ГЕРАЩЕНКО