Політична криза на “ринку української влади”

Йдеться не стільки про корупційні або антикорупційні сюжети політичної реальності, які фігурують з більшою чи меншою долею успіху. Але про існування правил жорсткої взаємної конкуренції, яка сьогодні відбувається між інститутами влади.

Це явище прийняло обриси не просто змагання за встановлення контролю над формуванням рішень та виконанням політики, але гри, направленої на політичне взаємознищення конкурента. Небезпека для країни полягає в тому, що у роль “компаній” вжилися інститути державної влади, які конкурують між собою на квазі політичному ринку.

Однак на відміну від бізнесу, конкуренція між державними інституціями в рамках єдиної держави, єдиної політичної системи не примушує розвиватися “компанії”, а просто послаблює та руйнує інститути політичної системи, що не може не відбиватися на якості життя в країні.

“Державні установи” розробляють та здійснюють різні, часто-густо взаємозаперечні заходи, саботують взаємні рішення, й не мають єдиного погляду на омегу, якщо не альфу стратегічного розвитку, — зовнішньополітичне позиціонування країни, або не можуть адекватно домовитися між собою, хто, як і якими словами виказує позицію держави на ті чи інші зовнішньополітичні події.

Після оголошення результатів дочасних виборів 2007-го Ющенко висловлював упевненість, що помаранчева коаліція має набагато більше шансів “витримати іспит” ніж це відбувалося у 2005 році.

Водночас його складання відбувалося доволі проблематично. Але врешті-решт тести політичними абітурієнтами було заповнено: коаліцію сформовано, портфелі в уряді розподілено, лідер БЮТ Тимошенко стала прем’єром.

Чи не перші публічні поради з боку Секретаріату президента стосовно того, хто “хазяїн у будинку” пролунали на тлі дій уряду з виплат заощаджень вкладникам Ощадбанку. Вже 15 січня 2008-го глава секретаріату Балога за дорученням Ющенка критикував положення програми діяльності уряду, яку так і не було розглянуто у парламенті, що не надало імунітету Тимошенко від потенційної відставки.

Наприкінці січня 2008 року унаочнилися протиріччя між прем'єр-міністром та президентом стосовно роботи Ощадбанку та переліку підприємств для першочергової приватизації, ухвалених урядом.

Водночас, вже 2 лютого і президент і прем’єр переконували, що в більшості не існує “процесів руйнівного характеру”, а між прем'єром та президентом немає жодних негараздів.

Проте, вже за кілька тижнів унаочнилася чергова криза взаємин. Цього разу — навколо керівництва ФДМУ, коли Тимошенко відсторонила від посади Семенюк, що за словами Балоги прямо суперечило Конституції, згідно з якою голову Фонду держмайна призначає та звільняє з посади Верховна Рада на підставі подання прем’єр-міністра.

Наприкінці лютого 2008-го, напередодні поїздки прем’єра до Росії, президент розкритикував дії Кабміну за невиплати заборгованості за газ і заявив, що така ситуація дуже нагадує саботаж. Черговим протистоянням була й ситуація навколо “київських виборів”, коли секретар РНБО Раїса Богатирьова публічно звинуватила прем'єр-міністра в егоїстичному протекціонізмі інтересів власної партії.

“Від окремих політичних сил, від окремих керівників, у тому числі й від опозиції, звучать такі звинувачення, що цей уряд займається популізмом, що цей уряд пропонує солодкі цукерки, але нічого реального не робить для того, щоб зростала економіка”, — заявляла Тимошенко під час звітування за 100 днів роботи уряду.

На це у Секретаріаті, позитивно оцінивши роботу Кабміну за перші 100 днів, зазначили, що уряду слід бути скромнішим в оцінці своїх досягнень.

Водночас БЮТ у ВР впевнено не голосував за внесені президентом законопроекти, зокрема й щодо змін бюджету-2008. Прем’єр зауважувала на необхідності терміново змінити Конституцію, зазначаючи, що в парламенті має бути створена спеціальна комісія з роботи над змінами до Конституції, у яку ввійшли б представники всіх фракцій і яка фактично була альтернативою сформованій напередодні президентській Конституційній комісії.

10 квітня глава секретаріату звинуватив Тимошенко у розвалі коаліції, змові з Партією регіонів з метою прибрати всю владу до своїх рук, у розробленні політичних та бізнесових схем, які мають забезпечити монопольне становище БЮТ та у курсі на відкритий конфлікт із президентом.

Сам Віктор Ющенко звинуватив уряд у сприянні корупції. А вже 16 квітня фракція БЮТ у ВР виступила із заявою, що глава держави й оточення на догоду політичним силам тотально руйнують всі починання й ініціативи демократичного уряду, з боку президентського оточення свідомо сіється розбрат між учасниками коаліції.

Було вказано, що президент своїми діями становить загрозу незалежності України.

У травні актуалізувалося протистояння навколо губернаторів та їхньої відповідальності за зростання цін в регіонах, а Тимошенко звинуватила Ющенка у перешкоджанні приїзду глав облдержадміністрацій на нараду в Кабміні.

Зриму частку айсбергу звинувачень і протиріч можна було спостерігати на тлі протистоянь навколо великих ігор великого бізнесу, зокрема, конфлікту навколо потреби скасування рішення уряду про приватизацію Одеського припортового заводу, що на думку президента мало позитивно позначитися на інвестиційній привабливості країни.

Уряд скасував рішення попереднього Кабміну стосовно реалізації угоди про розподіл вуглеводнів із компанією “Vanco Prikerchenska ltd”. За дорученням прем'єра були припинені угоди про спільну діяльність щодо пошуку вуглеводнів із британською компанією “СВМ Оіl” та канадською компанією “Shelton”.

Тимошенко пояснила це тим, що попередні рішення є корупційними, а подібну роботу мають вести українські компанії, а за однією з вищезазначених груп маячить фігура одного з українських олігархів.

Втім західні інвестори пішли, а посол США в Україні Вільям Тейлор висловив розчарування безпідставним рішенням кабінету Тимошенко і відзначив, що уряд України для залучення інвесторів, особливо у важливі для енергетичної безпеки сектори, повинен “ясно показати повагу святості контрактів і верховенства права”.

Різні погляди також спостерігалися й стосовно подальшого майбутнього нафтопроводу “Одеса—Броди”. Президент виступав за пряме використання стратегічної нафтотруби. Тимошенко продовжувала наполягати на аверсі й перекачуванні російської нафти, звинувативши оточення президента у корупційності аверсного режиму роботи нафтопроводу “Одеса-Броди”, лобіюванні інтересів певних комерційних структур.

На що в Секретаріаті зазначили, що викачати з нафтопроводу Одеса-Броди технологічну нафту на суму в обсязі 300 мільйонів доларів неможливо без підпису прем'єр-міністра, а в Секретаріаті бачать ознаки корупції в реверсивному режимі роботи нафтопроводу Одеса-Броди.

У серпні 2008-го з’явилися звинувачення з боку Секретаріату на адресу Тимошенко у державній зраді й було висунуто 7 пунктів обвинувачень.

У вересні БЮТ та ПР у парламенті вже разом формували порядок денний, проголосували низку законів, які в Секретаріаті розцінили як антипрезидентські. “Залишається неспростовним факт постійного голосування фракцій БЮТ, ПР і комуністів щодо законопроектів, які не належать до пріоритетів розвитку суспільства і країни, зате відкривають шлях до перерозподілу влади на користь двох політичних сил.

Це — зрада номер один, адже виборці чекали від БЮТ зовсім не законів, які перетворюють Кабінет Міністрів на орган влади з безмежними повноваженнями, звільненим від будь-якого контролю”, — йшлося в коментарях Балоги.

БЮТ та ПР подолали вето на закони про організацію й порядок діяльності Верховної Ради, про тимчасові слідчі комісії, спеціальну слідчу комісію й тимчасові спеціальні комісії ВР, про дисциплінарний устав Державної служби спеціального зв'язку й захисту інформації України.

У Секретаріаті й спільне голосування опозиції та БЮТ, й спільні погляди на майбутній конституційний розвиток, й зміст законів розцінили як такі, що направлені на перерозподіл влади. 2 вересня парламентська фракція Блоку “Наша Україна-Народна Самооборона” вирішила вийти з коаліції.

16 вересня розпалася коаліція фракцій БЮТ і НУНС, нової ще не створено. Янукович згодом зазначив, що йому буде некомфортно в коаліції з БЮТ, а НУНС та БЮТ сьогодні скоріше непримиренно симулюють процес переговорів ніж його здійснюють...

Ціна на газ з боку російського “Газпрому не названа”, європейські політики з певним роздратуванням чують про словосполучення “українська політика”, відповідно до цього є й питання щодо приєднання до ПДЧ. Все це відбувається на тлі Паризького саміту Україна-ЄС, де Україні не сказали “ні”, але точно промовчали про “так”. Список подій всередині України й навколо неї можна продовжувати довго...

Причини, чому так складається, найрізноманітніші — особистісні фактори, амбіції політиків та їхніх команд, наближення дати президентських виборів та змагання за широкий політичний вплив, який за українських реалій конвертується в бізнес дивіденди й можливість контролю над ресурсами.

Партійно заангажовані державні інститути в Україні немов діють не за принципами рівноваги й стабільності, але за логікою функціонування ринків, що тільки формується: тут не співіснування “компаній” на “ринку влади”, але намагання “поглинути” одне одного, позбавити “акцій”, ввести своїх людей у “правління”.

Причому таке явище спостерігається практично у всіх інститутах вітчизняної політичної системи та діях всіх владних акторів. За такою логікою політики діють не тільки у взаємостримуваннях та противагах, але так можна трактувати різноманітні законодавчі новації й стосовно конституційної реформи.

З одного боку, присутня справедлива риторика про те, у який спосіб та шлях “оптимізувати систему влади, забезпечити її нормальну роботу”, але з іншого, “політичні корпорації” не здатні домовитися, знайти порозуміння стосовно правил подальшого співіснування після різноманітних часів “х”, коли відбуваються ротації посад з усіма наслідками, які з цього випливають.

Дискусійним для країни також є питання взаємовпливу процесів формування так званого партійного, політичного дискурсу та громадської думки.

Тобто визначення того, хто на кого впливає — громадська думка на політичну риторику та рішення щодо майбутньої внутрішньої та зовнішньої політики, або ті чи інші політичні та партійно інституційні бренди формують суспільну думку щодо бачення майбутнього, надають пропозиції, озвучують альтернативні думки.

Відповідна постановка питання у світовій практиці звичайно є далеко не новою. Існує безліч поважних досліджень з проблем партійно-суспільної комунікації, які демонструють прямо протилежні висновки: від відсутності потужного впливу на риторику партійної еліти з боку суспільства до перманентного вираховування з боку партій артикуляцій громадської думки.

Існує також теза про своєрідні коливання впливу думки громади на дії та дискурс політичних еліт. В останньому випадку відбувається вибіркове використання з боку політиків тих чи інших настроїв суспільства, які співпадають з їхнім тактичним баченням, актуалізація таких суспільних установок.

Отже відбувається доволі своєрідне висмикування цитат з мережі громадського дискурсу, яке політики використовують, коли це є вигідним, а то й вдало маніпулюють цим.

Вітчизняні політичні інститути, як доводить спостереження за програмами партій та їхніми наступними діями у ВР та уряді, керуються в своїй діяльності не просто ідеологічними сумішами, але ідеологічними колажами та світоглядними попурі.

Як правило, основна логіка — сподобатися всім, розширити електоральні горизонти. Часто-густо у поствиборчій риториці обирається своєрідна внутрішня політика багатовекторності у так званій партійній комунікації з суспільством.

Так, під час рекламно-пропагандистських набігів на електоральне поле враховуються електоральні уподобання, вік, регіональний контекст. Що дозволяє, наприклад на сході країни говорити про майбутній статус української/російської мови непевні фрази, які б прямо не визначали позицію політичної сили, натомість на заході — позиціонуватися більш чітко.

Вести мову про євроатлантичну інтеграцію в регіонах, мешканців яких відверто лякає подібне словосполучення про віддалені перспективи вступу України до Альянсу. Так само багатовекторно розмірковувати про приватизацію і говорити те, що від лідера хочуть почути.

Так, одні й ті ж політики можуть розповідати малому бізнесу про лібералізм та розвиток, а наступного дня обіцяти пенсіонерам численні соціальні пільги, які не витримує бюджет та той же самий малий бізнес.

Такі взаємо неузгоджені месседжі з боку глав інститутів влади також є елементами не стільки публічної політики, але піар-стратегії, своєрідної маркетингової програми. Єдиний позитив у цьому — це те, що діаметрально змінюючи партнерів у владі чи то за кулісами, чи на арені ВР, партійні лідери вже намагаються принаймні пояснювати свою поведінку, підбираючи аргументи для виборців.

Отже, наскільки може бути справедливою самоілюзія на “ринку влади”, що послаблення одного інституту влади чи його руйнація автоматично підвищує можливості іншого владного інституту. Бо ж політична система країни в цілому не може демонструвати успішності в окремих сегментах діяльності.

Наслідки унаочненого погляду низки вітчизняних політиків на державні інституції як на специфічні бізнес корпорації суспільство буде відчувати як сьогодні так і згодом, і на психологічному і на управлінському рівні, вони будуть проявлятися й у зростанні рівнів політичної апатії, зневіри у систему права.

Парламентська криза та фактичний напіврозпад демократичної коаліції почасти продемонстрував логіку формування порядку денного у політичній системі, яка також багато в чому вмотивована й інтересами бізнес-середовища, яке живить різні частки “кошику” української влади, але й не зацікавлене у концентрації влади в одних руках. Тому правила конкуренції переносяться й на політику та взаємини між гілками влади.

Юлія КИСЕЛЬОВА