Тікайте з Києва!

Спочатку йшлося про політичну міграцію: у столичному політикумі створювалися регіональні клани, найвідоміші з яких — “дніпропетровські” та “донецькі”. Згодом українські заробітчани по-своєму зрозуміли тезу покійного Миколи Хвильового: “Геть від Москви!”, почавши шукати “довгу гривню” і навіть “довгий долар” у Києві та Київській області. Нарешті, влітку 2006-го року свіжообраний мер Києва Леонід Черновецький вперше озвучив суму збитків, які завдають Києву незареєстровані “понаєхавшиє”, визнав їх столичною проблемою і спробував оголосити полювання на них, створюючи несприятливі умови для життя та праці, результатами якої вони не діляться зі столичним бюджетом, а лише самозбагачуються, та ще й пересилають вільні кошти родинам.

Але в світлі останніх подій у такого явища, як трудова міграція з України до Києва, з’явився зовсім інший аспект. Згадайте стихійну біржу праці на привокзальній площі київського залізничного вокзалу, яка виникла восени 2008 року, коли на кризу тільки натякали. Ще влітку минулого року її не було. А заробітчани записували киян, котрі хочуть отримати послугу тієї ж якості, що від людини з київською реєстрацією, але за меншу ціну, в довжелезну чергу.

Так само молоді амбітні громадяни України, котрі не бачили для себе перспективи в Здолбунові, Шостці, Єнакієвому, Шепетівці, Коломиї, Генічеську тощо, почали завойовувати київські офіси. Отримуючи за свою службу приблизно на тисячу-півтори гривень більше, ніж за цю ж саму роботу їм би платили вдома, якби така робота для них удома знайшлася, вони неабияк із цього факту втішалися.

Тепер від скорочень вони потерпіли першими. Киянин із гарантованим дахом над головою так чи інакше дасть собі раду і зможе працювати і за менші гроші, аби лиш працювати і не втрачати кваліфікацію. Гості столиці, котрі сплачують за дах над головою астрономічну суму в гривнях з огляду на комерційний курс долара, впадають у паніку, але додому повертатися не готові.

— Я готовий сьогодні брати за роботу менше, але, якщо можна, в доларах, — сказав мені заробітчанин-будівельник Ігор із Львівщини. — Скажімо, ви мені заплатите 10 баксів, як колись. Але ж це буде вже не 50, а мінімум 80 гривень! Тобто, минулого року я за цю саму роботу діставав на третину менше! Потім, якщо ви мені в доларах заплатите, і решта людей теж так само платити буде, мені з хазяйкою за кімнату розраховуватися в доларах простіше: долар залишився твердою валютою, це гривня падає.

Така дивна, на перший погляд, математика ще працює на ринку будівельних послуг. А ось вчорашні менеджери, брокери, референти, продавці-реалізатори за цією схемою працювати вже не можуть. Одне уточнення — не можуть у Києві.

Якщо їх із тим досвідом, який вони вже мають, повернути в регіони, звідки вони тікали за “українською мрією”, там вони зможуть дати фору колегам. І стати, між іншим, більш оплачуваними працівниками.

Звісно, прийнято насамперед порівнювати зарплати. Якщо десь на Волині 2 500 гривень — верхня межа, то в Києві з таких грошей переважно починають. Але насправді мало хто замислювався, що купівельна спроможність цих самих гривень всюди по Україні однакова. Ковбаса, сало, масло, макарони та горілка в Києві не дорожчі, ніж у Галичині, Слобожанщині чи на Донбасі. Є, звичайно, проблема великого вибору, але якщо вам запропонують замість 10 сортів ковбаси 15, ви все одно будете орієнтуватися на середню ціну цього продукту харчування. Вона ж, повторюся, не змінюється за географічними межами Києва.

Навіть більше: мережеві супермаркети харчових продуктів, електроніки та книжок у регіональних філіях почали виставляти нижчі ціни на деякі товари! З урахуванням, звичайно ж, місцевих зарплат. Отже, заробляючи в своєму регіоні трошки менше, ніж у Києві, людина все одно може підтримувати імідж столичної штучки, відвідуючи звичні вже маркети, кав’ярні з євроремонтом, кінотеатри та книгарні там, де вони працюють.

— Я працюю в супермаркеті, продавець-консультант у відділі сирів, — розповідає мешканець Харкова Роман. — Знімаємо трикімнатну квартиру в “спальному” районі, живемо там утрьох, платимо за все 1 500 гривень. Є у вашому Києві такі ціни? Зарплата в мене — 2 тисячі гривень, 500 з них кидаю на хату, за півтори тисячі в місяць нормально живу.

Справді, в українській столиці таке неможливо. Більше того: тут надто відверто почали прив’язуватися до курсу долара. Тоді як у регіонах далі поважають гривню і навіть втішені, що “зелений” зростає. Так, приватний підприємець із Буковини Людмила Іванівна, яка приїхала в столицю на спеціалізовану промислову виставку, каже:

— Сьогодні ми можемо брати з замовника, наприклад, 200 доларів. Ще півроку тому він чухав потилицю і торгувався, тепер платить і не думає. Для нашої фірми 200 доларів — це 1 600 гривень. На 600 гривень більше, ніж раніше, фактично на рівному місці. Тоді як купівельна спроможність гривні в нас, у Чернівцях, не особливо знижується. Я тут заплатила за таксі 30 гривень, і це для мене розкіш. А в себе вдома я за ці гроші можу місто переїхати і ще здачі дадуть! Так що переводити бізнес у Київ, як думали раніше, не поспішаємо: столиця все з’їсть.

Таким чином, навіть прості математичні вправи доводять: робочих місць за межами Києва тепер реально більшає. Подумаєш, нема столичних зарплат! Зате з тими заробітками, які пропонують регіони, можна сьогодні реально розкрутитися і навіть піднятися в себе вдома, аніж бідувати, зате в Києві.

Звичайно, ці спостереження та зауваження стосуються лише тих, хто вирішив брати столицю штурмом не так давно і не встиг тут ґрунтовно закріпитися. Адекватні люди потрібні сьогодні насамперед у регіонах. Бо в нинішньому Києві вони ризикують просто загубитися, втратити себе і займатися некваліфікованою роботою лише через небажання повертатися додому з відчуттям поразки. Насправді ж бути менеджером середньої ланки в обласному чи районному центрі, маючи невеликі, зате стабільні гроші, набагато краще, ніж безробітним та нікому не потрібним — у Києві.

Андрій КОКОТЮХА