Професор Комір — професійний підривник

Ми сиділи і читали про вибухівку у Великій радянській енциклопедії. Бо нас страшенно хвилює світовий тероризм. Особливо після тривалої розмови з польським колегою, який вісім місяців просидів на Ближньому Сході. Сидимо, значить, читаємо про камерні заряди та контурне підривання. Читати важко — знань не вистачає, усі слова, крім “пластид”, геть невідомі. Аж раптом бачимо знайоме прізвище — Комір. Звісно, радіємо — хоч щось зрозуміле! Адже професор з таким прізвищем багато років викладає у кременчуцькому університеті, більше того, нещодавно він отримав звання Почесного громадянина Кременчука.

І тільки трохи згодом до нас доходить, що праці провінційного професора використані у Великій радянській енциклопедії. А це ж не якісь “Жовті сторінки”, де за власні кошти ти можеш розмістити панегірик будь-якого змісту на свою честь. Це — добротна старорежимна енциклопедія. Тут нам стає приємно — і за Кременчук, і за професора. Ми навіть — за допомогою бібліографів — кидаємося перевіряти, чи фігурує ім’я нашого професора ще у якихось солідних виданнях. І що ви думаєте? Знаходимо посилання на роботи професора Коміра в “Горной энциклопедии” (М., 1986 г.), “Политехническом словаре” та навіть у монографії, надрукованій у Москві, у 2006 році — “Специалисты по взрывчатым материалам, пиротехнике и боеприпасам”. До останньої книги увійшли біографії найвидатніших спеціалістів-підривників. Українців там менше десятка. І серед них кременчуцький професор Комір. І тут нам стає аж трохи сумно — адже ми стільки знаємо про різних кременчуцьких лобістів, хабарників та популістів, але майже нічого не знаємо про кременчужан — справжніх професіоналів.

Тож ми посумували трохи та й подалися дізнаватися. Виявилось, шанований професор Комір цікавився вибухівкою ще у першому класі. Ще тоді разом з другом допитлива дитинка знайшла у полі бомбу, старанно виколупала з неї тротил, а потім почала підпалювати все, що залишилось, сірниками. Добре, що малі встигли заховатися. Бо бабахнуло так, що збіглося півсела.

Згодом майбутній професор Комір вже більш ґрунтовно підходив до вибухів. Спершу закінчив Дніпропетровський гірничий інститут, три роки пропрацював на відомій шахті “Красный луч”. Потім повернувся у науку. Кандидатську написав за два роки, докторську захистив у 36. І це було круто, бо для Радянського Союзу юний 36-річний доктор технічних наук — це майже нонсенс. Радянський доктор мав бути сивим та солідним — майже таким самим, як члени Політбюро.

Втім, молодому доктору технічних наук досить швидко почали доручати відповідальні завдання. Своїм найскладнішим вибухом професор Комір вважає роботу на комбінаті “Азовсталь”. Там був такий знаменитий стан-3600 — на ньому виготовляли прокат для радянських авіаносців. Треба було змонтувати відстійник для окалини — бетонний колодязь глибиною 12 метрів. Складність полягала у тому, що підривні роботи треба було проводити на забудованій території — поруч стояли цехи, робітнича їдальня. Розрахуєш неточно заряд, і полетять у різні боки величезні уламки породи — станеться таке собі локальне бомбардування. А комбінат же величезний — флагман індустрії, так би мовити. Тож нервували усі — і перший секретар обкому, і директор комбінату, і головний інженер. Але нічого — професор справився. Породу підірвали ювелірно — вона акуратно піднялась на 30 метрів у небо і так само акуратно вляглася у вибите ложе. А професору дали премію. І він купив свій перший телевізор!

Чому вибухають українські шахти?

— Шахта “Красный луч”, на якій я тривалий час працював, була дуже вибухонебезпечною через високий вміст метану. Але вже тоді, у 50-х роках, ми мали прибори, які досить точно фіксували концентрацію метану. Здійснювався постійний контроль. Тільки-но вміст метану перевищував 1%, на шахті оголошували тривогу та призупиняли роботу. Тому коли зараз я чую про вибухи метану на українських шахтах, я бачу єдину причину — відсутність контролю та жадоба грошей. Навіть при небезпечній концентрації метану роботи не припиняють, бо потрібна виробітка. В результаті — катастрофи.

А вже через рік професор Комір переселився до Кременчука. Тут вони і зустрілися — професор Комір та майбутній мільйонер Матицин. І що ви думаєте, пани почали робити? Вони організували серію вибухів на нафтопереробному заводі — там, де зайвий сірник запалити не можна. Завод мав проблему — старі фундаменти. Робітники півроку товкли їх відбійними молотками, але ніяк не могли розібрати. Зрештою, навіть бастувати почали — робота важка, платять мало, сенсу надриватися ніякого. І тоді молодий товариш Матицин (він був начальником цеху, де все відбувалося) запропонував фундаменти підірвати. Матицин серйозно ризикував. Це все ж таки нафтопереробний завод, і коли б що трапилось, його би просто з’їли. Але все обійшлося. Педантичний професор Комір знову все точно розрахував і фундаменти акуратно підірвали. Майже “без шуму та пилу”. Отак професор та майбутній мільйонер суттєво полегшили життя заводського пролетаріату.

Слухайте, панове, вам не здається, що нам є ким пишатися? А це так приємно.

Звісно ж, ми поцікавились, чи не шкодує професор Комір та його дружина про те, що переїхали свого часу з Дніпропетровська, з просторої трикімнатної квартири до провінційного Кременчука? Відповідь була така: “Моєї зарплати та пенсії нам цілком вистачає для життя. Я ні про що не шкодую”. Ми послухали, вийшли. Трохи порахували і зрозуміли — це вперше за останні, скажімо, 7 років роботи людина нам сказала, що їй цілком вистачає коштів. Адже бідкатись — це норма нашого життя. Навіть хлопці на “Лексусах” скаржаться на податківців та вартість кави на Єлісейських полях.

Л. АРТЕМЕНКО