Валерій Мазур: “Механізм відпрацьовано”. Державі завдано мільярдних збитків. Процес триває. Частина 2

Тільки наївні люди думають, що “закордон нам допоможе”

— А є, все-таки, в Україні металургійні компанії, що тверезо, перспективно і по-державиому мислять і діють?

— Є. Мені, наприклад, імпонує інвестиційна політика, що її проводить корпорація “Індустріальний Союз Донбасу”. Сьогодні на Дніпродзержинському і Алчевському металургійних комбінатах розроблені і реалізуються програми реконструкції і модернізації виробництва на сотні мільйонів доларів США і можна очікувати в недалекому майбутньому перетворення цих підприємств на сучасні комплекси з новітніми технологіями й устаткуванням. Але це не все. Корпорація придбала металургійні заводи в Угорщині і Польщі — “Дунафер” і “Гута Ченстохова”. І, як я розумію, планує постачати на ці заводи напівфабрикати (заготівлю, сляби) з України, переробляти їх на готову продукцію і без яких-небудь квот і інших обмежень продавати в Європі. Усе робиться правильно, розумно і грамотно.

— Тож не Польща й Угорщина здійснюють інвестиції в Україну, на що ми сподіваємося, а навпаки — Україна інвестує металургію цих держав.

— Цілком правильно. Тільки наївні люди думають, що “закордон нам допоможе”. Я не можу назвати точні цифри, але тільки корпорація “Індустріальний Союз Донбасу” покупками двох названих металургійних заводів внесла інвестиції в економіку Польщі й Угорщини більші, ніж Польща й Угорщина в Україну за увесь час її незалежності. А загалом, для гірничо-металургійного і гірничо-хімічного комплексів України найреальнішими покупцями, інвесторами промислових об'єктів є росіяни. Вони, по-перше, мають серйозні фінансові ресурси для рішення таких завдань. По-друге, добре знають усі особливості фінансово-економічної і державної системи України і тому не бояться братися за масштабні проекти в Україні. А металургія — це завжди дуже серйозні гроші,

— Які шляхи розвитку металургії ви вважаєте найперспективнішими?

— Насамперед підвищення якості виробленої металопродукції. Наприклад, за старих часів в Україні були два досить гарні заводи — “Дніпроспецсталь” і Донецький металургійний. Але сьогодні ці заводи значною мірою перейшли на випуск металу звичайної якості. Втім, потреба в спецсталях є, і вона збільшується щорічно. У Росії спецсталі різноманітного асортименту роблять трохи метзаводів.

Перспективним напрямом розвитку металургії залишається будівництво міні-заводів. У Росії планується будівництво в найближчі роки не менше п'яти металургійних міні-заводів. У нас таких проектів реально не очікують, хоча розмови на цю тему ведуть. В Україні не виробляється високоякісна гарячекатана і холоднокатана тонколистова сталь, як, наприклад, на Магнітогорському, Новолипецькому, Череповецькому металургійних комбінатах. Колись ми лідирували в цій галузі металургії і зараз маємо тут реальні можливості розвитку.

— А які найактуальніші технічні проблеми вітчизняної металургії?

— На мій погляд, найгострішою і злободенною для металургії є проблема тепло- і енергозбереження. В Україні закінчуються запаси коксівного вугілля, добувати його стає дедалі важче і дорожче. Висновок — треба впроваджувати технологічні рішення, що забезпечують економію коксу. Дорожчає газ. І якщо за часів Радянського Союзу за впровадження технології вдмухування природного газу в доменні печі присуджували Ленінські премії, те сьогодні такі технологічні рішення ведуть до руйнування. їх не витримає жодна економіка. На заводах США, Європи металургійні печі, наприклад, уже давно футерують вогнетривами з волокнистих матеріалів замість цеглин. Втрати тепла у такому разі зменшуються іноді в десятки разів. Подібні прогресивні матеріали почали виробляти й в Україні, наприклад, на заводі “Синельниківська теплоізоляція” у Дніпропетровській області. Однак нові ефективні рішення для економії енергоресурсів у металургії впроваджують поки що повільно. Вочевидь, живі ще старі стереотипи.

— Крім необхідності технічного переозброєння галузі які ще проблеми очікують металургію в майбутньому?

— У найближчі роки найбільшою проблемою в металургії буде кадровий голод насамперед на робочі професії і середньо-технічний персонал. Систему підготовки кадрів для металургії, що функціонувала 10-15 років тому, знищено. Я маю на увазі ПТУ, технікуми. Підготовка випускників вищої школи, на жаль, трансформувалася в гіршу сторону. Перевага економічних, менеджерських, юридичних спеціальностей у ВУЗах проти технічних завдала великої шкоди вітчизняній промисловості. Сьогодні на ринку праці висококваліфікований токар, фрезерувальник, слюсар-інструментальник коштує вп'ятеро дорожче за інженера.

— Але зарплата на металургійних заводах і гірничорудних підприємствах істотно вище, ніж в інших галузях економіки.

— Не кажіть. Незважаючи на зростання прибутку, середня зарплата металургів практично не збільшилася: як була приблизно 200 доларів на місяць десять років тому, так і сьогодні ті само 200 доларів. А купівельна спроможність грошей зменшилася. Навіч — недооцінка праці металургів. У Росії середня зарплата становить 1,7 долара США за годину, в Туреччині — 2,6, у Мексиці — 4,5, у Південній Кореї — 7,2. В Україні цей показник значно нижче. У Росії частка заробітної плати у вартості товару становить 33%, в Японії, США, Європі — 70-75%. Мені здається, що мінімальний рівень заробітної плати має бути законодавчо встановлений не в абсолютних величинах, а в процентному відношенні до вартості зробленого робітником товару. Тоді металурги одержуватимуть заробітну плату, адекватну значенню і шкідливості їхньої праці.

— Ви часто вживаєте термін гірничо-металургійні, гірничо-хімічні комплекси. А як справи в нас із сировиною для чорної і кольорової металурги, хімічної промисловості?

— Поки що гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК) працюють. Окремі непогано розвиваються. Однак, як ви знаєте, держава за своє національне надбання, яким є залізорудна сировинна база за її специфічної приватизації, одержала копійки.

— Але в темі сировинної бази України є ще один важливий аспект — хто, як і за які гроші видає від імені держави ліцензії на розробку родовищ, у тому числі залізорудних, титанових, марганцевих і інших копалин? Чи адекватні надходження до бюджету України від надання підприємствам можливості розробляти родовища?

— Визнаю, що не знаю усіх тонкощів і нюансів процедури видавання ліцензій на розробку родовищ. Але деякі недогляди держави в цьому питанні очевидні. Наприклад, багато організацій, фірм вже давно одержали ліцензії на використання ділянок, на відведення землі з корисними копалинами. При цьому не провадять розробку родовищ і не збираються в майбутньому це робити. Оскільки оплата вартості ліцензії на землевідведення порівняно невелика і постійно платити не треба, то головне закріпити за собою родовище. А далі шукати шляхи заробити на цьому. Намагаються закріпити за собою площі більші і кращі, а там життя покаже. За кордоном такої практики нема, оскільки за “закріплене” родовище треба платити державі не один раз (за ліцензію), а постійно щомісяця і пропорційно заявленій площі. Як результат — підприємства беруть у користування в держави стільки площі родовища, скільки зможуть задіяти у виробництві, “проковтнути”. На зайві площі ніхто ліцензії не одержує, тому що це накладно. У підсумку держава отримує певні суми у бюджет. Плюс завжди є поле діяльності для інвесторів, котрі справді здійснюватимуть видобуток копалин, а не перепродуватимуть ліцензії.

Підготував Леонід БРОВЧЕНКО