Микола Оніщук: “У нас у судах і досі розглядають справи про курку в чужому городі”

Те, про що йдеться в нашому інтерв’ю з Миколою Оніщуком, не має сприйматися нашим читачем як далека від його життя юридична казуїстика. З право— чи “кривосуддям” зіткнутися може кожен. Тому далеко не все одно, хто і як розглядатиме наші справи і звідки візьмуться судді, які це робитимуть. Наразі за покращення судової системи взявся Президент, чиї проекти законів про судоустрій та статус суддів широко обговорюються. І це ще м’яко сказано. Адже Голова Верховного Суду України, екс—депутат від БЮТ Василь Онопенко, приміром, скерував главі держави гнівного листа, в якому обвинуватив Ющенка в узурпації судової влади. Позицію БЮТ у даному питанні ми наразі не обговорюватимемо, але президентські законопроекти й справді заслужили на критику. Бодай за те, що в них не багато суттєвих новацій, зате має місце калька з закону про судоустрій 2002 року, прийнятого при Кучмі. Такою є думка авторки цих рядків, позицію ж міністра юстиції ми подаємо, виокремивши з розмови декілька ключових моментів.

 Про судові інстанції, їх кількість та якість

Нині, якщо громадянин України незадоволений вироком чи рішенням місцевого суду, він може оскаржити його в апеляційній інстанції. Відтак судове рішення в будь—якому разі вступить у силу при збереженні права подати касацію. Касаційною інстанцією у цивільних та кримінальних справах є Верховний Суд. В адміністративній та господарській юстиції створені відповідні вищі спеціалізовані суди. Нині йдеться також про можливість створення Вищого Цивільного та Кримінального судів. “Україна молода” поцікавилась у міністра юстиції, чи не забагато виходить “пилососів” у вигляді суддівської (та й адвокатської також) братії, які тільки висмоктують з громадян сили та гроші. Тим паче що якість правосуддя від цього не покращується.

— Позиція, яку підтримує, зокрема, і глава держави, полягає у тому, що для судів цивільної та кримінальної юрисдикції доцільно створити вищі суди, аби це була остаточна інстанція щодо касаційного перегляду справ, — говорить Микола Оніщук. — Касація завжди має бути повною, завершеною і єдиною. А взагалі касаційний перегляд є, швидше, винятком із правила, бо всякий перегляд рішення, яке вже набуло законної сили, порушує принцип сталості судових рішень. Як би це дивно не звучало для нашої ментальності, але касаційний перегляд має на меті не виправлення судової помилки, а забезпечення однакового застосування закону. Хоча радянська та пострадянська доктрина полягала якраз у тому, що Верховний Суд (тобто касаційний) мав саме виправляти судові помилки. Тому громадяни України і по цей час правду шукають у Києві. А правда має бути віднайдена насамперед у суді місцевого рівня — де, власне, і здійснюється правосуддя як таке.

— Поки що це утопія. Днями Верховний Суд переглядав справу про вбивство Гонгадзе. Отже, “внизу” правду не знайшли. Принаймні не всі. Напевно, ініціатори касаційного розгляду пішли б і далі, якби над Верховним Судом був ще якийсь суд...

— Так уже ми виховані: ніби у вищих інстанціях, і тільки там, ми можемо знайти справедливість. Але не всі враховують, що Верховний Суд не вивчає факти, він вивчає, чи правильно був застосований закон. І чи впливає застосування закону, яке мало місце у тій чи іншій конкретній справі, на судову практику в цілому. Так багато касаційних скарг, як у нас, є нетиповим явищем для європейських країн. Тому головне — досягти змін у якості правосуддя і домогтися такого його стану, коли особа, яка навіть програла справу, має бути переконаною в тому, що судді діяли неупереджено, а громадяни — не відчувати свою гідність приниженою: чи то поведінкою судді, чи то ходом процесу в цілому. Тож поки ми не змінимо ситуацію “внизу” — нічого не зрушиться з мертвої точки.

(Іншими словами, говорить Оніщук, розмови про кількість судів зараз не на часі. Відтак вся увага — на середньостатистичний місцевий суд, куди ми йдемо і зі скаргою на сусіда, і у випадку, коли скоєно злочин. Від того, як відбудеться у ньому “акт правосуддя”, залежить, чи оббиватимемо ми пороги вищих інстанцій).
Про “персональну справу” суддів та систему, що стоїть на сторожі їхньої безкарності

Визначальним моментом у контексті сказаного вище є те, “кого ми допускаємо” до посади судді, переконаний міністр. Нині система побудована так, що кандидат на згадане крісло відразу опиняється втягнутим у не зовсім прозорі, а інколи і корупційні схеми. Претендентові достатньо мати юридичну освіту, 25 років від народження, 3 роки стажу і, бажано, впливового покровителя, адже місце у Печерському суді Києва і десь на глибокій периферії — це дві великі різниці.

— Треба процедурно розвести “допуск до професії судді” та “допуск до посади судді”, — пропонує Оніщук. — Як виглядає ситуація сьогодні? Припустимо, звільняється посада в Печерському суді. Оголошується конкурс. Кандидати пишуть реферати. За рефератом кваліфкомісія проводить співбесіду. Проте цього замало. Як засвідчує досвід, насправді досить часто відбувається конкурс протекцій, впливів та можливостей, а не конкурс знань. Моя пропозиція полягає в наступному: визначити перелік суддівських вакансій, що підлягають заповненню в наступні роки. Кандидатам, котрі відповідають формальним вимогам, запропонувати здати іспит в академію суддів, де має відбуватися їхня підготовка на посаду суддів. Після випускного іспиту ми мали б рейтинг успішності всіх претендентів. Відтак “відмінники” наділялись би правом першими обирати місце роботи. Так би ми подолали корупцію, бо від того, яким шляхом суддя потрапив на посаду, залежить в подальшому і його світогляд, і моральність.

— Бал успішності також можна купити. Ваша схема має свої вразливі місця...

— Не думаю. Якщо запровадити тестову систему екзаменування, суб’єктивна оцінка унеможливлюється. Це докорінно відрізняється від нинішнього порядку, в основі якого лежить суб’єктивний фактор. Адже не секрет, що реферати досить часто списують з інтернету і дуже часто буває так, що претендент навіть не може зв’язно сформулювати свою тему чи відповісти на питання, що з нього випливають. Про це свідчить мій досвід розгляду особових кадрових справ у Вищій Раді юстиції, до якої міністр юстиції входить за посадою.

— У такому разі чому всього цього немає в президентському законопроекті?

— Думаю, що це недоопрацювання профільного комітету Верховної Ради. До того ж у законопроекту є вагомі опоненти, в яких забирають частину повноважень. Тема не є популярною. Тому в нинішньому законопроекті не поліпшений порядок призначення на посаду судді.

— Ви не без іронії загадали кваліфікаційні комісії суддів. Положення про них збережені в законопроекті. Більше того, з’явилася й новація — дисциплінарні комісії, покликані закликати до відповідальності деяких служителів Феміди. Навіщо така величезна армія чиновників? Зрештою, існує також і Вища Рада юстиції...

— Позиція міністерства юстиції полягала в тому, щоб на додачу до кваліфікаційних комісій, які займаються і кваліфікацією суддів, і дисциплінарним переслідуванням, не створювати нових. Нові органи не потрібні, тим паче що юрисдикція Вищої ради юстиції допускає переслідування суддів за порушення присяги, а також дисциплінарне переслідування суддів Верховного Суду та вищих судів. Проте навіть із кваліфікаційними комісіями не все так просто. Сьогодні такі комісії встановлюють наявність підстав для переслідування, силами членів своїх комісій проводять дисциплінарне дізнання, пред’являють дисциплінарне звинувачення і самі ж приймають рішення у справі. Функція переслідування таким чином не є роз’єднаною з функцією квазі—суду — це все одно, якби прокуратура і підтримувала обвинувачення, і виносила вирок. Зазвичай у розвинених демократіях в таких випадках використовують інструментарій міністерства юстиції, і наша позиція також полягала в тому, аби саме міністр юстиції призначав дисциплінарних інспекторів. Вони мали б діяти при кваліфікаційних комісіях і, реагуючи, зокрема, на звернення громадян, відкривати дисциплінарне провадження щодо судді, який зловживає правом, та проводити весь комплекс дій щодо дисциплінарного переслідування. Для опонентів цієї ідеї зауважу, що тут йдеться про те, що міністр не має наділятися будь—якими процесуальними можливостями.

— Словом, на суддю, який, як ви висловились, “принизив гідність” учасника процесу (а скільки буває саме таких правників!), пожалітися нікому. Ворон ворону ока не виклює. Ще один мінус законопроекту?

— Я б говорив не так про мінус, як про пункт, який потребує вдосконалення.

(У бесіді з “Україною молодою” Оніщук не раз підкреслює, що самі судді наразі далеко не всі готові до багатьох змін — обходитись без покровителів, відповідати за свої вчинки, відмовитися від системи, яка сама себе споживає і перетравлює, голосно волаючи про втручання до суддівської незалежності всякий раз, коли пропонується та чи інша реформа. За таких обставин незрозуміло, як навести лад у судах первинної ланки, з яких і починає свою непереможну ходу корупція.
Про хитросплетіння президентських повноважень та популізм від правосуддя

Коли Верховна Рада у 2002 році прийняла “Закон про судоустрій”, кучмізм і його поплічників у парламенті не шпетив тільки лінивий. Прочитавши обидва 50—сторінкові законопроекти, авторка цих рядків відчула гірке розчарування. Через наявну судову систему, яку ніхто насправді й не збирався змінювати, суди, як і раніше, займатимуться справами про те “чия курка забігла в чужий город”, як каже Микола Оніщук. Як і раніше, зберігається жорстка прив’язка судів до адміністративно—територіального розподілу. Як і раніше, на перші п’ять років суддів призначає Президент, а безстроково — Верховна Рада

— Пане Миколо, навіщо було Президентові викликати на себе шквал критики, залишивши в силі це положення?

— Насправді систему призначення суддів варто було б змінити. Проте порядок призначення суддів визначається не законами України, а Конституцією. Тому невипадково в проекті, який нині готує Національна конституційна рада, особлива увага приділяється розділу “Правосуддя”: ми заклали туди нове бачення. По—перше, варто відмовитись від п’ятирічного випробувального терміну. Ввести інститут виборних мирових суддів. По—друге, вилучити з процесу призначення суддів парламент як політичний орган. Але ми все—таки пропонуємо, аби суддів на посаду призначав Президент або Вища рада юстиції, адже судді потрібен високий рівень легітимізації, бо він відправляє правосуддя від імені нації.

— Гаразд, але чому Президент і досі призначає суддів на адміністративні посади, тобто на посади голів судів? Невже бодай це не можна було відкоригувати в законопроектах?

— Я вважаю це неголовним. Хоча цей механізм може бути вдосконалений. Коли Конституційний Суд приймав своє рішення (КСУ заборонив Президентові призначати суддів на адмінпосади, проте легітимність цього рішення під сумнівом — через відсутність під ним підпису Віктора Шишкіна та участь у голосуванні Сюзанни Станік. — Авт.), він зазначив, що схема призначення суддів мусить бути негайно врегульована законодавчим шляхом. Цього зроблено так і не було.

— Як не було створено і суду присяжних, підвалини якого нібито закладалися ще у 2002—му. Навіщо розробникам законопроектів треба було вдаватися до відвертого популізму, вкотре перетягуючи на їхні сторінки положення про суд присяжних та народних засідателів? За якими критеріями розподілятимуться справи між цими інституціями? Чи не вважаєте ви, що уява про народних засідателів скомпрометована ще за радянських часів, коли ці особи сприймались як декор неупередженості і не більше?

— Дійсно, суд присяжних є радше запозиченням передусім з американської системи правосуддя. Для нас він є все—таки чужим. До того ж слід урахувати таке. Суд присяжних (у традиції США) займається встановленням факту злочину. Тобто відповідає на питання: винний чи не винний. А вже кваліфікувати злочин — завдання професійного судді. Тож, як показує український досвід, особливих проблем і судових помилок, що стосувалися б встановлення професійним судом фактів скоєння кримінальних правопорушень, у нас немає. Помилки трапляються, але їх небагато. Більше турбує питання кваліфікації злочину, але це — поза компетенцією суду присяжних. Що ж стосується народних засідателів, то цю інституцію можна було б розвинути, якщо запровадити засідателів у спеціалізованих судах. Приміром, суддя слухає справу банківського кредиту — нехай би разом із ним правосуддя чинили засідателі з даної сфери права.

P. S.

Деяких моментів у розмові з Миколою Оніщуком “Україна молода” не встигла торкнутися через те, що міністр поспішав на засідання уряду. А дещо зі сказаного ним ще обов’язково з’явиться на наших сторінках: судова реформа, по—перше, є темою важливою та актуальною, а по—друге, довгограючою платівкою. Адже на сесії парламенту, яка завершується сьогодні, законопроекти Президента розглянути, очевидно, не зможуть. Тож восени їх почнуть обговорювати з новим завзяттям.

Досьє

Оніщук Микола Васильович

Народився 26 жовтня 1957 року в селі Долинівка Житомирської області.

У 1982 році закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. З 1982 по 1997 роки працював в Інституті держави і права ім. Корецького. З 1987 року — кандидат юридичних наук. З 1993 року — заслужений юрист України.

Народний депутат України IV—VІ скликань (від блоку “За ЄдУ!” і “Нашої України” (був членом ПППУ і НСНУ). З 2002 до 2006 року — перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, з 2006 до 2007 року — перший заступник голови Комітету з питань правосуддя. 18 грудня 2007 року призначений на посаду міністра юстиції.

Віце—президент Світового конгресу українських юристів, член ради Національного банку України, президент Асоціації платників податків України, голова київської міської організації Союзу юристів України.

Автор 140 наукових праць, монографій, наукових статей і публікацій з питань правового регулювання економічних відносин, реформування судоустрою та вдосконалення процесуального законодавства. Нині займається дослідженням актуальних проблем конституційного, в тому числі референдного, права.

Наталія ЛЕБІДЬ