“Глобальний Південь” і “світова більшість” — це “не-Захід” чи “не-Росія”?

Річниця “триденної війни”, що триває дев'ять років, покликала до життя величезну кількість публікацій зі спробами аналізу того, що відбувається. На жаль, чимало їх містять поверхові, а то й узагалі неправильні оцінки. Багато хто використовує російські наративи й пропозиції встановлення “миру”, які створюють ілюзію, буцім агресора можливо умиротворити на основі прийняття Україною певної “реальності”.

Якість політичної аналітики погіршувалася впродовж останніх десяти (коли не більше) років по обидва боки “залізної завіси”, яка впала 1991-го. Особливо яскраво цей процес проявився під час війни. Досить дивним чином виявилося, що дозволити собі розкіш говорити речі, котрі прямо суперечать реальності, і при цьому залишатися серед інтелектуальної “еліти” з однаковим успіхом можна як у країнах розвиненої демократії, де свобода слова належить до базових цінностей, так і там, де за одиночний протест із чистим аркушем у руках можна отримати десять років в'язниці. Ноам Чомскі, Міршаймер, Шарап, Сакс — ось лише кілька прикладів очевидного інтелектуального занепаду з боку “Заходу”. Караганов, Сурков, Лук'янов, Бородачов, Тренін — яскраві представники когорти міфотворців із боку “Сходу”. Дугін — очевидний класик цього жанру, ну а для оцінки внеску Путіна категорію має визначити міжнародний трибунал.

Помилкова оцінка підсумків холодної війни та нездатність чітко пояснити суть процесів, які відбувалися на пострадянському просторі на початку 90-х, спричинили низку неправильних політичних рішень із боку “Заходу”. Це в наші дні навіть там стала цілком очевидною гнила серцевина російського менталітету, як і недооцінка національно-визвольних рухів у республіках колишнього СРСР. А тоді значний ядерний потенціал, що дістався у спадок зразу трьом республікам, котрі отримали незалежність, затьмив чистоту свідомості. Замість того, щоб створити збалансований простір безпеки, який би виключав нове ядерне протистояння з іншим монстром, було прийнято рішення про “перезавантаження” відносин із Росією, її інтеграцію в міжнародні структури та підтримку Путіна в момент зміни влади у 1999 році.

Коли помилки аналізу та політичних рішень стали очевидними, з'явилися спроби пояснити, що відбувається, побудовою нових теорій. До їх створення підключилися й “східні” аналітики на кшталт полковника військової розвідки Росії Дмітрія Треніна, який із невідомих причин очолював Московський центр Карнегі до 2022 року, часу його розпуску. Мало хто з московських експертів із зовнішньої політики та оборони мав серйозніші зв'язки, ніж цей персонаж, нині виключений зі Шведської королівської академії військових наук “за його активну підтримку необґрунтованого та незаконного російського вторгнення в Україну як в усній, так і в письмовій формі”.

Серед інших (і з його подачі теж), у лексиконі політичного аналізу тоді ж з'явилися й закріпилися такі терміни як “колективний Захід”, “глобальний Південь”, і ось зовсім недавній винахід Лук'янова—Караганова під шифром “світова більшість”. Однак і нові теорії, якщо прибрати словоблудство та докопатися до їхньої суті, не змогли пояснити ні причин, ні наслідків руйнування усталеного світового порядку, хоча й звучали переконливо. Як казав Альберт Ейнштейн, “теорія — це коли все відомо, але нічого не працює…” Це визначення цілком може вважатися гаслом поточного історичного моменту.

Слід визнати, що “східна” трупа політичних клоунів була більш послідовною у своїх хибних думках про світ, ніж “західна”. “Колективний Путін”, як вдало назвав їх Джеймс Шерр в одній зі своїх статей, ні під час, ні після холодної війни не визнавав реальностей, продовжуючи воювати із зовнішніми ворогами, щоб тримати під контролем внутрішніх. Вірні ленінці, вони чудово засвоїли вчення вождя світового пролетаріату, який казав, що “немає більш помилкової та більш шкідливої ідеї, ніж відривання зовнішньої від внутрішньої політики. Саме під час війни, — писав Ленін у своєму незрівнянному недорікуватому стилі, — жахлива неправда такого відривання стає ще жахливішою”. Режим, побудований ними, тримається на міфі про зовнішню загрозу та надзвичайно жорсткому контролі над будь-якими потоками альтернативної інформації. Багато разів ляльководи сучасної Росії намагалися сформулювати певну національну ідею, зрештою названу Сурковим “русский мир”.

Ось як у вересні 2022 року, у розпал війни, про це розмірковував один із закоренілих ідеологів рашизму Караганов: “Багато разів писав про необхідність висунення нової “російської ідеї”, загальнонародної державної ідеології. Зараз вона потрібна особливо гостро — не тільки для мобілізації духовних сил суспільства, а й як практичний інструмент внутрішньої та зовнішньої політики”. “Російська ідея для світу ще очевидніша. Ми — цивілізація цивілізацій, оплот протистояння неоколоніалізмові, вільного розвитку цивілізацій, культур. … Наша нинішня боротьба проти експансії Заходу, проти гіршого в ньому, що сконцентрувалося на Україні, — боротьба за новий справедливий світоустрій. Майже всі ці ідеї вже тим або іншим чином згадувалися президентом Владіміром Путіним. Залишилося їх вишикувати в єдину лінію й цілеспрямовано просувати”.

Якщо лишити осторонь виняткове лицемірство таких словесних конструкцій, дуже цікаво подивитися, що ж тепер просуває “колективний Путін”. Це переважно не нові по суті, але трохи змінені в термінології ідеї протистояння “колективного Заходу” та “світової більшості”, в центрі якого перебуває “фортеця Росія”. На Заході ж замість “більшості” популярнішим є “глобальний Південь”. Проблема в тому, що кожен вносить у ці визначення своє особисте бачення, яке тільки заплутує ситуацію. Спробуємо розібратися в термінології, це важливо.

“Світова більшість” — це все, що не-Захід. Або те саме, що “Велика Євразія”. Тобто, за підрахунками Фьодора Лук'янова, 85% населення планети. Само собою, до них належать Індія, Китай, Індонезія, Малайзія та інші щільно населені країни. Дуже цікаво з цього приводу висловився експосол РФ у США, а нині помічник Путіна Юрій Ушаков: “Уже можна говорити про те, що на євразійському просторі формується нова потужна, конструктивна сила — так звана світова більшість, яка обстоює справедливі та універсальні принципи й підходи. Причому ці підходи й принципи цілком стикуються з інтересами таких величезних регіонів, як Африка і Латинська Америка, які теж не приймають сучасних форм неоколоніалізму, або світоустрою, побудованого на “правилах, що визначаються відомо ким” (ідеться про західну концепцію rules-based order). Ось він, критерій приналежності до “світової більшості”, — неприйняття порядку, побудованого на правилах.

Своєрідний синонім “світової більшості” — “глобальний Південь”. Є багато спроб надати цій концепції такої собі легітимності, малюючи карти, розділові лінії на глобусі та складаючи списки країн розвиненої промислової “Півночі” і відсталого, бідуючого “Півдня”. Та ось лихо. Із країн “двадцятки”, де нині головує член “глобального Півдня” Індія, дев'ять належать до цієї політико-географічної категорії. З неї виключають Японію та Південну Корею, але чомусь не квітучий Сінгапур, виключають Ізраїль, але не монархії Перської затоки. Біржова вартість лише “Сауді Арамко” перевищує 2 трлн дол., що більше за сумарний ВВП Росії та її нинішніх сателітів. І, певна річ, фактичний вирок обом концепціям — голосування за резолюції ГА ООН, де дві третини членів ООН регулярно підтримують світ, побудований на правилах, а дві третини з них — це голоси “глобального Півдня”. Світовою більшістю є не “не-Захід”, а “не-Росія”, тому ідеологам рашизму слід бути обережнішими з теоріями, — в їхній інтерпретації вони не працюють.

Утім, концепція “світової більшості”, яка нібито підтримує позицію Москви, розрахована, очевидно, на внутрішнє споживання. Як і теорія Путіна про те, що Захід мріє розчленувати Росію. Він говорив про це і 1999 року під час Балканської кризи, і 2004 під час Бесланської трагедії, а тепер уже й поготів не зупиняється. Насправді це повна нісенітниця. Китаю, Індії та іншим країнам, що їх у РФ приписують до “більшості”, порядок дуже потрібен, і вони беруть участь у його створенні. Неможливо оскаржувати той факт, що глобалізація відкрила державам Східної та Південно-Східної Азії безпрецедентні можливості для зростання. За темпами зростання ВВП навіть ковідного 2022 року перші дев'ять місць у світі посідають держави “глобального Півдня”. Найкращі темпи зростання серед держав “Півночі” — в Нідерландах — удвічі нижчі, ніж у “південній” Аргентині. Про США й казати нічого. Навіть світовий розподіл багатств, як і кількість мільярдерів та мультимільйонерів, із величезною швидкістю зрушується у бік Китаю та Індії. Ці дві країни разом із Росією й Бразилією входять у топ-10 держав за кількістю багатих людей.

Обережно слід підходити й до “колективного Заходу”. Особливо з урахуванням того, що до нього входять і Японія з Південною Кореєю, і Австралія з Новою Зеландією. Від європейських експертів неодноразово доводилося чути, що фривольне використання цього терміна контрпродуктивне. Воно створює ілюзію, буцім окремі країни демократичного табору не мають власних точок зору і розбіжностей, які слід враховувати для досягнення реальної єдності.

 Як каже один із законів Мерфі, складні проблеми часто мають прості, ясні для розуміння неправильні рішення. Протистояння “колективний Захід” — “світова більшість”, або “глобальний Південь”, як одне з пояснень причин війни як інструмента зміни світового порядку — занадто проста і притому неправильна формула. Японською слово “криза” пишеться двома канджі 危機. Один означає “небезпека” або “загроза”, а другий — “можливість” або “шанс”. Дуже важливо правильно комбінувати поняття. Тільки так можна проникнути в суть.

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії