Володимир Литвин: “Хочу, щоб основна маса людей відчула смак грошей”

Зустріч із колективом ВАТ “ММК імені Ілліча”, знайомство з металургійним виробництвом та інфраструктурою підприємства, виступ із лекцією перед студентами Маріупольського державного гуманітарного університету — такою була програма перебування в нашому місті народного депутата України, академіка, віце-президента Академії наук України Володимира Литвина. По завершенню візиту журналісти мали змогу поставити йому свої запитання.  

— Володимире Михайловичу, якою є мета Вашого візиту? Чи сподобалося Вам місто?

— Я ніколи не бував у Маріуполі, але багато чув і читав про нього. Крім того, як мені здається, я непогано знаю Володимира Семеновича Бойка. Ми разом працювали з ним у Верховній Раді в 2002 — 2006 роках. Але я познайомився з ним набагато раніше і певною мірою був причетний до того, аби був ухвалений Закон “Про особливості приватизації комбінату імені Ілліча”. Перебуваючи в Маріуполі, я переконався в тому, що рішення було правильним. Якби таким шляхом у нас відбувався процес передачі загальнодержавної власності у — по суті — народну власність під­приємств і установ, то у нас сьогодні не було б проблем в Україні. Те, що я побачив на комбінаті, мене вразило насамперед в плані соціальної підтримки людей. А місто мені сподобалося перш за все дорогами. Я добре знаю Україну і її дороги, тому можу стверджувати, що тут, в Маріуполі, з цим набагато краща ситуація.

— Про що Ви говорили з Володимиром Бойко? Вели переговори?

— Із Володимиром Семеновичем я не вів переговорів, а просто виступив перед колективом і розповів про все, що відбувається в країні. Для мене є життєво важливим почути, наскільки правильно я оцінюю те, що відбувається, і наскільки правильно я реагую на ситуацію. Я пересвідчився, що те, про що я говорю, що пропоную, багато в чому співпадає з логікою, позицією і очікуваннями людей. На зустрічах із колективом іллічівців ми говорили про те, що відбувається в металургійній сфері. Впевнений, що якби ті рекомендації, які йшли від комбінату, були взяті до уваги рані­ше, то ми не спостерігали б сьогодні таких явищ, як зупинка українських металургійних підприємств.

— В України триває політична та економічна криза. В чому Ви вбачаєте її головні причини? Що, на Вашу думку, є найбільшою загрозою для національної безпеки країни?

— Головна проблема полягає в тому, що ми нікуди не дінемо політиків старого ґатунку. Я вже одного разу пропонував, щоб народ скинувся і відкупився від них — щоб вони поїхали на декілька років на острови, туди, де у них є вілли і яхти. Країні це було б набагато вигідніше, аніж їх терпіти. Бо коли говорити про загрозу національній безпеці України, то це не Росія, не США і не якісь там зовнішні чинники. Шістдесят відсотків населення вважають, що найбільша небезпека для нашої держави — це влада. Влада непрофесійна, безвідповідальна, аморальна і корумпована.

— А кого, на Вашу думку, варто було б в найпершу чергу відправити “на острови”?

— Я б особисто відправив всіх, себе б залишив. Я був готовий навіть з огляду на те, що рейтинг партії буде падати, увійти в коаліцію, зробивши Верховну Раду працездатною. Знаю, що це знизило б рейтинг нашої політичної сили, бо люди не сприймають нинішню владу. Але з іншого боку, ще більше люди не хочуть іти на вибори. Весь цей сценарій з черговими позачерговими виборами — це цинізм і камуфляж. Неодмінно після однієї групи ультиматумів на черзі будуть наступні. Все розраховане на те, щоб поставити, вибачте, під паркан тих людей, які можуть бути реальними претендентами на посаду президента. Тому нещодавно ми зробили заяву, що в цих “розводках” більше не будемо брати участі.

—  Що в нинішніх умовах мають зробити політики? Чи потрібні країні нові вибори?

— Найперше, що треба зробити — це вирвати країну з катастрофи. Потрібно ухвалити бюджет, в якому пріоритетами мають бути охорона здоров'я, соціальна та комунальна сфери, сільські території, освіта і наука. Туди в першу чергу потрібно спрямувати кошти. А потім уже хай виникає питання: ХТО це буде робити? Але на перше місце має виходити не партійна квота, як зараз, а професійні якості, мораль і відповідальність кандидата на ту чи іншу посаду. А щодо перевиборів, так давайте спочатку ухвалимо закон щодо основних соціальних витрат бюджету, щоб люди знали, якими будуть мінімальна зарплатня, прожитковий мінімум, пенсії. Крім того, ухвалимо закон про вибори: люди ж проти пропорційної системи виборів за партійними списками! Давайте зробимо відкриті списки, а вже тоді дружно вишикуємося і підемо на вибори. От такий підхід був би правильним. З іншого боку, потрібні ще й гарантії, що не буде застосовано адмінресурс. Потрібно створити всім рівні можливості, відмовитися від публікації різноманітних рейтингів і припинити, нарешті, цей психологічний тиск на людей. Тоді вибори будуть доречними, ефективними і країна вийде із кризи. А допоки люди живуть за інерцією, діє своєрідний ритуал, коли голосують не за, а проти. На сході голосують проти “помаранчевих”, а на заході голосують за те, щоб насолити “біло-голубим”. Ще 2004 року політики розкололи країну, і сьогодні вони навмисне і цілеспрямовано розширюють лінію розлому, адже їм це вигідно: при такому підході вони гарантовано отримають свої голоси.

— Володимире Михайловичу, Ви як політик якої мети хотіли б досягти?

— Хочу, щоб люди відчули смак грошей — основна маса людей щоб відчула смак грошей. Тоді б не було повального пияцтва, не було би таких явищ, як сироти при живих батьках, не було б тотальної деградації. А то зараз ми говоримо про те, що в селі — колисці України — діти в сьомому класі не знають табличку множення. Мені як політику зрозуміло, що народним обранцям потрібно створити своєрідний реєстр бажань виборців, щоб знати, чого прагнуть люди, чого вимагають від влади. Потрібно з кожним говорити, адже нас не настільки й багато — 46 мільйонів.

—  Володимире Михайловичу, Ви — не тільки політик, але ще й науковець. Що для Вас є пріоритетним?

— Так, я намагаюся кар'єру політика поєднати із кар'єрою науковця. Але останнім часом це, чесно кажучи, робити важко. Я місяць був керівником Київського національного університету. І цілий місяць не спав, тому що не знав, як правильніше вчинити. З одного боку, не хотілося полишати науку. З іншого боку — не міг зрадити своїх виборців. Адже, йдучи на вибори, говорив, що країні потрібен Литвин, і мені люди повірили. Тож вирішив зробити вибір на користь політики. Проте я лишаюся керівником спостережної ради університету і очолюю там кафедру. Думаю, що в мене буде ще нагода попрацювати у науці. Зараз готую до друку наукову книжку і впевнений, що у мене вистачить запасу життєвої енергії на все.

— А під якими гаслами Ваша політична сила піде на наступні вибори?

— “Таки потрібен” (сміється). А коли серйозно, ми ще не думали над цим, але так гадаю, що змінювати принципів і підходів не будемо, тому що ніхто ж іще по-серйозному не працював. Ми встигли ухвалити лиш кілька рішень. До речі, одним із таких я пишаюся. Це закон, що дозволяє людям, що живуть у гуртожитках, приватизувати своє житло — йдеться про 10 мільйонів людей. Це рішення ми важко пробивали, але пробили.

— В лекції для студентів Маріупольського державного гуманітарного університету Ви говорили про проблеми глобалізації…

— Так, це надзвичайно важливо: світ готує нам нові виклики, і Україна має знайти на них свою гідну відповідь. Зараз відбуваються одразу три світові революції: зміна принципів державного устрою в Європі, радикалізація іслама і зміщення центрів впливу від Атлантичного до Індійського і Тихого океанів. Який шлях обере Україна — євразійський чи європейський? Якщо орієнтуватися на промисловість, то потрібно обертатися на євразійській орбіті — ніде більше на такому етапі розвитку промисловості нашу продукцію не візьмуть. Коли Україна хоче наблизитися до Європи, то потрібно в першу чергу робити ставку на освіту, суттєво збільшувати її фінансування і підвищувати її рівень.

— А щодо української ідеї? Де її шукати: в минулому чи сучасному?

— Жодне суспільство не може жити без історії і без міфів: без своїх героїв, без визначальних для народу перемог. Проте не варто забувати, що потрібно не повертатися в минуле, а осмислювати його. А щодо національної ідеї, то, як на мене, її потрібно шукати дещо в іншій площині. Як забезпечити збільшення тривалості життя? Як зберегти український народ? Наразі ці питання — з площини національної безпеки, і саме вони мають стати національною ідеєю. А реалізувати її ми зможемо, коли припинимо, нарешті, закоренілу практику розкидатися людьми, коли будемо цінувати кожного і коли окреме життя окремо взятого громадянина стане для країни найвищою цінністю.

Тетяна ІГНАТЧЕНКО