Коксовий завод: із попелюшок у принцеси?!

Дехто говорить: цей об'єкт — один із найбільших забруднювачів повітря, інші переконують: після реконструкції підприємство стало екологічно безпечним. Що ж відбувається насправді? Про це наша розмова з директором АТЗТ “Харківський коксовий завод” Володимиром КАЛЬЯНОМ.

— Володимире Михайловичу, ще декілька років тому репутація у коксового заводу була, м'яко кажучи, не найкращою. Тепер підприємству є чим пишатися?

— Дійсно, ще три-чотири роки тому про підприємство ходила погана слава, мовляв, виробництво ось-ось зупиниться, продукція не витримує ніякої критики, робітники місяцями не отримують зарплату... Ця незавидна репутація підтверджувалася й сумнівними справами. Якщо з Німеччини вивозили близько 1,5-2 тисячі тонн клейонки і намагалися тут спалити, про який позитивний імідж можна говорити?

Коли на підприємство прийшов новий власник, а це сталося у 2003 році, довелося чимало попрацювати, щоб повернути Харківському коксовому заводу добре ім'я. Провели модернізацію технологічного обладнання, завдяки чому значно поліпшилася екологія виробництва. Торік випустили 66 тисяч тонн коксу — в 1,7 раза більше, ніж у 2001 році. Ми постійно нарощуємо обсяги виробництва, але наша продукція не залежується на складах. Сьогодні фактично 85-90 відсотків коксу експортуємо в Росію та Туреччину, решту купують українські фірми, котрі займаються металевим литтям. Добиваючись підвищення продуктивності праці, нарощування обсягів виробництва, ми маємо на меті, безперечно, і підняття в цілому іміджу Харкова як промислового центру України.

На сьогодні середня заробітна плата на підприємстві становить близько 1250, а в робітників на коксових печах — до 1700 гривень. Утім, навіть незважаючи на порівняно непогану зарплату, у нас не вистачає робітників.

Можливо, це наслідок “підмоченої репутації”, люди по інерції вважають коксовий завод “умираючим” підприємством. Однак сьогодні ми досягай збільшення робочих місць, не кажучи вже про стабільну і своєчасну виплату заробітної плати. Окрім того, люди почувають себе соціальне захищеними, бо підприємство справно сплачує всі необхідні податки і, перш за все, відрахування в Пенсійний фонд, сповна забезпечуємо своїх працівників соціальним страхуванням, я вже не говорю про своєчасні виплати матеріальних допомог, доплат за вислугу років, лікарняних і т. д.

— Чому продукція заводу йде переважно на експорт? Вона не потрібна в Україні?

— Харківський коксовий завод — єдиний виробник ливарного коксу в Україні. Але на Батьківщині наша продукція менш затребувана, ніж за кордоном. Головний наш експортер Росія. Там, як і в інших країнах, стрімко зростають ціни на енергоносії. Наша північна сусідка пішла шляхом європейських країн — утеплює будинки, що дає можливість зменшити споживання електроенергії та газу для їхнього опалення. Тому кокс, що використовується при виробництві мінеральної вати, користується попитом. Переконаний, що через певний час Україна також почне “утеплюватися”, і вітчизняні підприємства активно купуватимуть наш кокс.

— Розкажіть, будь ласка, детальніше про проект модернізації виробництва.

— Проект технічного переоснащення заводу був розроблений державним інститутом з проектування підприємств коксохімічної промисловості “Діпрококс”. Під цей інвестиційний проект ми взяли банківський кредит 17 мільйонів доларів і на сьогодні використали 95 відсотків цих коштів. Перш за все було проведено капітальний ремонт трьох коксових батарей, котрі років 20 не оновлювалися навіть косметичне. Їх повністю герметизували, щоб уникнути викидів газу.

Після цього розпочалася реконструкція комплексу коксової батареї № 4-біс. Частину обладнання придбали в Індії, тому що в індусів, як це не дивно, великий досвід з виробництва коксохімічної техніки. До речі, ми купували виключно нове обладнання, а не “секонд-хенд”, як це роблять деякі українські підприємства. Ми пішли по шляху не тільки впровадження нових технологій виробництва коксу, а й провели реконструкцію устаткування, задіяного в очищенні коксового газу.

Ще ми позбулися хімічного виробництва — саме воно становило головну екологічну небезпеку. Хімічний цех був дуже старий, обладнання дихало на ладан. Щоб його реанімувати, потрібні були великі витрати. Тому вирішили зробити акцент на випуску основного виду продукції — коксу. До речі, тенденція спрощення виробництва, коли коксовий газ використовується для виробництва тепла, а не застосовується в хімічному виробництві, характерна для підприємств цієї сфери в усьому світі.

— Тобто завод може забезпечувати себе теплом?

— Бачите факел, що горить? Зараз ми коксовий газ просто спалюємо. Але найближчим часом збираємося придбати енергетичну установку, що працюватиме на коксовому газі. Як тільки встановимо це обладнання, зможемо одержувати власну електроенергію, повністю забезпечимо себе теплом.

— Володимире Михайловичу, коксовий завод належить до об'єктів — найбільших забруднювачів навколишнього природного середовища в регіоні. Наскільки екологічно небезпечно виробництво коксу?

— Раніше димова завіса навколо підприємства була звичайним явищем для місцевих жителів. Справді, газ, що виділяється при виробництві коксу, містить шкідливі компоненти, зокрема пил та двооксид сірки. Тепер ми очищуємо коксовий газ у процесі виробництва і використовуємо його тільки в технологічних цілях — для обігріву коксових печей, а його надлишок спалюємо. Я не говорю, що цей газ корисний для здоров'я людей і не шкодить навколишньому середовищу, але ми звели до мінімуму вміст у ньому небезпечних домішок.

До речі, на підприємстві працює екологічна лабораторія, що складається з двох підрозділів. Це “повітряна” група, котра досліджує атмосферні викиди, і “водна”, яка вивчає стічні води. Протягом останніх двох років за даними лабораторії, котрі підтверджуються актами районної та міської санітарно-епідеміологічних служб, не зареєстровано перевищення дозволених обсягів викидів. Управління екології також не має до нас претензій.

Спільну мову ми знаходимо і з Жовтневим та Червонозаводським райвиконкомами, особливо в питаннях наведення порядку на призаводських територіях, благоустрою мікрорайонів. Та й узагалі намагаємося допомагати місцевій владі і людям, чим можемо.

— Дякую за розмову.

Підготувала Олена ДОСПЄХОВА