Ілюзії економістів: реальна енергетика проти книжкових істин

Така стратегія здається їм “чарівною пігулкою” від усіх “хвороб” української енергетики. Однак, як в медицині, так і в економіці все залежить виключно від дозування рятівних пігулок: при достатній кількості вони лікують, при передозуванні — вбивають.

Класичний економіст має доволі струнку теорію реформування української енергетики. Орієнтуючись на книжкові істини із загальної теорії , вони не пропонують нічого іншого, як загальну формулу визначення ціни, яка підходить для усього — від визначення ціни на пиріжки до встановлення вартості частини людського тіла при трансплантації. Тобто, ціна як погоджена продавцем і покупцем грошова вартість одиниці товару.

Байдуже, що весь світ вже декілька століть запекло дискутує про цілу низку умов, виключно за яких беззаперечно діє така формула і відповідно змальовує таку ж низку передумов, де такого обопільного погодження жодним чином не може бути досягнуто.

Та де там. Якщо глибина знань політичного мейнстриму не сягає далі “основоположних теорій” “Економіксу” Макконела і Брю, тоді їм досить легко пояснювати людям, що, наприклад, ціна на газ має встановлюватися на рівні ціни імпортованого газу.

Іноді, дивлячись на переконливі промови керманичів, складається враження, що вони самі вірять в те, що промовляють. При тому, що переважна більшість людей інтуїтивно відчувають, що тут “щось не те”, та хіба попреш супротив цілої науки, тим більше, що вона за останні роки так щільно оточила себе “математичним апаратом” і виглядає такою розумною.

Проте, якби українські проблеми вирішувались лише простими математичними формулами — ми б давно жили в іншій країні. Мабуть і світ би був зовсім іншим (проте, мабуть, навряд чи кращим).

Захищаючи свої переконання, економісти посилаються виключно на сьогочасну “історії успіху” розвинених країн заходу. Ніби й не було у них цілих століть поневірянь, пошуку свого місця в світі і власного шляху розвитку. Але не історією єдиною…

Коли класичний економіст проголошує свою мантру про вільні ціни, тим самим він провіщає, що в державі вже побудований абсолютно конкурентний ринок, де:

— кожен із його учасників не може виявляти будь-якої “ринкової сили” (диктувати ціни, відстоювати свої інтереси всупереч інтересам інших учасників),

— безумовно забезпечена прозорість і доступність будь-якої інформації для кожного із учасників ринку, де обов’язково функціонує найефективніший регулюючий орган,

— де побудовані інститути захисту вразливих споживачів,

— ліквідовані будь-які умови для тих, хто використовує викривлення недорозвинених ринків, щоб “каналізувати” грошові потоки виключно до власних кишень, і так далі.

Українська енергетика сьогодні: “чарівна пігулка” не діє

Україна має певні відмінності, які повинні бути враховані під час реформування власної енергетики і визначення умов забезпечення споживачів енергетичними ресурсами.

Одна із ключових відмінностей — стан, за якого існувала і розвивалася галузь. Найголовнішою рисою такого стану була і залишається “безголовість” і “підпорядкованість” споживача енергопостачальнику.

Він має приймати все те, що йому визначить постачальник. Споживач не має права втручатися в загальні умови функціонування енергетики (язик не повертається називати це ринком, бо ринок це саме майданчик, де “зустрічаються” рівноцінні і рівнокорисні один одному партнери). Він має беззастережно приймати ті ціни, які йому буде диктувати постачальник. І немає великої різниці, чи постачальник сам визначає ці умови і ціни, чи він їх “легалізує” через регулюючі органи.

Тут слід зазначити, що після появи регулюючих органів енергопостачальними відчули себе ще більш вільно, оскільки у них з’явилась можливість “приховати” свою неефективність за рішеннями такого регулятора.

Звісно, суспільство має велике бажання змінити такі умови, запроваджуючи реформи. Але, на жаль, “авторами” реформи в енергетиці в переважній більшості є саме ті учасники, які своїми власними прагненнями “розбудовували” все те, чого ми бажаємо позбавитися.
Фото eircenter.com

Корисною мала б виявитися допомога з за кордону. Проте, загальне прагнення допомоги натикається на те, що “особовий склад” помічників представляє в переважній більшості все той самий “легіон” глобалізованих експертів, які навряд чи мріють про збалансованість інтересів усіх учасників національного енергетичного ринку — як постачальників, так і споживачів. Саме такі порадники і перебувають на передньому краї “фронту боротьби” за запровадження світових цін на енергію в Україні.

Таким чином, ефективність реформи в енергетиці має стати справою не лише “вкорінілих” представників галузі, але значним чином, власною справою споживачів.

При цьому слід відмітити, що навряд чи будь-яка реформа досягне справжнього результату, якщо споживач буде залишатися позбавленим будь-якої можливості як щодо визначення правил ринку, так і щодо можливості вибору, не лише енергопостачальника, а і загальної схеми забезпечення себе енергією.

Для результативної участі у цьому процесі представники споживачів мають викорінити у собі те, що іменується правовим нігілізмом, оскільки в переважній більшості українці залишаються “суспільством з обмеженим доступом”. Тобто, суспільство залишається таким, де законів дотримуються вибірково, і закони пишуться таким чином, щоб позбавити будь-якого громадянина можливості впливати на прийняття рішень, “закрити” для нього доступ до переважної більшості інформації, яка стосується прийнятих урядовцями рішень.

Звісно, багато з того, що іменується законом — важко назвати справедливою правовою нормою, не кажучи вже про те, що при їх написанні корумпованими політиками до їх складу навмисно додаються положення для можливих маніпуляцій з цими нормами (чим гірше, складніше, суперечливіше закон чи урядове рішення, тим більша можливість мати корупційний заробіток).

Ці фактори важко обчислити математично, саме тому, вочевидь, деякі класичні економісти зовсім викреслюють їх з розрахунків при створенні власних моделей.

Приклади не доведеться довго шукати — чого лише варте останнє підняття тарифів на газ та електроенергію.

І справа навіть не у тому, що їх підвищують, а у тому, як це робиться. Оскільки на внутрішньому ринку ціни були занизькими, у порівнянні із економічно розвиненим світом, логічним би було одночасне “вирівнювання” їх як на газ, так і електроенергію — саме це проголошує класична економічна теорія.

Але чомусь це не відбувається? Ціни на газ підвищили одразу в декілька разів, тоді як зростання цін на електроенергію вирішили дещо “розтягнути у часі”. А де ж тоді тут умови, які має диктувати сам ринок? Чи може, постачальники електроенергії виявилися більшими альтруїстами? Ні!

Відповідь досить проста — нічого економічного у цьому заході не було, діяла виключно політична доцільність. Але, якщо спрацювала політична доцільність відносно електроенергії, чому ж тоді вона не спрацювала збалансовано за усіма енергетичними ресурсами в цілому? Так комусь було досить вигідно — не більше і не менше. Тоді до чого тут вільний ринок? Марним буде також намагання віднайти в цих рішенням врахування інтересів споживача.

І це ще не всі “досягнення” умовного вільного ринку по українські. Рівні умови для всіх — це ще один базовий принцип, на якому ґрунтується класична економічна теорія.

Але навіть тут знайдеться “позитив” для великих гравців на енергетичних ринках. Так, з новою високою рентою на видобуток газу і значним зростанням витрат за досить невеликий періоду часу, ніхто з малих гравців не здатен вижити на газовому ринку. Оскільки вони позбавлені можливості використовувати власну “фінансову подушку” (внаслідок її відсутності, як такої), результат закономірний — припинення діяльності.

Уступаючи власну частину свого пирога на ринку великим компаніям, які там залишаються, вони також створюють передумови для великих гравців використовувати ще більше ринкової сили серед розпорошеного дрібного споживача, диктуючи власні умови.

Щось схоже відбувається на ринку електричної енергії — за значного підняття цін на паливо і зростання заборгованості оптового постачальника перед виробниками електроенергії. А що там про рівність умов і розширення конкуренції?

Ці приклади — це лише невелика часточка з демонстрацією енергетики по-українськи, де монопольні інтереси та імітація соціальної справедливості звичні речі.

Тут також варто пригадати існуючу формулу формування тарифу — до витрат постачальника додають прибуток (як відсоток від сукупно підрахованих витрат). Чи є сенс при такому тарифоутворенні зменшувати витрати, модернізувати виробництво та вести чесний облік цих витрат?

“Суспільство з обмеженим доступом” — діагноз, що змінює все

Як зазначалося вище, закони в Україні — не сліпа Феміда. Вони пишуться, приймаються й застосовуються з прямим розрахунком на майбутні маніпуляції. Саме тому в нашому законодавстві стільки суперечностей — вони дають можливість довільного трактування, що завжди допомагає зацікавленим особам досягти потрібних їм результатів.

За таких обставин “корупція” та “кришування”стають ключовими практиками. Значне та різке підвищення ціни, без створення принаймні механізмів прозорості функціонування галузі — буде лише на користь корупційній системі. Усе це додатково стримуватиме розвиток галузі в країні, де йде війна та розгортається глибока економічна криза.

За умов, коли суспільство виключене з процесу прийняття рішень та впливу на них, пересічний споживач не має можливості навіть чітко порахувати власні витрати на енергетичні ресурси, не те, щоб їх регулювати або впливати на можливість визначення моделі забезпечення енергією.

НКРЕКП залишається політично контрольованим органом, який до того ж не позбавлений впливу великих гравців. Внаслідок цього, корупційна “гра з цінами” продовжує посідати чільне місце серед умов розвитку енергетичної галузі України.

Від реальності до еталону

Щоб говорити про застосування в енергетиці європейських рецептів, необхідно виконати ряд передумов, які зроблять можливим їх запровадження.

Роботу галузі необхідно зробити прозорою, інформацію та процеси — більш доступними для споживача. Слід визнати, що медіа-активність галузевого міністерства та регуляторної комісії в останній час різко підвищилась.

Деяку інформацію під шквалом суспільної критики було опубліковано, але це більше нагадує латання дір та точкові піар-акції, аніж системну роботу по запровадженню прозорості в інфраструктурній галузі. Необхідно забезпечити постійну публікацію даних щодо роботи галузі, поточного виробництва та споживання енергоресурсів, стану інфраструктури, процесу її ремонтів, розвитку та реконструкції.

Мають бути відкритими дані щодо цінових заявок і структури ціни теплових електростанцій, які працюють за ціновими заявками. Має бути запроваджений механізм “підтвердження” обсягу постачання електричної енергії за звітний період, а не так як заманеться вказати у платіжних документах електропостачальнику, оскільки не існує відповідної методики встановлення такого обсягу за засобами обліку, підтвердженої сторонами (якщо не встановлений так званий “розумний лічильник”).

Іншим важливим завданням є закінчення реформування галузевого регуляторного органу. Важливо, щоб регулятор став функціонально та фінансово незалежним, був незалежним арбітром на енергетичному ринку, рівновіддаленим від усіх його учасників. Крім того, для підвищення захищеності споживачів, які часто роками не можуть досягти справедливості у нерівній боротьбі з монопольними енергомонстрами, необхідно, за прикладом розвинених країн, запровадити інститут Енергетичного Омбудсмена.

Крім того державні мужі, замість реляцій про неможливість організації ефективної роботи державних підприємств повинні закінчити реформування та корпоратизацію державних підприємств галузі, впровадити на них ефективні управлінські моделі, нарешті визначивши, чим насправді вони є і які функції мають виконувати (крім набивання карманів тих, хто їх фактично контролює).

Принаймні, тут міг би згодитися досвід діяльності державних підприємств в США, оскільки такі підприємства — це не інструменти заробітку для держави (у такому випадку держава ладна буде завжди порушувати конкурентні умови на користь свого “годувальника”. Такі підприємства мають виконувати певні функції (тимчасово), де викривлення ринку, зокрема, енергетичного, не дають можливість забезпечити уникнення енергетичної бідності для певних категорій споживачів, або рівні умови участі на ринку.

Нарешті, ми маємо радикально зруйнувати існуючу модель діяльності комунальних підприємств, які наразі є виключно “приватним господарством” мерів або наближених до нього чиновників чи депутатів. Комунальні підприємства мають стати дійсно кооперативними підприємствами громади або певних її локальних частин з відповідними функціями самозабезпечення.

Окремою складовою успіху реформ в енергетиці повинно стати публічне формування та затвердження Енергетичної Стратегії, що повинна стати індикатором як для споживачів так і для виробників енергоресурсів.

Наразі процес перегляду старої енергостратегії загинув в міністерських кабінетах. Яким буде головне завдання галузі? Як буде складатись баланс енергоресурсів? Яку державну підтримку і захист отримають споживачі і виробники? Як і з чого буде формуватись ціна на енергоресурси? В кінці кінців будь-які рішення, щодо реалізації будь-яких заходів та проектів повинні звірятися з цією галузевою Біблією.
Фото 112.ua

Не менш важливим є зміна ролі споживача енергоресурсів з пасивного “бездонного гаманця” без засобів обліку та регулювання, що наосліп сплачує дивним чином сформовані рахунки на основі норм споживання (від квадратного метра або іншої фантазії регулятора) — на проактивного учасника ринку. Першочерговим завданням на найближчі роки є забезпечення технічної можливості споживачів контролювати та впливати на обсяги власного споживання, тому вкрай необхідним є прийняття окремого закону про необхідність 100% обліку до кінця 2017 року всіх енергоресурсів.

Для забезпечення зацікавленості природніх монополій галузі в підвищенні ефективності ведення бізнесу слід також запровадити нову методику формування цін і тарифів, яка б не тільки фіксувала витрати на довгостроковий період (так зване стимулююче тарифоутворення), чого майже неможливо досягти внаслідок значних коливань майже усіх параметрів витрат, але в першу чергу методику, яка б забезпечила можливість для енергопостачальника діяти ефективно і не завищувати свої витрати, при цьому зберігаючи стимули для споживачів інвестувати заходи з енергозбереження і управління попитом.

Підсумовуючи тези, хочемо зазначити: без проведення докорінних змін в самій галузі, вирішення її поточних проблем за рахунок тільки споживачів, “шоковими” методами, що колись працювали в країнах зі здоровою економікою на етапі глобального економічного зростання та в мирний час — не спрацює, і призведе до швидкої чергової зневіри від реформ європейських порадників, які здатні діяти виключно за сценарієм — “один розмір для всіх”.

БУТОК Віктор, ГЕТМАН Олег, КАРПЕНКО Олександр