“За нас вже давно все підрахували”. Як на окупованій Донеччині проходив псевдореферендум

Частина регіону вже 8 років відрізана від України, частина потрапила під контроль Росії в результаті повномасштабного вторгнення вісім місяців тому. 

Проукраїнське населення переважно виїхало звідси, а ті хто  лишився — воліють не висловлювати свою позицію публічно, тихо сподіваючись на звільнення територій.

На кожному кроці тут російська пропаганда, якій немає альтернативи, адже тут не працюють українські ЗМІ і доступ до них заглушений окупантами.

Але попри заяви ватажка псевдореспубліки Дениса Пушиліна про “одноголосну підтримку Росії”, тут чимало мешканців, які думають інакше.   Таких ми зустріли під час відвідання окупованої частини регіону, куди поїхали аби розповісти про те що місцеве населення думає про “референдум” та як саме проходило “голосування”.

Як саме проходив “референдум” на окупованій Донеччині — в репортажі. 

“Формальність” 

— Та за нас вже давно все написали та підрахували, — каже мені місцева мешканка з окупованого Маріуполя, яку я зустрічаю просто посеред вулиці;

З нею в зруйнованому місті я зустрічаюсь в останній день так званого “голосування” за приєднання Донецької області до Росії. Їй за 60. 

Вона у шапці та осінній куртці неcпішно прогулюється центром міста.  

— Ви не з Маріуполя? Ідіть скоріше познайомтеся з ним, — посміхається вона. Жінка зізнається, що не “голосувала”.

— Цей “референдум” звичайна документальна формальність для Росії. Вони ж можуть понаписувати й самі. Це видимість.  

На моє питання про те чи не буде їхати з окупованого міста маріупольчанка після так званого референдуму, вона відрізає: “Я у себе вдома… Куди і за що я маю їхати?”

27 вересня, на п’ятий день “голосування”, на окупованій частині Донецької області оголосили вихідний день. 

У школах та лікарнях Маріуполя відкрили “виборчі дільниці” з посиленою охороною “поліції ДНР”. Вочевидь, теж для галочки, адже про їх розташування мало хто знав.

— Я вчора зустріла жінок з цими урнами біля ринку і там проголосувала, — каже мені мешканка Маріуполя, яка прогулюється по парку з собакою, — А щодо того де саме ж ці дільниці — навіть не знаю. 

Ще одна жінка, яку зустрічаю на місцевому ринку, скаржиться, що так і не змогла знайти, де проголосувати. 

— Я обходила вулиці і не знайшла нічого. Може сьогодні побачу когось. 

Охоронці “виборчої дільниці”, яка знаходиться в одній із шкіл кажуть, що адреси не розголошують нібито з міркувань безпеки, а на деяких рекламних бордах ручкою від руки вказані точки, де можна проголосувати.

Чотири дні до цього представники окупаційної влади приходили до людей додому та перестрівали на вулицях, щоб опитати. 

— Вдома ми майже нікого не можемо зустріти, — каже мені представниця так званої “комісії”, — Тому от ходимо по вулицях, пропонуємо проголосувати.

В її руках папка з акрушем А4, де вписано близько 10 прізвищ та прозорий бокс із заповненими бланками. З  нею  працює ще одна напарниця та чоловік з “міліції ДНР”.

— В нас багато людей не живуть за своїми адресами, тому що зруйноване житло, —  розповідає мені мешканка Маріуполя про те як відбувалося “голосування” вдома, — от вони приходили до сусідів, їх не було, а я побачила і підійшла…Чисто випадково.

Примітно, що в жінок  з урнами  для голосування не було жодних надрукованих списків, що може свідчити про відсутність у них бази мешканців.

Біля колишнього гіпермаркету “Метро”, де нині розташований волонтерський штаб “Єдиної Росії”, бачу скупчення людей. Сюди вони прийшли за гуманітарною допомогою, яку нині видають лише мешканцям старше 65 років.

— Ну, що ж. Вже скоро будемо знати з ким ми, — каже маріупольчанка, яка стоїть в черзі. “Сьогодні останній день, потім підрахунки і 30-го вже буде Пушилін тиснути руку Путіну. Все...”, — розмірковує мешканка. 

Вона каже, що вже “проголосувала” і їй байдуже на заклики України цього не робити.

— От мені байдуже на те, що мені погрожують в'язницею за цей “референдум”. Лякають… А я кажу, що може  краще вже там. Бо в мене вдома досі ні світла, ні газу, ні води, а там тепло і будуть годувати три рази на день”.  

Під час спілкування в черзі люди знову згадують мера міста Вадима Бойченка. 

— Боягуз та зрадник! Кинув свій народ, — каже місцева мешканка і її заклики одразу підхоплюють люди поруч.

Тут же дехто з місцевих мешканців озвучує образу загалом на Україну. “Так, Росію ми не кликали. Але ж і Україна просто кинула нас, відмовилась...”, — каже мені ще одна жінка, яку зустрічаю в центрі зруйнованого Маріуполя. 

При розмовах люди знову із жахом та сльозами на очах згадають пережите пекло. 

— У підвалах сиділи, воду з калюж пили, пішки долали сотні кілометрів... нічого. Вижили, — пригадує місцевий мешканець Маріуполя. 

Він йде на ринок за кросівками, і через свою промову ледь не пропускає продавця. Здається, що йому, як і багатьом маріупольчанам, дуже хочеться виговоритись.

— Я досі плачу, коли все це згадую, — каже ще одна жінка, — заради чого? Невже не можна було домовитися мирним шляхом? 

У місті розвішані російські триколори та прапори самопроголошеної “ДНР”, встановлені плакати “Ми повертаємося додому” із закликом відвідати “референдум” та плакати “Росія і Донбас разом назавжди”. 

Біля спаленого залізничного вокзалу зустрічаю хлопчиків на самокатах, які їздять повз руїни. Їхні дитячі очі мали б цього не бачити. Але хтось вирішив інакше.

— Наробили тут кіпішу... просто “ляпота, — каже хлопець, якого зустрічаю біля однієї зі спалених багатоповерхівок у центрі міста, — а скільки трупів... Пам'ятаю, як ті мішки з тілами лежали ледь не на кожному кроці.

Містом курсують безкоштовні автобуси із написом “Санкт Петербург — Маріуполь” і ті, що залишились з українського автопарку. Також працюють ринки та супермаркети, які окупанти відкрили на базі колишніх АТБ. Точково тривають будівельні та реставраційні роботи, які виконують російські компанії, переважно з Москви та Санкт-Петербургу.

Місцеві, яких я зустрічаю зізнаються, що здебільшого в Маріуполі залишились проросійські люди, а проукраїнські — виїхали.

— Хоча, я говорив з представниками цих “комісій” і вони кажуть, що є тут патріоти України досі. Які голосують проти, — каже мені місцевий. 

Чимало й тих, хто налаштований проти всіх.

— Знаєте, після пережитого, нехай тут буде хоч Гондурас..., — каже мені місцева пенсіонерка, яка стоїть в черзі за гуманітаркою, — мені головне, щоб не стріляли... 

Додому? 

“Донецк — город герой”  — стела на в'їзді в окупований Донецьк. Місто порожнє і сіре. 

У місті багато прапорів “ДНР”, білборди вшанування пам'яті колишнього ватажка псевдореспубліки Олександра Захарченка та військової “Народної міліції ДНР” Ольги Качури, плакати “Мы возвращаемся домой”, “Vместе против нацизма”, а також автомобілі із “днрівськими” номерами, рублі, військові на вулицях та автобуси, що курсують в Росію, Луганськ та анексований Крим. Воду тут подають по днях та годинах, є проблеми зі зв'язком. 

Час від часу в місті лунають вибухи.

Псевдореспубліку тут “розбудовують” вже 8 років. Не віриться, що колись це був один з головних бізнесових центрів в Україні.

— Нічого тут не стало краще, — каже мені місцевий чоловік на питання про те, як їм живеться при “ДНР”. 

— От поки була Україна — було ще нормально. Але вже не зупиниться Росія. Вони ще й Одесу забрати спробують... Бо їм треба море, — каже чоловік.

При спілкуванні з місцевими я розумію, що тут вони або за Росію, або просто відмовляються говорити, хвилюючись за свою безпеку.

— Кого ви слухаєте? Які автомати?, — переконує інший донеччанин, коментуючи інформацію про те, що “виборча комісія” приходить до людей додому зі зброєю. 

— Приходили хлопці, які просто охороняють дівчат з комісії. Хіба ж це тиск? Слухайте більше... 

При цьому, що саме він має на увазі під “слухайте більше”, не зрозуміло, адже в місті давно не транслюються українські ЗМІ. 

Ще одна місцева каже, що проголосувала за Росію без сумнівів. 

“України як держави не було ніколи...”, — каже жінка, ретранслюючи заїжджені меседжі Путіна та кремлівської пропаганди. 

Дехто з мешканців пригадує 2014 рік. 

— Ми свій вибір зробили ще тоді, — каже місцевий з Донецька, демонструючи паспорт “ДНР”. 

Зараз він працює водієм фури, їздить за овочами та фруктам в окуповані Херсон та Мелітополь.

— Ми просто хотіли піти, але Україна не відпустила і почалось ось це все... Танки, війна… Я навіть не знаю як Путін так довго все це терпів...

Чоловік обіцяє, якщо Україна відіб'є Донецьк — поїде.

— Я просто зберу усе “своє нічого”, свою родину та виїду. В Україну я більше ні ногою... 

— Я не знаю, що там той Путін задумав, — каже донецький таксист, якого зустрічаю на місцевому автовокзалі, — Але в нас тут в Донецьку все і без референдумів зрозуміло. Тут буде Росія. 

В одному з кафе Донецька чую розмову двох жінок віком близько 30 років. Вони обговорюють можливе приєднання до Росії, шукаючи в цьому позитив. “І що тепер буде?”, — питає одна, яка, вочевидь, не дуже радіє перспективам. Інша відповідає — “Ну тепер хоч якийсь хазяїн буде, хоч якісь закони. Бо що в цьому “ДНР”? Були якісь права чи можливості? А ціни? Мені телефонували з Росії і були шоковані, казали — “Як ви так живете?”.

У момент “голосування” в Донецьку триває активна мобілізація, містом розклеєні плакати щодо запрошення на контрактну службу.

Хоча все одно, найбільше враження — ніби й не так давно головний центр Донецької області, нині виглядає спустошеним.

“І нас таке чекає?” 

В окупованій Волновасі на Донеччині розташована одна з баз окупантів. Тут вулицями постійно пересувається військова техніка та військові на легкових автомобилях із літерами “Z”, “O”, “V”. 

— Захід, схід та відважні, — пояснює значення літер продавчиня нашивок “ZOV”. До цього від мешканців Донеччини лунали версії про нібито розділення цими літерами — росіяни, дагестанці/чеченці та “ДНР”/”ЛНР”.

Місто вщент зруйноване, більшість будинків не підлягають відновленню. 

Щодо “референдуму” думки людей у місті різняться. 

— Це ж просто вибір без вибору, — каже мені місцевий із Волновахи. 

— Вони все вирішили за нас, то яке може бути голосування?  Заглушили українські ЗМІ, щоб не було альтернативної інформації… Який вибір?

— Я кажу, що тим хто за Україну треба поки мовчати, щоб не було проблем, — каже мені місцева мешканка Волновахи та оглядається, дивлячись чи немає поряд “звукозаписуючих засобів”. Вона каже, що не збирається “голосувати” і не розуміє тих, хто підтримує Росію.

— Я не знаю що в головах тих людей, які підтримують Росію, і це ж далеко не всі дурні люди, — каже жінка. 

Вона пояснює, що поки не їде з окупованого міста, оскільки слідкує за житлом своїх сусідів та доньки. Але не виключає, що в майбутньому виїде, як і багато проукраїнських жителів. 

— Я була в Росії і знаю, що там немає нічого хорошого... Так, можливо великі міста ще більш-менш, але далі… Це кам'яний вік... То від чого нас “звільняли”? 

Жінка додає, що в Донецьку, який 8 років перебуває під контролем окупантів, не стало краще жити. 

— І нас таке чекає? Якщо там у третьому класі діти знають менше, ніж наші українські в другому... Про що ми говоримо? 

Проросійські ж мешканці вже звично говорять про “нацистів та Америку”. 

— Люди просто вже залякані, — каже місцевий з Волновахи. Він іде з велосипедом на якому везе дошки для ремонту даху. На його кофті прикріплений російський триколор. 

— І налякані цими ж українськими військовими... Що вони робили тут та в Маріуполі…, — нарікає місцевий. При цьому про злочини російських військових  він говорити відмовляється. 

— Там, де Америка — там всюди війни... їм треба території, — каже ще одна проросійська мешканка Донеччини. 

— Україна і Захід хотіли йти на Росію, а вона обійшла їх, — додають її однодумці.

На питання про те, чи вірять вони, що в Росії буде жити краще, невпевнено кажуть:  “Побачимо. Всюди є свої темні плями… А у федеративної держави…Ну, можливо, хоч спокійніше буде.

В окупованій Волновасі запрацював залізничний вокзал. Тут курсує одна пасажирська електричка на Маріуполь, а також велика кількість вагонів з вугіллям. 

— Ми працюємо з усіма і в усіх напрямках, — каже мені працівниця вокзалу, коли запитую, куди прямують переповнені вугіллям вагони, вочевидь, ухиляючись від відповіді.

Вона додає, що без сумніву голосувала за Росію: “За входження “ДНР” в Росію. Бо ми вже втомилися…”

Окрім так званого “голосування”, місцеві окупованих територій багато говорять і про мобілізацію в РФ. 

— В Криму вже забирають хлопців і тут будуть, — каже місцева з Донеччини. 

— Я в армії не був, а тому не будуть чіпати, до того ж мені вже за 50, — переконаний місцевий.

Відіб'ють?

В окупованих Донецьку та Волновасі кожного дня чути вибухи. 

Українські військові пообіцяли, що відіб'ють Донецький регіон, а в Росії наголошують на тому, що захоплять усю область.

— В нас щодня майже поранені та вбиті, — каже мені місцева з Донецька років 35. Вона пояснює мені як пройти до центральної площі, але радить зайвий раз не пересуватися пішки. 

— І куди прилетить цього разу — ніхто не знає.  Просто вже намагаємось ховатися по домівках і зайвий раз не вештатися. 

— Нехай мріють, — каже мешканка Донецька про можливе відбиття регіону ЗСУ, — ніхто їм цього не дозволить. 

Під час нашої розмови вона каже, що “слухає лише позитивні новини”— тобто російські, а тому не чула й не знає про наміри України повернути окупований регіон.

Донеччани також міркують про нібито неможливість відбиття територій через великі гроші, які заводить РФ у місто.

— Ніхто вже не пустить сюди Україну, — каже місцевий з яким заводжу розмову на одній із зупинок Маріуполя. Він будівельник за спеціальністю. Аби прогодувати себе, влаштувався у пітерську компанію, яка нині займається будівництвом в окупованому місті.

— Я бачу які гроші вливає сюди Росія на ті ж будівництва. Які матеріали закуповують. Вони вже не віддадуть.

— Якби ще все було під питанням — такі гроші сюди б не йшли, — розмірковує ще одна місцева з Маріуполя. 

Дехто з мешканців окупованої Донеччини таки висловлює побоювання щодо можливості повторних боїв і говорять, що люди навіть думають про виїзд із міста.

“Вивіз дехто навіть вже родини, бо кажуть, що будуть бої в нас та в Маріуполі”, — каже місцевий із Волновахи

Проукраїнськи налаштовані мешканці вважають, що краще поки не загадувати наперед.

 — Знаєте, я дуже боюсь розчарувань, — каже мешканка Волновахи, — от як відіб'ють — буду радіти. А поки просто живу. Тихенько тримаючи цю надію у собі… 

****

Українська влада закликала місцевих мешканців не брати участь у псевдореферендумах на окупованих територіях Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей, наголосивши на кримінальній відповідальності за це. 

Росія ж та самопроголошені “республіки” заявили, що за результатами “голосувань”  більшість мешканців окупованих територій нібито підтримали входження до РФ. Представники окупаційної влади підписали звернення до Володимира Путіна з проханням розглянути питання приєднання окупованих територій до Росії. Також, “лідери” захоплених територій заявили про виїзд до Москви задля “завершення процедури”.

При цьому про те, що ці “процедури” і самі псевдореферендуми усі цивілізовані країни світу не визнають, очевидно, їх мало цікавить.

Вікторія РОЩИНА