Джордж Буш: “Україні має бути зелене світло рухатися вперед”

Коли він зайшов до кімнати Рузвельта в Білому домі, де на нього чекали представники кількох європейських видань, серед яких “Главред” та британський “The Times”, то миттєво зняв напругу, яка панувала в залі впродовж півгодинного очікування на його прихід.

Президент США сам відчинив двері й першим з-поміж супроводжуючих його персон (зокрема радника з питань національної безпеки Стівена Хадлі), ввійшов до кімнати. Коли обвів поглядом присутніх журналістів, кілька разів характерно кліпнув очима — так роблять, коли бачать щось таке, в що складно повірити.

Буш привітався з кожним за руку. Його рукостискання було міцним і тривалим. Потім витратив кілька хвилин, аби запевнити, наскільки радий бачити кожного з нас у Білому домі. Мені довелося привітатись з Бушем першою, як, власне, й озвучувати питання: це завдяки тому, що найближчий закордонний візит американського президента запланований саме до України. Проте я зовсім не очікувала, що президент постійно називатиме мене по імені — причому перший раз, коли він це зробив, то перепитав, чи правильно він його вимовляє. І робив це так, наче знав ім’я раніше: на розставлені на столі таблички з ім’ям та назвою країни, Буш, здавалось, не особливо звертав увагу.

Майже з першого питання стало зрозуміло, що американський президент не є прихильником стандартної форми інтерв’ю: питання-відповіді й жодних ліричних відступів. Президент постійно робив якісь ремарки — то пригадував, як під час першого візиту до Румунії в 2002 році виступав на площі в Бухаресті й на небі раптово з’явилась веселка (”Це був надзвичайний момент”, — немов зачарований промовив, згадуючи той день, президент). То роздумуючи про свій майбутній візит до Хорватії, поцікавився, чи правда, що там знаходиться одне з найгарніших у цілому світі узбереж, і, поглядаючи на радника з питань нацбезпеки, риторично запитав, чи матиме він змогу подивитись на нього. Натомість на самі питання відповіді давав не надто розлогі. Виняток зробив хіба що коментуючи тему Росії, яку він все ж відвідає після саміту в Бухаресті і візиту до новоспеченого члену НАТО — Хорватії .

Проте перш ніж перейти до безпосереднього інтерв’ю, президент Буш вдався до невеликої преамбули. Вона виглядала наступним чином:

— Я з нетерпінням чекаю візитів до України, знову Румунії і Хорватії. Це буде дуже важлива поїздка в контексті наших двосторонніх відносин, а також у контексті НАТО. Я впевнений, що ми матимемо успішний саміт (в Бухаресті.). Цей успіх буде визначатись запевненням, що НАТО залишається доцільним, а ми співпрацюємо разом, аби протистояти загрозам ХХІ століття та, водночас, використати можливості ХХІ століття. І на сьогодні немає кращої можливості, щоб продемонструвати це, ніж загроза терору в Афганістані. Отож частиною колективної місії на саміті в Румунії буде завдання підбадьорити людей, аби вони сприймали свої зобов’язання серйозно. Сполучені Штати, зі свого боку, дадуть чітко зрозуміти, що ми їх сприймаємо серйозно — дали слово відправити 3 200 морських піхотинців. Чи 3 700? (тут Буш вирішив перепитати у радника з національної безпеки Стівена Хадлі)

— 3 200.

— Так, 3 200. Такими діями ми хочемо показати приклад іншим, підбадьорюючи їх також брати участь у цьому процесі.

По-друге, на порядку денному буде розширення НАТО. Я великий прихильник прийняття правильного рішення в Бухаресті щодо Хорватії, Албанії та Македонії.

По-третє, відбуватиметься дискусія з приводу заявок України та Грузії (на отримання Плану дій щодо членства в НАТО). Я був доволі відкритим у моїх заявах, висловлюючи думку, що і НАТО зі свого боку, і Україна та Грузія зі свого отримають вигоду, коли стануть членами Альянсу. Я знаю, що один із сигналів, який ми збираємось надіслати — і який ми повинні надіслати, — полягає в тому, що Україні та Грузії має бути зелене світло рухатись вперед. Рішення, звісно, прийматиметься в Бухаресті, але я аналізував ситуацію і впевнений, що в наших інтересах започаткувати цей процес. В інтересах НАТО як колективної організації і в інтересах кожної індивідуальної країни-члена.

І, нарешті, ми говоритимемо про елементи протиракетної оборони і кібер-тероризм. Як ми можемо працювати разом, аби бути ефективними в світі, в якому живемо.

— Пане президенте, так все ж таки: чи буде Україна запрошена до виконання Плану дій щодо членства в НАТО на саміті в Бухаресті?

— Альона, по-перше, рішення буде прийматись країнами-членами в Бухаресті. Отож коли я приїду до вашої країни, то говоритиму, що я впевнений у тому, що Україна виграє не тільки від процесу вступу до НАТО, але, надіюсь, і від приєднання до Альянсу. Але це рішення не буде прийняте до того моменту, поки ми всі не зберемось в Румунії.

— Якщо ж таке запрошення Україна все ж отримає в Бухаресті, скільки, на ваш погляд, їй потрібно буде часу, аби приєднатись до НАТО? Дев’ять років, як, наприклад, для Македонії, чи п’ять, які минули з моменту запрошення до ПДЧ і до дня повноцінного членства в НАТО країн Балтії.

— Усе залежить від країни. А саме від того, як багато часу піде на реформи, необхідні для того, аби НАТО запропонувало їй таке членство. Однак, першим кроком, так чи інакше, має бути чіткий сигнал, що шлях для руху вперед є відкритим для України. Я, зі свого боку, вірю, що в наших спільних інтересах є запропонувати Україні це. І дуже важливо, щоб люди у вашій країні зрозуміли, що рішення (з приводу ПДЧ. — Авт.) не буде прийматись аж до того, як я покину Україну.

Отож, де ти живеш, Альона? В Києві?

— Так, в Києві.

— Дійсно? І ти прилетіла такий шлях, щоб зробити це інтерв’ю?

— Саме так.

— Я дуже вдячний за це. О, послухай, що трапилось зі мною одного разу. Я поїхав до Кроуфорда — це в Техасі. Поїхав на одну подію — віддати честь деяким сім’ям наших солдатів. І місцевий лікар — я так думаю, що він був лікарем, — підійшов і запитав мене, чи я був би не проти зустрітись з групою українців. Я сказав, що, звичайно, тільки “за”. І потім ми були у Вако, теж штат Техас, і там я зустрівся з двадцятьма чи тридцятьма медичними фахівцями з України, які перебували в моєму рідному штаті. І це було настільки приємно зустріти їх там!!!

— Цікаво. Я ж хотіла запитати, наскільки важливим з точки зору Сполучених Штатів є визнання Україною незалежності Косова? І чи ви очікуєте, що найближчим часом українська влада піде на такий крок?

Українська влада має вирішувати, які рішення є для неї необхідними. Але ми дійсно сподіваємось на те, що Україна визнає незалежність Косова — так, як це зробили ми. Це є незалежність під наглядом, звичайно, але ми дуже сильно підтримували ідею визнання Косова з самого початку. Також підтримували план ООН, який допоміг би привести до такої контрольованої незалежності і в той же час гарантувати права меншості в Косові. І ми б дуже хотіли надіятись, що Україна зробить те саме.

— Що стосується Росії. Якими, на ваш погляд, є перспективи розвитку демократії за президента Медвєдєва?

— Я ще не зустрічався з президентом Медвєдєвим. Якось бачив його один раз, але не розмовляв з ним як президент із президентом, звичайно. І він навіть ще не президент. Мені залишається тільки з нетерпінням чекати зустрічі з ним. Я планую відвідати Росію. Президент Путін надіслав мені запрошення відвідати Сочі, аби обговорити стратегічну угоду, ключовою частиною якої має бути протиракетна оборона. Конді Райс і Боб Гейтс (держсекретар та міністр оборони США) провели хороші зустрічі в Москві з президентом і своїми колегами з приводу цього дуже важливого питання — і, я надіюсь, ми зможемо просунути наш діалог, і в якийсь момент дійти згоди відносно таких важливих питань. Зокрема й щодо питання, яке стосується нерозповсюдження ядерної зброї. Я знаю, ми досягли згоди по Ірану: це означає, що Тегеран не повинен мати можливості розвивати свою програму. Я підтримав російські зусилля переконати Іран, що їм непотрібно вивчати, як збагачувати уран, оскільки президент Путін висловив бажання забезпечити їх цивільну атомну станцію цим матеріалом.

Є, звісно ж, сфера, де ми продовжуємо дискусії. Коли я привітав президента Медвєдєва з обранням, то нагадав йому, що деякі з його коментарів про прозорість та верховенство права — я не можу, звісно, відобразити з точністю все, що він говорив, — звучали досить прогресивно. Я сказав йому, що ми дуже уважно слухали цю промову. Я оцінив її і з нетерпінням чекаю, коли зможу попрацювати з ним, аби допомогти досягти поставлених цілей.

Також хотів би зазначити, що інші країни повинні сподіватись на те, що Сполучені Штати матимуть добрі відносини з Росією. Це дуже важливо, аби ми мали такі відносини, адже ми можемо знаходити спільні інтереси.

З іншого боку, є питання, в яких я висловлював свою незгоду з президентом Путіним. Це питання, пов’язані з розвитком демократії. І моя стратегія полягає в тому, аби підтримувати відносини таким чином, щоб він також дослухався до моїх думок. Коли кажуть, що Буш має хороші взаємини з Путіним — на це є причина. Але щоб бути кимось почутим, то треба бути відкритим для цього, а це важко, якщо постійно виносити на публіку всі наші непорозуміння. Я вирішив цього не робити.

Так чи інакше, я оптимістично дивлюсь на речі. І думаю, що багато людей в Європі зітхнуть з полегшенням, якщо ми дійдемо згоди в питанні протиракетної оборони. Надіюсь, ми зможемо це зробити. Одна з речей, яка допоможе в цьому, — це довести російській стороні, що така система не спрямована проти Росії. Зрештою, непотрібно багато ракет, аби здолати такий вид системи, про який ми говоримо. І Росія має більш ніж достатньо ракет, якщо вони це захочуть зробити.

Альщна ГЕТЬМАНЧУК