Валерій Мазур: “Механізм відпрацьовано”. Державі завдано мільярдних збитків. Процес триває. Частина 1

11 лютого цього року в “Голосі України” було опубліковано інтерв'ю члена-кореспондента Національної академії наук України Валерія Мазура, присвячене проблемам розвитку металургійної промисловості нашої держави. Валерій Леонідович — автор 17 монографій і більш як 250 наукових статей в галузі металургії, лауреат Державних премій, заслужений діяч науки і техніки. На посадах заступника і міністра промисловості працював у шести складах уряду України. Те лютневе інтерв'ю мало великий резонанс у суспільстві. В. Мазур, кажучи про металургію, мабуть, уперше привселюдно сказав тоді про метастази хвороби, що пронизали цю передову галузь нашої економіки.

Сьогодні ми продовжуємо бесіду про проблеми галузі.

Грім уже гримить, а мужик не хреститься

— Валерію Леонідовичу, ситуація у вітчизняній металургії і кон'юнктура ринку за останні місяці змінилися на гірше. Знижуються ціни і попит на український метал, триває і навіть збільшується технічне відставання галузі від світового рівня. Чи не зменшаться через це надходження до бюджету України?

— Поки що металургія, гірничо-металургійний комплекс України є основним донором бюджету, забезпечуючи, як і раніше, більш як 40% надходжень валюти в державу. Приблизно на колишньому рівні і його частка (близько 30%) у валовому внутрішньому продукті.

Однак з лютого 2005 р. обсяги виробництва в металургії почали зменшуватися. Згідно зі статистичними даними за першу половину 2005 р. вони скоротилися на 1,8%. Добре це чи погано? Якщо знизилося виробництво неефективних, малоприбуткових видів металопродукції, то нічого поганого в цьому немає. Адже річ не в тому, скільки виробляти, а в тому, скільки при цьому заробляти, скільки відраховувати в засіки країни. Статистика свідчить, що від підприємств гірничо-металургійного комплексу України перерахування коштів до державного бюджету у 2005 році істотно збільшилося.

— А як же з цінами на метал на світовому ринку?

— Зниження цін на метал зупинилося. Однак нереально сподіватися, що надвисокі ціни на метал, які були в 2004 році, збережуться. Хвилеподібні коливання цін спостерігалися завжди і будуть у майбутньому. Періоди коливань світових цін на продукцію чорної металургії — зазвичай 2-3 роки. До того ж тривалість падіння цін, як правило, удвічі менше тривалості їх зростання. Головне — вміти скористатися на благо своїх підприємств періодами попиту на металопродукцію і періодами пікових цін, що в нас не завжди виходить.

— На що ви натякаєте?

— Так тут і без натяків все очевидно. У 2004 році спостерігалося небачене “перегрівання” галузі. Україна виробила 38,7 млн. тонн сталі. На експорт пішло приблизно 80% металопродукції. Більшість підприємств гірничо-металургійного комплексу вийшли на максимальні обсяги виробництва, ціни на металопродукцію зросли в середньому на 37%, а на окремі види продукції в 1,5-2,0 рази. Галузь гарячково працювала на швидкий результат. З устаткування вичавлювали все можливе, а проблеми його модернізації відкладали на потім. Працювали за принципом: “Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься”. Були, звичайно, винятки з правил, але рідко. Устаткування наших заводів відпрацювало свій ресурс на 60-70%. Деякі прокатні стани, наприклад, експлуатують 70-80 років.

— А що почав уже “гриміти грім”?

— Так. По-перше, з унікально високих попиту і цін на метал вирішив скористатися Китай, що вийшов на обсяг виробництва сталі близько 300 млн. тонн на рік і продовжує нарощувати темпи. Це приблизно вдесятеро більше річного обсягу виробництва сталі в Україні. Обсяг виробництва сталі у світі в 2005 році прогнозується на рівні 1050 млн. тонн. Більш як половину від цієї кількості сталі споживають держави Азії.

Споживання сталі в Китаї перебуває на рівні 280-300 млн. тонн на рік. За технічним рівнем і якістю металопродукції, що випускається у світі, металургійні комбінати Китаю перевершують аналогічні показники українських підприємств. Я колись консультував китайців з питань розвитку металургії і знаю це точно. Найближчим часом Китай цілком забезпечить металом свій внутрішній ринок і ринок Південно-Східної Азії, куди до останнього часу постачала основну масу своєї металопродукції Україна. Далі можна впевнено очікувати приходу Китаю зі своїм металом на Близький Схід і в Європу. Нарощує обсяги виробництва сталі й Індія, потенціал металургії якої досить високий. І до цього треба було готуватися ще вчора. У 2004 р. збільшили обсяги виробництва сталі на 6-9% також Франція, США, Велика Британія. Та й Росія, наш найближчий конкурент у цьому сегменті ринку, за рахунок значних власних інвестицій у металургію за рівнем якості такої продукції й ефективності її виробництва випереджає Україну.

— Невесела перспектива. А чому так відбувається?

— Зароблені металургами гроші, на жаль, було вкладено не в технічний розвиток своїх підприємств. Адже дивіться, що виходить. У разі продажу якогось пакета акцій комбінату “Криворіжсталь” його потенційними покупцями можуть бути “Северсталь” (у минулому Череповецький металургійний завод), “Евразхолдинг” (Нижньотагільський і Кузнецький метзаводи), Магнітогорський і Новолипецький меткомбінати, власники металургійних комбінатів далекого зарубіжжя. Це їм під силу. Слід зазначити, що не дуже давно 18% акцій Магнітогорського металургійного комбінату були продані за 800 мільйонів доларів. Зверніть увагу — всього 18% акцій за таку суму. Виникає зустрічне запитання — а чи може, наприклад, “Криворіжсталь” купити “Северсталь”, “Евразхолдинг”, НЛМК або ММК? Не може, “тому що немає грошей”. А куди ділися зароблені гроші? Може, їх вклали в реконструкцію, модернізацію виробництва? На жаль. За останні десять років нічого серйозного в галузі технічного переозброєння не зроблено. Водночас за 1996-2004 рр. у переозброєння і модернізацію основних фондів Магнітогорського металургійного комбінату вкладено близько 1,6 млрд. доларів. У 2004 році — 350 млн. доларів. У 2005-му обсяг інвестицій становитиме 500 млн. доларів.

— Як це сталося? Названі російські підприємства після розпаду СРСР перебували приблизно в однакових умовах з “Криворіжсталлю”. Плюс для українських заводів — близько морські порти для експорту металу. Справді, куди йшли зароблені українськими металургами гроші, якщо жодного технічного переозброєння, модернізації не здійснювали?

— Це запитання вже не до мене. Про механізм виведення грошей з України через посередницькі структури, через так званих трейдерів, я докладно говорив у попередньому інтерв'ю. Сьогодні зусиллями в основному Прем'єр-міністра України порядок у цій “делікатній” сфері потроху наводять. Але не так швидко, як хотілося б. Адже цікава ситуація спостерігається у нас в Україні. Левову частку прибутку від продажу металопродукції або залізорудної сировини одержують аж ніяк не підприємства, а трейдери. Як ви думаєте, чому? Невже підприємства не можуть самі продавати свою продукцію і залишати в себе весь прибуток? Можуть, але не роблять це, тому що з усього прибутку треба буде платити податки. Тому і з'являються трейдери, через яких виводиться основна частина заробітку. У підсумку втрати держави від такої системи експорту залізорудної сировини і металопродукції становлять сотні мільйонів доларів. Орієнтовно за обсягів експорту тільки металопродукції більш як 25 млн. тонн на рік у 2003-2004 роках металургійні підприємства України цілеспрямовано занизили свій прибуток орієнтовно на 10-15 мільярдів гривень. Це без врахування діяльності гірничорудних комбінатів і підприємств кольорової металургії. Така картина спостерігається не тільки в металургії, а й у хімічній промисловості України. Саме за те, чия фірма буде “трейдером”, і ведеться боротьба під час призначення керівників підприємств, особливо державних. У контракт директора ця умова, зрозуміло, не вноситься, але про це йдеться у розмові з кандидатом на посаду.

— Якими ж способами можливо хоча б обмежити “виведення” доходів від продажу металопродукції на експорт?

— Насамперед треба цього хотіти. А хто цього хоче? Власники заводів? “Трейдери”? Ті відповідальні особи, котрі “рекомендують” державним підприємствам своїх “трейдерів”? Сьогодні цього хочуть Президент і Прем'єр-міністр України, але їм важко змінити роками напрацьовані принципи і схеми.

Одним з головних важелів впливу на експортні ціни сьогодні є індикативні ціни, що використовуються Державною митною службою України й іншими державними органами під час оформлення документів на експорт металопродукції. Ці ціни фактично безконтрольно з боку держави призначаються Державним інформаційно-аналітичним центром моніторингу зовнішніх товарних ринків (“Держзовнішінформ”). У цій організації, не хочу її образити, питання про мільярди українських гривень вирішують фактично два-три співробітники на свій розсуд. Це — нонсенс, чи не так? Звичайно, їм радять, їх консультують представники підприємств і тих самих “трейдерів”. Внаслідок експортні ціни на українську металопродукцію штучно занижені на 50-150 доларів США порівняно з цінами світового ринку. Природно, занижено і надходження до бюджету України.

— Може, ви все-таки перебільшуєте в цьому питанні?

— Навпаки — ще дуже м'яко й обережно говорю на цю тему. Для підкріплення пошлюся на цифри “Укрзалізниці”: 2004-го металургійні підприємства експортували продукції на 11 млрд. доларів США, з яких в офшорних зонах опинилося близько 1,5 млрд. доларів. Це ті 10-15% різниці між реальними світовими цінами і цінами, задекларованими в контрактах на українській митниці. До того ж у 2004 році доходи металургів становили 66 млрд. гривень, з яких до бюджету потрапило 6 млрд. гривень, тобто 9%. Та й платять податки всі “по-різному”. Як зазначив на сторінках “Голосу України” народний депутат України І. Бастрига, Маріупольський комбінат ім. Ілліча в першому півріччі 2005 року заплатив податків 672 млн. грн., а “Криворіжсталь” — тільки 240 млн. грн.

— То що робити?

— У своїй доповідній записці на ім'я Президента України Віктора Ющенка я запропонував надати цьому питанню належної ваги, державного значення. Вважаю, що потрібно створити Державну експертну комісію з встановлення щомісяця експортних індикативних цін на експортовану металопродукцію і залізорудну сировину у складі перших керівників міністерств, Державної митної служби, Служби безпеки України. На доповідну записку Президентові я одержав відповідь з Мінекономіки, в якій , йдеться, що з визначенням індикативних цін у нас усе гаразд, “механізм розгляду і встановлення індикативних цін відпрацьований і змін не вимагає”! Ось так, “механізм відпрацьований”. Утім, завдяки в тому числі й “відпрацьованому механізмові” державі завдано мільярдних збитків, і цей процес триває.

Нічого не робиться і для організації продажу металопродукції на відкритих торгах через біржі, що, безперечно, вивело б торгівлю металом з тіні.

Хоч як крути, а експортувати треба

— Стратегічне значення має і питання експорту металобрухту з України?

— Безперечно. Експортуючи металобрухт, завжди потрібно думати, що при цьому ми зменшуємо металофонд держави, що постачаємо сировиною закордонних конкурентів. Водночас потрібно враховувати необхідність переходу України на вільні ринкові умови, тобто знаходити розумний компроміс у цій темі.

— Адже бюджет України одержує 30 євро з кожної тонни проекспортованого металобрухту. За експорту 2 млн. тонн металобрухту сума експортного мита становить 60 млн. євро. Ці гроші одразу йдуть до бюджету, чи не так?

— Не зовсім. З 2 млн. тонн експортованого металобрухту приблизно 600 тисяч тонн щороку іде в Наддністрянщину на Молдавський металургійний завод без сплати експор тного мита. Тобто 18 млн. євро Україна в цьому разі не одержує. До того ж молдавський завод є конкурентом наших металургійних підприємств. Навіщо нам його підтримувати?

— Але можуть знайтися розумники, що вивезуть брухт у Наддністрянщину без мита, по 30 євро з кожної тонни покладуть собі в кишеню, а з Наддністрянщини переправлять його до Туреччини або Західної Європи. Можливо таке?

— Можливо, хоча поки що такі випадки не зареєстровані. Втім, ви маєте рацію. Враховуючи державні інтереси, потрібно нам так будувати політику експорту металобрухту, щоб згадані 18 мільйонів євро надходили до бюджету України.

— А чи не скривдимо ми такими діями металургів Наддністрянщини?

— Шкодувати, що закінчилася “лафа”, будуть, мабуть, власники Молдавського металургійного заводу. Прибутковим цей завод стане за будь-якої ціни металобрухту, однак заощаджувати 18 млн. євро за рахунок України за нашої правильної експортної політики не зможе.

— Але європейське співтовариство увесь час ставить перед Україною питання про скасування експортного мита на металобрухт і узгоджує це питання з квотами на торгівлю України металопрокатом з державами-членами ЄС.

— Так, ЄС постійно порушує питання про зменшення і навіть виключення вивізного мита 30 євро за 1 тонну експортного металобрухту. Обіцяють, що за умови повного зняття цього мита квоту України на експорт готової металопродукції в держави ЄС буде збільшено на 43%. Тобто, якщо в 2006 році ця квота становитиме 1004,5 тисячі тонн, то у разі зняття мита на металобрухт квота на експорт готового металопрокату збільшиться приблизно на 430 тисяч тонн. Припустімо, металургійні підприємства, експортуючи свій прокат до Європи, продаватимуть його орієнтовно на 100 євро дорожче за тонну, ніж на інших світових ринках. У результаті додатковий прибуток підприємств становитиме 43 мільйони євро. А скільки з цього прибутку дійде до бюджету України? За сплати 25% податку на прибуток із усієї цієї суми бюджет одержить додатково тільки 10,075 млн. євро. Але це — оптимістичний прогноз. У реальному житті усе буде інакше. Тому не слід квапитися скасовувати мито в 30 євро на експорт металобрухту. Захід завжди домагався, щоб Україна будь-яку сировину продавала в Європу якомога дешевше.

— Оскільки в майбутньому перспективи роботи металургії України з прицілом на зовнішні ринки досить проблематичні, то, може, варто спішно розвивати внутрішній ринок металопродукції? Такі пропозиції вже є навіть на урядовому рівні.

— Якщо для самозаспокоєння і створення подоби розв'язання проблеми, то можна про це говорити. А якщо розглядати цю тему з професійних позицій, то пропозиції розв'язати проблему збуту металопродукції за рахунок розвитку внутрішнього ринку не можна приймати всерйоз. Поміркуєте самі. Максимальне споживання металу на рік навіть у технічно розвинених країнах рідко перевищує 200 кг на душу населення. У Росії споживання металопрокату становить 190 кг/чол. на рік. Тільки в США, Японії і деяких державах ЄЕС металоспоживання — на рівні 340-360 кг/чол. В Україні ми такого рівня споживання металу на душу населення навряд чи досягнемо в близькому для огляду майбутньому. Ми не США, Японія або Німеччина, де розвинені машинобудування й автомобілебудування і де метал вивозять із країни у великій кількості у вигляді автомобілів або іншої металоємної техніки. Надія тільки на збільшення обсягів будівництва, де використовується велика кількість арматури, катанки й іншого “ будівельного ” металу. Але схоже, що будівельна індустрія України вийшла вже на свої граничні можливості і різкий приріст виробництва очікувати тут малоймовірно, хоча будівельний бум в Україні зараз у розпалі. У кращому разі ми зможемо споживати 170-180 кг металу в розрахунку на одного громадянина України. Виходить, що 7-8 мільйонів тонн сталі на рік будуть зумовлені внутрішнім ринком, а інші 30 мільйонів тонн металопродукції треба експортувати, хоч як крути.

Закінчення буде.

Підготував Леонід БРОВЧЕНКО