“Народне підприємство” довело свою ефективність

2 листопада 2000 року парламент ухвалив Закон України “Про особливості при­ватизації державного пакета акцій ВАТ “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча”. Минуло сім років з того дня, як власником одного з найбільших мета­лургійних підприємств країни став трудовий колектив. Чи ефективною виявилася діяльність власника? Чи виконано зобов'язання, взяті під час приватизації? Чи у виг­раші трудовий колектив, місто, держава? Сьогодні на всі три запитання можна відповісти ствердно.

Хоча сім років тому проект закону було сприйнято неоднозначно. “Іллічівці” перші в Україні запропонували прозорий план при­ватизації, відповідно до якого працівники підприємства стають його власниками. Ні керівники міста та області, ні керівництво країни не підтримали відкрито ідею створен­ня “народного підприємства”. На комбінат наприкінці 1999 року обрушилася лавина пе­ревірок: прокуратури, КРУ, податкової мілі­ції, відділу боротьби з економічними злочи­нами, СБУ... Генеральному директору комбі­нату Володимиру Бойку і трудовому колек­тиву довелося витримати чималий пресинг. Адже ММК імені Ілліча був одним із найпривабливіших об'єктів приватизації.

За закон про особливості приватизації державного пакета акцій ММК імені Ілліча віддали голоси 272 народні депутати. Перед другим читанням у Маріуполі відбулося виїз­не засідання постійного Комітету Верховної Ради, під час якого члени комітету змогли на місці ознайомитися з підприємством, прива­тизація якого спричинила стільки бурхливих дискусій. За державний пакет у розмірі 50 відсотків плюс одна акція організація орен­дарів ВАТ “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча” заплатила 458 мільйо­нів гривень. На той момент це була найвища ціна за всю історію приватизації в Україні.

Про результати, яких за сім років досяг ко­лектив “народного підприємства”, — наша роз­мова із заступником генерального директора — начальником Управління громадського харчу­вання і торгівлі ВАТ “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча” Юрієм ТЕРНАВСЬКИМ.

— Юрію Івановичу, сім років — достатній термін, щоб судити про ефективність чи нее­фективність власника. Тим паче на прикладі підприємства, яке завжди на очах. Наскільки успішним хазяїном підприємства став трудовий колектив?

— Сьогодні не викликає жодних сумнівів той факт, що головні вимоги Закону “Про особливості приватизації...” та його мета — досягнення максимального економічного ефекту від приватизації, збільшення надход­жень коштів у бюджет, забезпечення захисту прав та інтересів працівників підприємства і держави — успішно реалізуються. Підтвер­дженням цього став той факт, що в лютому 2006 року Фонд державного майна зняв з контролю питання виконання комбінатом зобов'язань, узятих під час приватизації: ці зобов'язання виконано достроково.

Ще до прийняття закону, під час роботи на оренді, трудовий колектив не проїдав за­роблені кошти, а вкладав велику частку при­бутку в розвиток виробництва. Створення сучасного металургійного виробництва залишилося пріоритетом і після приватизації. Наведу кілька прикладів. Тільки в минулому році на комбінаті завершено будівництво кисневого блока, запущено машину безу­пинного лиття заготовок у киснево-конвер­терному цеху, розгорнуто будівництво мето­дичної печі на стані “1700” і закінчено робо­ти з автоматизації першої черги очисних фільтрів “Спейк” на аглофабриці. Улітку ни­нішнього року великою подією став пуск ка­пітально відремонтованої доменної печі № 4. На комбінаті розроблено план технічного пе­реозброєння на найближчі п'ять років. Від­новлення основних цехів відбувається з ура­хуванням вимог енергозбереження і еколо­гічної безпеки. Масштабна реконструкція, виконана за ці роки, дала змогу значно збільшити обсяги виробництва основних ви­дів продукції.

У 2006 році комбінат сплатив до бюджетів усіх рівнів і цільових фондів загальнодержав­ного призначення близько 1,5 мільярда гри­вень. А за дев'ять місяців нинішнього року — більш як 1 мільярд гривень. Тоді як у 2000 році ця цифра становила 350 мільйонів гри­вень. Відрахування в Пенсійний фонд і Фонд соціального страхування зросли із 130 міль­йонів гривень до більш як 640 мільйонів гри­вень, а за дев'ять місяців цього року станов­лять майже 450 мільйонів гривень.

— А як обсяги виробництва, що зросли, позначилися на заробітній платі колективу і соціальних гарантіях?

— Зарплата “іллічівців” — одна з найви­щих у галузі. Якщо 2000 року її середній рі­вень не перевищував 623 гривні, то за дев'ять місяців нинішнього року становить 2193 гривні. При цьому чисельність працюючих на підприємстві зросла з 50 тисяч чоловік до 80 тисяч. У кожному структурному підрозді­лі ми створюємо умови з дотриманням пра­вил безпеки праці, забезпечуємо необхідним спецодягом, обладнуємо комфортні битовки, їдальні. Взяти, приміром, питний режим: завдяки соціальній політиці комбінату кожен працівник щодня отримує півтора літра очи­щеної питної води “Іллічівська Джерельна”. Виготовляє її ділянка розливу води УГХТ, оснащена найсучаснішим устаткуванням для очищення. “Іллічівську Джерельну” п'ють не лише в цехах: на ній готують страви в їдаль­нях та буфетах комбінату, в “іллічівських” дитячих садках та оздоровчих таборах, у під­шефних школах і лікарнях. Із задоволенням купують цю воду в роздрібній торгівлі й жи­телі Маріуполя і Приазов'я.

Гідна зарплата, гарні умови праці — це аж ніяк не повний “соціальний пакет”, що сьо­годні має “іллічівець”. Наприклад, у робочих їдальнях (а їх на підприємстві 45) повноцін­ний, здоровий, якісний обід стає в 3 гривні. Ця ціна залишається незмінною з 2006 року. Тоді як в інших підприємствах громадського харчування такий само набір коштуватиме щонайменше вдвічі дорожче.

Результатом реалізації ефективної стра­тегії підприємства, накресленої його керів­ником — головою правління Володимиром Семеновичем Бойко, — став той факт, що “іллічівці”, гадаю, мають найвищу соціальну захищеність у країні. Підприємство гаран­тує всі соціальні права, передбачені зако­ном. 1835 трудівниць комбінату перебува­ють в оплачуваній відпустці з догляду за ди­тиною. 2869 людей поєднують роботу й нав­чання, до того ж комбінат оплачує навчан­ня 1600 особам.

Містоутворююче підприємство не вики­нуло за борт жоден зі своїх соціальних об'єк­тів! Навпаки, комбінат з кожним роком зміцнює свою соціальну сферу, даючи пра­цівникам почуття впевненості в завтрашньо­му дні й підвищуючи їхні життєві стандарти. За час, що минув після приватизації, підпри­ємство витратило на соціальні заходи понад 2,1 мільярда гривень. Лише минулого року на ці цілі комбінат виділив близько 480 міль­йонів гривень — майже стільки, скільки становить бюджет усього Маріуполя.

Серед статей витрати — утримання об'єк­тів соцкультпобуту, оздоровлення працівни ків і членів їхніх родин, здешевлення харчу­вання трудящих, культмасові заходи, безоп­латна допомога сільрадам і міськраді, медич­ним, спортивним і навчальним закладам, мі­ліції, військовим частинам, громадським ор­ганізаціям і релігійним конфесіям. Законна гордість “іллічівців” — наші бази відпочинку. У той час, як інші роботодавці збільшують вартість, а то й закривають оздоровниці, ке­рівництво комбінату щорічно спрямовує близько 19 мільйонів гривень на пільгове оз­доровлення трудящих у корпоративних базах відпочинку. У тому числі, у суперелітному кримському санаторії “Ай-Даніль”, де свого часу могли дозволити собі відпочинок лише вищі чини царської й радянської імперій.

На комбінаті діє програма будівництва житла й продажу його працівникам за дов­гостроковим кредитом. За три останні роки забезпечені квартирами майже тисяча “іллі­чівців” та їхні сім'ї, зокрема 120 квартир от­римали молоді працівники. Будуючи житло, “іллічівці” не лише розв'язують найзлобо-деннішу проблему, а й забезпечують віддале­ні від центру райони життєво необхідною ін­фраструктурою.

— Мене вразила вартість обіду в заводській їдальні. За рахунок чого досягається така еко­номія?

— Це теж один з елементів соціального захисту наших трудящих. Найбільше в регіо­ні Управління громадського харчування і торгівлі ВАТ “ММК імені Ілліча” виконує місію головного обмежника зростання цін на маріупольському ринку. У складі управління на сьогодні 68 підприємств громадського харчування, у тому числі, мережа кафе і рес­торанів; виробничі ділянки, найбільші з них — з переробки молока, м'яса, ділянка розли­ву води й безалкогольних напоїв; 83 підпри­ємства роздрібної торгівлі; найбільша аптеч­на мережа, до якої входить 18 аптек і 14 ап­течних пунктів.

Уся ця міць рентабельна для металургів: так, за 2006 рік загальний товарообіг УГХТ збільшився майже на 15 відсотків і становив близько 290 мільйонів гривень. В основі ефективності роботи нашого управління дві складові. Перша: результатом створеної Во­лодимиром Семеновичем Бойко унікальної схеми, що передбачає власне виробництво сировини в дочірніх агропідприємствах, його переробку й реалізацію у власній торговель­ній і мережі громадського харчування, є най-збалансованіше співвідношення ціни і якос­ті товарів. Ми змушуємо рівнятися на себе всі інші торговельні підприємства міста. А в селах, де відкриваються магазини “Наша марка”, взагалі альтернативи немає. Друга: наш трудовий колектив дорожить своєю за­водською маркою і щоденною роботою під­тверджує довіру маріупольців до брендів “Наша марка”, “Ілліч-фарм”, “Ілліч-Про-дукт”.

Завдяки ціновій політиці в підприємствах Управління громадського харчування і тор­гівлі “іллічівці” заощаджують до 20 відсотків заробітної плати. Ціни на “іллічівські” про­дукти, що входять до “споживчого кошика”, у нас нижчі, ніж в інших торговельних точ­ках регіону. Якщо сформувати “кошик”, ви­ходячи з біологічної потреби (м'ясо, риба, молочні продукти, крупи, борошно, олія й вершкове масло, овочі, яйця, цукор тощо), загальна вартість такого набору в “іллічів-ському” магазині становитиме 505 гривень. А якщо купувати продукти в інших місцях, мі­сячний запас “потягне” на 600 гривень і більше.

За пільговими цінами УГХТ поставляє молочну продукцію в бюджетні організації міста: в 37 дитячих дошкільних установ, “іл­лічівські” садки, підприємства шкільного харчування, дитячі кухні, Приазовський дер­жавний технічний університет, на Кондратіївський вогнетривкий завод, у лікарню міста Комсомольське Старобешівського району, міські лікарні № 1 і № 4, у лікарню швидкої допомоги Маріуполя.

— Комбінат імені Ілліча називають “держа­вою в державі”. Відоме підприємство — це не тільки метал, а й вугілля, вогнетриви, сіль­ськогосподарські машини, одяг, зерно, кисло­молочна продукція, медикаменти... Навіть аві­акомпанія в комбінату своя. Навіщо металур­гам потрібна така широка “сфера інтересів”? Чи не простіше було займатися основним ви­робництвом?

— Згадаємо, в якому стані перебувала більшість промислових і сільськогосподар­ських підприємств років десять тому — роз­биті, розкрадені, без оборотних коштів й із застарілим обладнанням. Тобто приєднання нових підрозділів до комбінату імені Ілліча на першому етапі обіцяло лише додаткові витрати. Так, металурги могли б зосередити­ся винятково на основному виробництві. Але в цьому разі Володимир Семенович Бойко повівся як людина, що мислить категоріями державного масштабу.

Наведу у приклад міський молокозавод. Наприкінці 90-х років це підприємство, що колись переробляло до 300 тонн молока на добу, було збанкрочено й зупинилося. Ще трошки — й обладнання порізали б на мета­лобрухт. І тоді делегація працівників заводу прийшла на прийом до Володимира Семено­вича і звернулася з проханням прийняти міськмолокозавод до складу комбінату. Гене­ральний директор після економічного аналі­зу дав “добро”. У найкоротший термін, ні на день не зупиняючи виробництво, вдалося відродити виробництво молока в Маріуполі. Сьогодні це велике сучасне підприємство, що приймає взимку до 100 тонн, улітку до 150 тонн молока на день. Було збережено 211 робочих місць, створено 158 нових робочих місць, розширено виробництво.

І це не єдиний приклад, коли комбінат імені Ілліча бере “убите” підприємство. До­нецький державний хіміко-металургійний завод у селищі Донське, швейна фабрика “Фея”, ВАТ “Уманьферммаш”, рибоконсер­вний завод, авіакомпанія “Ілліч-авіа” — всі ці підрозділи, що колись перебували на межі закриття, успішно розвиваються у складі ме­талургійного підприємства.

— Складається враження, що металургійне підприємство часом виконує функції держави: ремонтує школи й клуби, купує автомобілі для міліції й обладнання для лікарень, асфальтує дороги, газифікує селища і завозить вугілля пенсіонерам.

— Металургійний комбінат імені Ілліча ні­коли не поділяв комерційні інтереси й інте­реси міста й країни, ніколи не ділив місто на своїх — “іллічівців” і чужих — інших маріу­польців. За сім років, шо минули після при­ватизації, ми поширили наші економічні й соціальні стандарти не лише в Маріуполі, а й скрізь, де з'являлися наші структурні підроз­діли: у Приазов'ї, Комсомольському, Умані, Черкаської області, Кіровограді, Криму. Ми не підмінюємо державу, а просто задаємо той рівень соціальної відповідальності, який, на наш погляд, повинні виявляти всі виробни­ки. Можна уявити, в якій багатющій країні ми жили б, якби всі приватизовані підприєм­ства демонстрували таку ж ефективність, як народне — комбінат імені Ілліча.

Ліна КУЩ