“Золотий Єрусалим” у лісі Пінчука

Шість років тому один із найбагатших бізнесменів України та Європи, зять колишнього Президента Кучми Віктор Пінчук отримав від тодішнього Прем’єр—міністра Януковича, за свідченнями джерел “України молодої”, непоганий подарунок — 137 гектарів унікального лісу поблизу селища Козин. Це поруч із Конча—Заспою, фактично — “найкозирнiше” мiсце для маєткiв вiтчизняних скоробагатькiв. До 2010 року маєток обріс високим глухим парканом. Територію всерединi облаштовують за найкращими традиціями ландшафтного дизайну, зводять споруди, оздоблюючи античною плиткою, а зовнi — суворо охороняють. І це незважаючи на те, що, за словами спiврозмовника “України молодої”, бізнесмен обіцяв “просто зберегти лісову зону”. Місцеві чиновники коментують цю тему досить обережно й анонімно. А працівники з “лісу Пінчука” скаржаться на проблеми із затримкою зарплатні.

　“Я сам бачив документ із підписом Януковича”

“Цю ділянку Віктор Пінчук отримав у 2004 році, — розповідає “УМ” власне джерело в одній із селищних рад містечка поблизу Кончi—Заспи. — Оскільки цей ліс не належав територіально до жодного населеного пункту, виділити його у приватну власність міг тільки Кабінет Міністрів”. Зі слів чоловіка, який наполегливо просив не називати його імені, документ про виділення ділянки він бачив особисто. Із підписом тодішнього Прем’єра, а нині — Президента Віктора Януковича.

Як розповідає джерело, цю землю Віктор Федорович спочатку надав “головному зятеві країни” в оренду, а за кілька місяців написав нове погодження — передавши ліс уже в приватну власність. У 2006 році прокуратура взялася перевіряти й судитися з бізнесменом, але безуспішно — справа врешті “загрузла”. Прокуратура визнала, що всі документи в порядку. Нібито. А уряд Юлії Тимошенко погодження Януковича не скасував. Після цього ліс “застовпили”, навколо нього звели потужну огорожу й поставили охорону.

За словами чоловіка, який особисто бачився із бізнесменом у 2006 році, Віктор Пінчук мотивував бажання володіти величезною площею лiсу тим, що хоче його вберегти від вирубки й “дерибану”. Однак, як виявилося, просто про “збереження” говорити не доводиться — на схованій від “простого ока” території кипить робота з облаштування території.

“Це садиба. Як чия? Вітька Пінчука!”

Ділянка зятя Кучми, вiдомого бiзнесмена й мецената, вражає розмiрами. Автівкою повз 5—метровий заввишки металевий паркан до повороту на село Плюти можна їхати хвилин із двадцять. Кілька воріт, які час від часу змінюють довгі металеві полотна огорожі, “прикрашені” камерами спостереження.

Зупиняємо автомобіль із протилежного боку дороги, аби зробити кілька знімків території за парканом. Вилажу на дерево — інших варіантів просто немає. З’ясовується, що із внутрішньої сторони по периметру всієї площі ділянки тягнеться ґрунтова дорога. Через кожні кілька сотень метрів — будиночки (очевидно, для охоронців), через кожні десять — ліхтарі, які, можна припустити, допомагають одразу помітити нахабу, що посміє потрапити в лiс пана Пінчука.

За кілька хвилин “оглядин” цієї території з дерева нiби нізвідки з’являється червоний БМВ, стає за кілька метрів від нашого авто. Бічне скло біля водія опускається, але з машини ніхто не виходить. Червона автівка від’їжджає і зникає за поворотом, де розташований в’їзд на територію, тільки після того, як ми рушаємо у протилежному від маєтку напрямку.

Через деякий час під’їжджаємо до головного входу. Зупиняємо машину поблизу. Територія біля воріт зайнята автомобілями, мiкроавтобусами, фургонами iз назвами фiрм. Тут і пультова охорона “Комплексний захист”, і будівельна компанія “Архібуд”, і просто вантажні автомобілі, з яких працівники вивантажують інструменти та будівельне знаряддя.

“Не підкажете, де лісника можна знайти?” — запитую перше, що приходить у голову, в чоловіка з возиком для бетонної суміші. “Лісника? Тут лісника точно немає. Це садиба”, — пояснює здивований працівник. Цікавлюся, чия. “Як чия? Вітька! Вітька Пінчука. Я тут другий день, бригада ось, працюємо... Де тут лісник — не знаю”, — відповідає чоловік, посміхаючись.

Побачивши стороннього, з воріт виходить охоронець і прямує в наш бік. “Лісника шукають”, — пояснив будівельник, коли той підійшов і став пильно оглядати чужинця. Охоронець теж зауважив, що лісника тут не знайдеш, і не дуже толерантно порадив забиратися геть...

Якщо пройти чагарниками, тоненькою стежиною між п’ятиметровим зеленим парканом Пінчука і трохи нижчим сусідським та видертися на одне з тоненьких дерев із колючками, можна побачити багато всілякої техніки — від тракторів до величезних самоскидів. Саме з їх допомогою, очевидно, зроблено кілька величезних насипів. В одному з них влаштовано чи то бункер, чи то землянку, чи то склад. На цих пагорбах ростуть дерева з кольоровими кронами: ялинки, сосни та декоративні кущі. Швидше за все, вони висаджені спеціально, бо ця “внутрiшня” флора дещо відрізняється від тієї, яка росте, скажімо, через дорогу від маєтку. Є ряди високого, обрiзаного у виглядi загорож живокосту. Є й невелике озерце біля підніжжя найбільшого пагорба, який можна побачити через паркан. Усе це утворює неповторну ландшафтну композицію — краса неперевершена. Тут хоч на конях їздь, хоч мисливський сезон відкривай — все як у казці.

Ближче до воріт — кілька масивних будівель. Далі — територія, очевидно, ще не облаштована — видно просто густий ліс. Ближче до воріт зведено кілька будівель, між ними бетонні доріжки і тимчасові будиночки для працівників.

“Золотий Єрусалим” у відтінках

Один із будівельників на правах анонімності розповів “Україні молодій”, що стіни і підлогу басейну Віктор Пінчук побажав оздобити мармуровою плиткою “Золотий Єрусалим” (“Jerusalem Gold”) — від 95 доларів за упаковку з 44 плиток. “Але коли її привезли і вже виклали, наказав замінити, бо господареві не сподобався відтінок, — говорить чоловік. — А “нестиковка” була в тому, що колір справді дещо відрізнявся — з тієї причини, що порода, з якої видобували матеріал для виробництва плитки, з глибиною дещо змінювала колір. Пінчук наказав привезти іншу. Переробляти нам не вперше. Торiк, коли зводили стiни, господар теж наказав розвалити вже зроблене i класти по—новому. Тодi вiн не вiдразу розрахувався за “забраковану” роботу. Посилався на свiтову фiнансову кризу...”

Денис БІЛОКОНЬ