Знову шаблі без книжок?

Коли “Правий сектор” звинувачують у слабкій інтелектуальній складовій за надміру прямої дії, то йдеться про ваду не лише цієї організації. Вона є жертвою загальноукраїнської біди, що полягає у зневазі до аналітики, експертного опрацювання проблем, ідейно-теоре­тичних питань. Ось чому, навіть наблизившись до жаданої влади, чимало наших партій не знають, що робити, й не роб­­­лять нічого. Вони витрачають свої кошти на що завгодно: на масові акції, політичні фестивалі, виборчі кампанії, політологів, які лізуть зі своєю вербальною діареєю в усі екрани, — тільки не на створення потужних аналітично-експертних центрів. І відповідно мало що можуть запропонувати тій частині суспільства, котра системно мислить і здатна суттєво посилити (чи, навпаки, своєю неучастю послабити) будь-який громадський рух.

А як засвідчує історія людства, поєднання зусиль людей діла й людей думки може творити великі проекти. Нехтування інтелектом (що особ­ливо поширено серед політиків-бізнесменів, скоробагатьків на кшталт нинішнього президента України) поєднується в дуже багатьох партійних лідерів із комплексом нарцисизму: я сам усе знаю, навіщо мені якісь експерти?.. У військово-політичних структурах популярними є думки такого штибу: головне діяти, а аналітика й теорія якось потім докладуться. Не докладаються… У політиці, як і в науці, має абсолютну рацію нобелівський лауреат Нільс Бор: “…немає нічого практичнішого за хорошу теорію”.

Мало показати масам свою зброю і силу, треба розповісти (переконливо, яскраво, талановито) суспільству, заради чого існує ця сила, чому саме так треба діяти, чому необхідно підтримувати власне цю структуру, що вона зробить і як, коли прийде до влади. З огляду на все це важко назвати серед партій, що критикують “Правий сектор” за неувагу до ідеологічних питань та роз’яснювальної роботи в суспільстві, таку, яка не могла б адресувати цю критику самій собі й не демонструвала б такої самої зневаги до аналітичного ресурсу та експертних можливостей. До речі, чим це обертається, показала сцена Майдану 2013—2014 років, коли три нібито лідери мас (Яценюк, Кличко, Тягнибок) мали вигляд доволі жалюгідний, бо не знали, що говорити, як діяти, як оцінювати ситуацію. А це все повинно б уже давно бути пророблено в експертно-аналітичних “мозкових центрах”… Але за парламентською демагогією та кулуарними інтригами було ніколи.

“Правому сектору” треба розуміти, що всі великі збройні рухи — це водночас потужні ідеологічні, а нерідко й культурні феномени.

Наприклад, знамените повстання таборитів, що хитало цілу Європу кілька десятиліть, було сильне не лише військовою вправністю чехів, а й великими ідеями отця Яна Гуса, що надихали тисячі людей. Без цього вчення все виродилося б у кілька збройних сутичок. Бойовий прапор для перемоги потребує прапора ідейного.

Певно, революція в Англії не набула б таких масштабів і значущості, якби не ідеологічний комплекс, створений тамтешніми пуританами, який надихав “залізнобоких” Олівера Кромвеля… І чи відбулася б Велика французька революція без усього того, що зробили в ідейній сфері Руссо, Вольтер, Дідро, Монтеск’є?

Наш великий воїн гетьман Петро Сагайдачний з усім військом Запорозьким співпрацював із Львівською братською школою, розуміючи, що саме такий союз шаблі й книги зміцнює Україну. Віддаючи належне духовному аспектові національного бунту, він із допомогою Патріарха Єрусалимського відновив українську православну ієрархію.

Ірландська республіканська армія (ІРА) саме тому змогла так довго протистояти більшим за неї потугам, що діяла як складова сильної політичної партії “Шин фейн” із її розробленою національною ідеологією.

УВО та ОУН мали не тільки бойові підрозділи, а й поважних ідеологів та ціле гроно афільованих з українськими націоналістами ідеологічних структур і впливових інтелектуалів. Деякі з них формально не належали до ОУН, як, приміром, знаменитий Дмитро Донцов. ОУН — УПА так довго протрималися в боротьбі із циклопічними репресивними машинами Гітлера й Сталіна саме тому, що створили на західних землях велике ідейне середовище, яке охоплювало мільйони українців, зробили свою справу справою всього тамтешнього суспільства (чи принаймні його більшості) й зуміли організувати масову підтримку власної боротьби. Вони не були “самотніми героями”, як поки що “Правий сектор”.

Без ідеології та розгалужених зв’язків із громадянським суспільством збройні формування не мають перспектив, перетворюючись на дужі руки без мізків. Адже ніколи не досягне мети той, хто її собі не уявляє, не здолає дороги той, хто не знає, куди йде… Збройні формування є вельми ефективними саме як елемент ширшої системи, тоді як самі собою вони вироджуються в отаманщину, в хаотичну псевдоієрархію польових командирів, військових вождів, середньовічних лицарів-феодалів на певній території, доволі анархічних мережевих структур тощо.

“Правий сектор” може розраховувати на сталий успіх, якщо буде не просто мілітарним формуванням, а військово-політичним рухом (щó декларують провідники ПС, хоча наразі це тільки мета, якої треба прагнути), а для цього він має стати рухом ідеологічним. Останнє, своєю чергою, вимагає формування інтелектуального кола (не обов’язково з формальною належністю до організації), ідейного середовища, що охоплювало б багато сегментів суспільства, впливало на різні його верстви.

Події в Мукачевому показали, що командування “Правого сектору” виявилося не готовим до нештатної ситуації, воно доволі довго не знало, як відреагувати, а потім зробило це дуже імпульсивно, не завжди сприяючи розумінню власної позиції громадськістю. А офіційний речник ПС Артем Скоропадський, пояснюючи думку свого керівництва, справляв надто вже непевне враження. Та і його російськомовність навряд чи переконає російську пропаганду в “некровожерливості правосеків”… Брак аналітичності призводить до цілком практичних наслідків. Сьогодні патріотичним силам доводиться вирішувати технологічно вельми складну проблему: як поставити на місце знахабнілу владу олігархічних бізнесюків, нездатних відмовитися від хижацьких інстинктів навіть над прірвою, і водночас не перетворитися на несвідомих статистів у політичному театрі Кремля… У Мукачевому вдалося використати “Правий сектор” утемну, створивши ще одне вогнище нестабільності — вже на заході держави…

ПС з’явився під час подій на останньому Майдані нібито “нізвідки”, хоча досвідчені політологи знають: це реінкарнація таких національно-патріотичних організацій, як “Тризуб”, УНА-УНСО, “Патріот України” і т. ін. Це переважно люди дії. Однак нині треба думати над вирішенням феноменально складного завдання: як змінити цю владу, що є елементом кланово-олігархічної з усіма її вадами, й недоруйнувати країну, котра 2014 року вже втратила Крим і частину Донбасу. Тут без потужного “мозкового тресту” ані кроку не зробиш.

Поки що брак інтелектуалізму призводить до абсолютно зайвих затрат енергії найактивніших верств українського суспільства. Багато героїзму, самопожертви, сміливості, але коефіцієнт корисної дії доволі низький, а часом контрпродуктивний. Регулярно в Україні з’являються нові організації — символи національної надії. Яскраво спалахнувши, вони швидко гаснуть. А кланово-олігархічна злочинна система лише зміцнюється, набуваючи гнучкості й витонченості в процесі пристосування до громадських протестів, та аж ніяк не позбавляючись хижості й жадібності, виступаючи такою самою зрадливою і глибоко анти­українською за своєю суттю.

Скільки вже було таких обнадійливих антиолігархічних структур. Починаючи з УКК — Українського культурологічного клубу, який міг стати потужною інтелектуально-політичною структурою, проте “погибоша аки обри” — зник безслідно. УНА-УНСО мог­ли б стати народною міліцією, армією резерву й водночас масовою громадською організацією. “Тризуб” — реінкарнацією ОУН — УПА. “Свобода” мала чудові перспективи очолити майже весь правопротестний електорат, але звела їх нанівець, погодившись на роль молодших партнерів бізнесючої псевдоопозиції Порошенка, Яценюка, Кличка.

Забракло гострого політичного інтелекту. У цьому музеї національних надій, що не справдилися, “Правий сектор” наступний? Чи все-таки він (а з ним і Україна) може розраховувати на іншу долю?

Ігор ЛОСЄВ