Загазоване літо

Літо в Україні розпочалось під акомпанемент масованої російської кампанії з тезами на зразок “Нафтогаз” — банкрут”, “Україна нестабільна”, “транзит у ЄС під загрозою”. Головний адресат цих тез — Брюссель

Невербальний зміст газомесиджу дуже простий — якщо Європа не хоче змерзнути взимку, вона повинна дати карт-бланш “Газпрому” вже зараз. Ну а мусування тези про “неминучість чергової газової кризи” у російських ЗМІ з боку певного експертного кола, наближеного до “Газпрому”, а також ефект подальшої її реверберації в Україні з боку окремих експертів сервісного призначення, свідчить про підготовку саме до кризового сценарію за принципом “треба дотиснути Україну і Європу”. Від ЄС Росії зараз потрібен “Південний потік”, як пріоритет, причому за європейські гроші. Якщо раптом вийде з реалізацією, щоб потім ним транспортувати й перепродувати в Європі газ Центральної Азії. У такий спосіб планується не допустити його самостійного виходу на ринок ЄС через проекти Південного газового коридору (“Набукко”).

Екс-канцлер у офшорі

Зарубіжні журналісти часто запитують — чи можливий компроміс між РФ та Україною в газовому питанні. Відповідаю, що він можливий тоді, коли до цього прагнуть обидві сторони. Але Росія прагне не до компромісу, вона прагне до продавлювання потрібного їй результату — контролю над ГТС України або через механізм банкрутства “Нафтогазу”, або через так званий міжнародний консорціум з управління. А імпульсивні звернення російського керівництва до ЄС з пропозиціями щодо допомоги Україні є не що інше, як фрагмент спектаклю з фінальною сценою в кінці — бачите, ніхто не готовий Україні прийти на допомогу, тільки Росія. Знайшовся і “помічник режисера” у цьому спектаклі — італійський прем’єр Сильвіо Берлусконі, якому, ймовірно, заважають спокійно спати лаври Герхарда Шредера, котрий уже міцно осідлав проект “Північного потоку” через спільне підприємство, зареєстроване у офшорній столиці “Газпрому” швейцарському кантоні Цуг. До речі, виборці ФРН, які у вересні обиратимуть новий склад Бундестагу, що призначить потім бундесканцлера, задаються питанням — чому гроші німецьких платників податків мають працювати на благо мешканців швейцарського кантону, а не, наприклад, землі Мекленбург — Передня Померанія, де газопровід “Північний потік” має вийти з Балтики поблизу містечка Грайфсвальд? Особливо, у скрутні часи економічної рецесії. До речі, штаб-квартира “Південного потоку” також міститься в кантоні Цуг, і позиція топ-менеджера цього проекту поки що лишається вакантною, після того, як колишній італійський прем’єр Романо Проді відмовився від спокусливої пропозиції.

Росія перекладає свої проблеми на інших

Але повернемось до українських справ. Із позиції України, вирішенням проблеми було б усунення дисбалансу між цінами на газ і тарифами на транзит та зберігання газу. Січневі домовленості щодо цього носять для України дискримінаційний характер — ціни на газ зросли до європейського рівня, а тарифи законсервовані на існуючому рівні — в $1,7 за 1000 куб. м на 100 км. Власне, Росія й закладала такий диспропорційний підхід, щоб зберегти перспективу сценарію банкрутства “Нафтогазу України” після усунення урядом Юлії Тимошенко “онучки” “Газпрому” — компанії “УкрГазЕнерго” — зі схеми торгівлі газом у 2008 році.

Глибинними ж причинами нинішнього загострення газових відносин є насправді процеси, що погіршують фінансове становище російського монополіста. Майже на 40% скоротився імпорт російського газу країнами ЄС. Перепродаж туркменського газу став збитковим для монополіста. Різко падає видобуток на західносибірських родовищах, які не перший рік перебувають у стадії інтенсивної деградації. “Газпром” маскує цю проблему під скорочення попиту споживачів. Для того, щоб надійно сховати її, особливо у зимовий період, на піку споживання газу в Європі, йому необхідно максимізувати запаси в підземних сховищах газу (ПСГ). Ключове значення при цьому мають саме українські сховища, розміщені біля кордонів ЄС. До 2005 року вони активно використовувались “Газпромом” для забезпечення газом європейських споживачів. Згодом, після успішної інсталяції влітку 2004 року схеми швейцарського трейдера “РосУкрЕнерго” у двосторонні газові відносини України та Туркменистану, “Газпром” їх використовував опосередковано — через РУЕ та “УкрГазЕнерго”. Зараз “Газпрому” будь-що необхідні гроші. Тому він намагається “втюхать” НАКу максимальні обсяги газу за високими цінами другого кварталу, оскільки в третьому кварталі ціна на газ ще має знизитись. Україні стільки газу не потрібно. Ми маємо брати те, що можемо. А вільні об’єми ПСГ можемо надати для зберігання газу європейським споживачам. Нехай закуповують газ у Росії і зберігають його у нас на всякий “кризовий випадок”.

“Газовий кордон”

Друга важлива причина, з якої Росія так тисне на Україну, — це прагнення торпедувати Брюссельську декларацію Україна — ЄС від 23 березня 2009 року про модернізацію газотранзитної системи України. Росія розуміє, що реалізація положень цієї декларації унеможливить (або принаймні різко обмежить) непрозорий газовий бізнес в Україні і Європі в цілому. Їй конче необхідно зберегти “газовий кордон” з ЄС на західних рубежах України, тобто радянський статус-кво. Але якщо Брюссель, зрештою, остаточно розчарувавшись у можливості чинного українського уряду щось зробити з реалізації Брюссельських домовленостей, відважиться на карт-бланш для “Газпрому”, то через деякий час настане черга і сусідніх центральноєвропейських країн ЄС. “Газпром” завжди зможе знайти у них які-небудь “проблеми з трубами”. Зрозуміло, що за понад два місяці після Брюсселя українська сторона не зробила і півкроку до результативної роботи над Декларацією. Однак це не причина для Брюсселя піднімати руки й капітулювати перед “Газпромом”. ЄС має системно працювати над попередженням газових криз, зрозуміти, зрештою, їх природу. Вони не виникають самі по собі, тому що “два комерційних суб’єкти в країнах, що не є членами ЄС”, не змогли домовитись. Кризи провокуються сильним гравцем з відповідним супроводом у вигляді “Газпром-шоу”.

Відкритість проти нових криз

Щоб запобігти на майбутнє газовим кризам, має бути ініційована система заходів довіри євразійського масштабу — від видобутку до споживання. Таку систему можна було б умовно назвати Європейською Ініціативою Газової Транспарентності (ЄІГТ). Вона має базуватись на фундаментальному праві знати. Споживачі, в якій би країні вони не були — в Росії, Україні чи ЄС, мають право знати параметри руху енергоносіїв, адже все це сплачується, врешті-решт, їхнім коштом. Основний перелік інформації, яка має бути доступною, повинен включати:

• обсяг видобутку газу на родовищах;

• обсяг ресурсу, переданого для транспортування;

• наявні потужності трубопроводів і наявні їх резерви;

• робочі тиски в трубопроводах;

• тарифи на транспортування та зберігання;

• обсяг газу на вході та виході з трубопроводів транзитера;

• обсяг, отриманий споживачем;

• контрактні потреби споживача;

• структура споживання.

Відкритість ланцюжка “видобуток — транспортування — споживання” один перед одним і має створити режим довіри. За умов реалізації подібної ініціативи сторони в щодобовому режимі мали б інформувати одна одну про фізичні параметри руху газу. Тоді б питання, хто припинив подачу газу в ЄС — Росія чи Україна, — у принципі не могло б виникнути. Січневі спекуляції росіян на кшталт “Україна перервала транзит російського газу до Європи” стали можливими тільки завдяки непрозорості функціонування газотранспортного ланцюжка. “Газпрому” це дозволило замаскувати одну з найболючіших своїх проблем — неможливість забезпечити постачання газу в законтрактованих обсягах для всіх споживачів на піку споживання у холодний період. Транспортування газу не здійснювалось російською стороною, бо його просто не вистачало в необхідних обсягах. Визнати це в “Газ-

промі” не могли, бо це загрожувало штрафними санкціями з боку європейців, а тому “призначили злодія” — Україну, супроводивши все відповідним пропагандистським декором. Майже спрацювало. Європейські політики, далекі від газових проблем, досі задаються питанням: то що ж це було — Україна припинила транзит чи Росія зупинила поставки?

Загрози від газократичного режиму Європейський континент потребує своєрідної процедури транспарентизації енергетичного сектору, особливо це стосується газового сегмента, оскільки тут працюють переважно монополістичні структури. Кожен споживач має право знати, чи платить він економічно обґрунтовану ціну, куди і яким чином спрямовуються та розподіляються доходи державних монополістів, яку роль відіграють посередники та скільки за це платить споживач. Така система прозорості може стати своєрідним механізмом діагностики та раннього попередження потенційних проблем. ЄС спільно з країнами-членами Східного партнерства, через територію яких проходять найбільш значущі для ЄС енергетичні магістралі (Україна, Білорусь, Молдова), міг би виступити ініціатором створення подібного механізму. Ця пропозиція, напрацьована групою українських неурядових організацій в рамках Київського міжнародного енергетичного клубу за сприяння Фонду “Відродження”, була анонсована на форумі Східного Партнерства у Празі.

Україна мала б бути найпершою із зацікавлених сторін у просуванні подібної ініціативи. Ще відразу після січневої кризи. Це могло б не тільки покласти край пропагандистським спекуляціям, а й сприяти створенню нової атмосфери газових стосунків у Європі. Проте, як завжди, українському керівництву та й політикуму в цілому не до цього. Вперто продовжують займатись дерибаном влади і решток економіки, загазовуючи корупцією і власними міазмами суспільну атмосферу. Вони не розуміють того, що вже стали політичними пігмеями і просто нікчемами при владі і в опозиції. Вони не бачать зовнішніх загроз з боку сусіднього газократичного режиму “півтора фюрерів”, що здатні перетворити їх на органічне добриво історії.

Михайло ГОНЧАР