Энергетическая Антанта: время действий для Украины

Будь-який поступ, прорив, будь-яка самостійність, відмінність, завжди впираються в північно-східну кам’яну глибу, яка височіє над українською державою.

Кожний новий період піднесення в російській історії відразу супроводжується посяганням на українську самостійність.

В попередні епохи це здійснювалося військовим втручанням, в сучасній, зберігаючи і можливість останнього, Кремль тисне на Україну за допомогою газу. З наближенням осені, зможемо відчути цей тиск сильніше, і побачити його наслідки на поведінці керівників держави.

Однак, історія, за визначенням, не може бути замкнутою. Історичні події бувають подібними, але ніколи однаковими. Кожна ситуація є унікальною, а, отже, з неї можна знайти унікальний вихід. Треба тільки шукати.

Свого часу роздроблена Німеччина змогла об’єднатись за могутньої Австрії та Франції, спустошена Японія досягла розвитку в умовах повної відсутності ресурсів та сусідства США… Таких прикладів безліч.

Для виходу з замкнутого історичного кола потрібна ідея, унікальне рішення, а для цього потрібна дискусія. Без сумніву, щоб знайти цю ідею необхідно відкинути сотні інших в обговоренні. Це стосується і газової залежності України.

Запропонована нижче ідея створення “Енергетичної Антанти” не претендує на унікальність чи вичерпність. Її завдання запропонувати українським інтелектуалам дискусію альтернатив, а не безнадійного поливанням брудом української влади.

Загалом, два роки газових протистоянь доводять хронічну ваду української політики — “вирішувати проблеми за їхнього надходження”. Об’єктивно, осінь найгірший період для ведення будь-якої боротьби з досягнення потрібної ціни. Осінь завжди ставить українських газових дипломатів в програшну позицію, оскільки бракує часу для проведення торгів.

І, тим не менше, саме в цей період року українська сторона починає активно вести переговори по встановленню ціни на важливий енергоресурс.

В умовах наближення зими, київським гінцям до Білокам’яної часто нічого не залишається як погодитись на “газову подачку”, дорогу, але дешевшу ніж іншим. А ціна зростає щороку, і, нажаль, не ринок її визначає, а злопам’ятний кремлівський мозок.

Зрозуміло, що багато залежить саме від російської сторони, яка майстерно затягує переговори до осені і тоді оголошує потрібну ціну. Однак, які “козирі” на переговори накопичує українська влада протягом року?

Незграбні реверанси в бік “вічної дружби” у 2006-му, прем’єр Янукович у 2007-му, чи мовчання Тимошенко щодо подій в Грузії у 2008-му?

Намагання окремих політиків задобрити газового монстра поодинокими лестощами — безнадійні. На відміну від українських опортуністів, Кремль діє стратегічно, цілеспрямовано, на отримання конкретного результату, і цей результат — повернення України в свою сферу впливу.

Можна погодитись з тим, що кроки російської влади приносять їй потрібний успіх.

Натомість стратегічні українські відповіді вилилися в Енергетичну стратегію України до 2030 року.

В цілому, не варто доповнювати критикою і без того її гірку чашу. Варто зазначити тільки, що творці стратегії виходили з безмежної віри у внутрішні українські можливості мільярдних витрат на освоєння нових родовищ газу, застосування інноваційних методів його добування та використання джерел відновлювальної енергії.

Очевидно, що це, м’яко кажучи, нереально. Насправді ж, комплекс жертви завадив багатьом українським політикам усвідомити, що саме в цей час Україна перебуває в абсолютно виграшній позиції. Якщо Росія — газовий монополіст, то Україна — газотранспортний.

Через українські газопроводи проходить 142,5 мільярдів м3 купленого Європою газу. Навіть, коли будуть збудовані обхідні газопроводи (”Північний потік” потужністю 55 мільярдів м3, “Південний потік” — 30 мільярдів м3 ), то в умовах росту європейських газових потреб, які прогнозують на рівні 30% , на Україну все ще припадатиме близько 50% транспортувань.

Однак, успіх належить активним та ініціативним, тому виграшність нашої позиції має бути доведена через конкретні кроки на міжнародному рівні як, наприклад, створення Енергетичної Антанти.

Організація Антанти

В міжнародній політиці наявність конкурентної переваги дає можливість консолідувати навколо себе певне середовище. Свого часу цим скористався російський Газпром.

Ускладнення відносин Заходу з арабськими країнами-постачальниками газу та нафти, створили російській газовій промисловості відчуття позаконкурентності. Граючи на відсутності спільної енергетичної політики в ЄС, Газпром активно почав консолідовувати навколо себе потужні газові компанії Франції, Німеччини, Італії та Великобританії.

Останні були зацікавлені в стабільних і прогнозованих поставках газу, для чого були необхідні довгострокові контракти. Однак, Кремль, зрозумівши помилку довгострокових контрактів з фіксованою ціною, шукав збереження можливості її постійної зміни.

Таким чином, європейські компанії та російські газовики зійшлись на формулі прив’язки ціни газу до ціни на нафту. Так, народилась “ринкова” ціна на газ.

Насправді, ринок нафти існує, а ринок газу — ні. Нафта може постачатися як шляхом трубопроводів, так і перевезеннями. Нафта та контракти на її поставку перебувають у вільній торгівлі і можуть бути виконані будь-де.

Натомість газ не може існувати без труби. Виробництво скрапленого газу тільки починає розвиватися, а можливість його вільної доставки — довгострокова перспектива.

Відповідно, динаміка цін на нафту не може відображати динаміку цін на газ. Як наслідок, нафтовий стрибок цін, який мав під собою значне зростання споживання в різних країнах світу, призвів до необґрунтованого зростання цін на газ і надприбутків виробників, зокрема, Газпрому.

Останній, усвідомивши залежність споживачів від пропозиції, почав консолідовувати не тільки платоспроможний попит, а й середньоазійських виробників.

Застосувавши політичні важелі та залежність середньо азійських газових поставок від російської труби, Газпром уклав довгострокові контракти на розробку родовищ на території Узбекистану та Казахстану.

Це при тому, що Росія володіє найбільшими запасами газу та найбільшою кількістю неосвоєних родовищ. В підсумку, формування монопольної пропозиції, яка ще може знайти своє вираження в створенні газового ОПЕК, поставить європейські країни в залежність від газового диктату з політичними, а не економічними амбіціями.

Нажаль, Стара Європа тільки підіграє цьому. Можливість газових компаній Франції, Німеччини, Італії та Великобританії сплачувати високу ціну на газ, посилює мотивацію Газпрому до її необґрунтованого підняття.

В підсумку, ціна піднімається і для країн Центрально-Східної Європи, зокрема, України. Треба розуміти, що ринок — це не тільки плюралізм попиту, а й пропозиції. Нова Європа і Україна потрапили в пастку, коли пропозиція формує попит, а не навпаки.

Власне, не покупці газу диктують ціну. Все відбувається інакше: спочатку Газпром оголошує ціну, а далі покупці визначаються з можливістю її заплатити. Нажаль, вони не можуть отримати потрібні обсяги газу від конкурентних джерел, що є необхідною умовою ринкових відносин.

Таким чином, Україна та низка центральноєвропейських країн є заручниками газового союзу Газпрому та його споживачів з розвинутих країн.

Щоб вирівняти цю асиметрію в міжнародній політиці, потрібна консолідація альтернативного середовища — Антанта (від французської “entente” — згода). Основу такого союзу могли б скласти країни, які особливо залежать від імпорту російського газу та цін.

Зокрема, Польща (імпорт 47%), Угорщина (62%), Чехія (84%), Словаччина (100%), Болгарія (89%), а також країни Прибалтики. Мета об’єднання — формування спільного попиту за єдино визначеного цінового діапазону на газ.

Тобто, консолідація ринків Центрально-Східної Європи та Прибалтики дозволить скоординувати енергетичну політику держав, запропонувати спільну ціну на російський газ та його транспортування до стратегічних партнерів Газпрому.

Залежність в міжнародних відносинах є різною, але завжди взаємною. Виникнення консолідованого попиту в транзитних країнах поставить газових господарів в складні умови. Якщо раніше, з кожною країною можна було домовитись окремо, зробивши певні цінові скидки та отримавши політичні дивіденди, то за нових умов, ціну газу будуть диктувати споживачі.

Фактично, в такій ситуації, Газпром буде або змушений шукати нові ринки збуту, або погоджуватись. Щодо нових ринків, то тут для росіян на сьогодні існує дуже мало перспектив. Франція, Німеччина, Італія та Великобританія не збільшуватимуть споживання саме російського газу через політику диверсифікації.

Єдиний ринок, переорієнтацією на який залякують європейських споживачів, є Китай. Однак, споживання газу в енергобалансі КНР складає 3%. Зростання китайського споживання газу, про яке говорять з перспективою в десятки років, відбуватиметься із паралельним освоєнням китайських родовищ.

Тому китайські перспективи російського газу більш ніж примарні, і у всякому разі нереальні за сучасних обставин.

Підсилити тиск на російського газового монополіста, без сумніву, варто через скоординовану політику цін на транзит. Як і у випадку з “ринковою” ціною газу, країни Центрально-Східної Європи можуть сформувати “ринкову” ціну на транзит, дружньо її піднявши, і запропонувавши Газпрому пошукати інших транспортерів.

Очевидно, що в цьому контексті має зрости ціна на газ для Старої Європи, яка і так платить захмарні ціни. Тільки прибутки від цього зростання російські газовики ділитимуть з країнами транспортерами.

З іншого боку, зважаючи на той факт, що розвинуті країни теж не можуть сплачувати будь-яку ціну, виробникам доведеться знизити її пропорційно до зростання ставки транзиту. Таким чином, піднімаючи власні прибутки країни — транспортери будуть знижувати “ринкову” ціну газу.

Безперечно, розгортання подій між двома консолідованими середовищами буде відбуватись через протистояння, або конфлікт. Однак, цей конфлікт є неминучим в довгостроковій перспективі, і нав’язується він насамперед російською стороною.

Відключення поставок, до яких можуть вдатись росіяни, передовсім вдарить по її ж газових прибутках та європейському попиту. В першому випадку, зменшення прибутків завдасть шкоди потенційним інвестиційним проектам Газпрому з освоєння нових родовищ та будівництва нових газопроводів.

Щодо другого, то ненадійність російських поставок газу стратегічним партнерам змусить їх переглянути обсяги співпраці та зменшити споживання. Зрештою, конфлікт завдасть шкоди всім сторонам.

Однак, його розгортання вигідне для України та потенційних учасників Антанти виключно в сучасних умовах, коли більшість газових проектів, спроможних підсилити позиції Росії, перебувають на етапі свого становлення.

Які ж альтернативи виходу з потенційного протистояння? Єдиним розв’язанням конфліктної ситуації навколо газу, вигідним для всіх сторін, може бути повернення до справжніх ринкових відносин.

Монополія на пропозицію та попит далека від обов’язкового елементу ринку — конкуренції покупців та виробників. В даному контексті, стратегічним інтересом Газпрому буде роздроблення консолідованого попиту в Центрально-Східній Європі та лібералізація газотранспортування.

Аналогічно, стратегічним інтересом країн-імпортерів є створення конкуренції в постачанні газу, зокрема, залучення міжнародних компаній до освоєння російських газових родовищ.

Тільки за таких умов можна буде отримати більш-менш об’єктивну ціну на газ та усунути з неї політику. В цілому, Росія мусить переорієнтувати свої стратегічні пріоритети із газу на доходи від його продажу, які тільки зростуть від освоєння ще більшої кількості родовищ.

Нормалізація газової сфери буде взаємовигідною для всіх її учасників, але необхідною умовою цього є усунення з неї агресії та політики.

Шанси для України

Ініціативу зі створення Енергетичної Антанти, без сумніву, має взяти Україна. Велика кількість внутрішніх та зовнішніх факторів підштовхують її до цього.

По-перше, українська економіка посідає 2 місце в Європі за споживанням газу і її ефективність значною мірою залежить від його ціни. По-друге, Україна не має потрібних внутрішніх ресурсів та інституційних можливостей для зменшення газової залежності та диверсифікації поставок.

Нарешті, газовий тиск та відсутність адекватної протидії з боку ЄС створюють велику кількість невдоволених, яких варто схилити на свій бік.

Діяльність в напрямку створення енергетичного об’єднання повинна включати переконування аргументами та тиском. Очевидним і зрозумілим всім аргументом на користь консолідації зусиль є зв'язок між газом і політикою в російській зовнішньополітичній доктрині.

Навіть якщо сьогодні купівля російського газу є вигідною для окремих країн, Україна має довести, що ця вигода є тимчасовою і, в перспективі, збитковою.

Загроза створення газового ОПЕК, про що вже активно домовляються країни виробники газу, поставить Західні економіки перед небезпекою повторення подій 1973 року. В контексті сучасних фінансових криз, удар може виявитись навіть сильнішим.

Щодо переконування методом тиску, то тут необхідно використовувати залежність Європи від безперебійного постачання газу, що може гарантувати тільки українська сторона.

Співпраця в рамках координації енергетичних політик може бути вигідною багатьом країнам для забезпечення вчасного отримання закупленого газу та уникнення подій початку 2006-го. Поєднавши аргументи та тиск в єдине ціле, зовнішньополітична діяльність України може принести потрібний успіх.

Однак, успіх ідеї залежить і від способу її втілення. В міжнародній політиці вже давно недостатньо щось декларувати та переконувати еліту певної країни. Інформаційний поступ дає можливості переконувати безпосередньо громадян іншої країни, за демократичних умов.

Відповідно, оголошення ініціативи зі створення Енергетичної Антанти повинно супроводжуватись її вкиданням в інформаційний простір потенційних учасників.

Грузинські події посилили антиросійські настрої і європейські суспільства сьогодні особливо сприйнятливі до інформації про ризики співпраці з РФ.

В міжнародних відносинах перемагають активні та ініціативні. Сучасна ситуація створює широкі можливості саме для української зовнішньої політики. Однак, ця ситуація тільки справа часу, і якщо її не використати, то все буде як у футболі — “не забиваєш ти — забивають тобі!”.

Віктор АНДРУСЫВ

(Інститут ДемАльянсу імені Шумана)