За нападами у Польщі на ОУН-УПА проглядається “Газпром”

На питання про справу про законопроект з питання ОУН-УПА у польському парламенті є дві відповіді: довша й коротша. Довша вимагає розгляду в декількох площинах. Перший і найпростіший вимір — це останні двадцяти років від падіння комунізму та появи незалежної Польщі та незалежної України. У цьому контексті, це не перша, а вже третє ювілейне десятиріччя Волинської трагедії. Перше було у 1993 р. і пройшла майже непоміченим. Все обмежилося головним чином дискусією у Польщі на сторінках “Газети Виборчої” — найпопулярнішої польської газети, редактором якої був і є Адам Міхнік. Ця дискусія була витримана у досить примирливих тонах. Інакше було у 2003 р. Тоді дискусія навколо Волині набрала публічного характеру, при чому як у Польщі, так й Україні, і її тон був набагато гострішим. Але, на щастя, і з одної, і з другої сторони перевагу мали ті, хто виступав за примирення.

Дискусія цього року обіцяє бути набагато гострішою. Про це свідчить, зокрема, згаданий законопроект. Засаднича його різниця від попередніх спроб такого характеру є те, хто стоїть за нею. Раніше збудниками неспокою були переважно так звані “кресові товариства” — тобто земляцтва тих поляків, які походили з колишніх окраїн міжвоєнної Польщі — Литви, Західної Білорусії і Західної України. “Кресовяки” були галасливими, але марганілізованими середовищами: політичний вплив їх був близьким до нуля. Не так є цього разу. Законопроект з питання ОУН-УПА подало Польське Стронніцтво Людове (аграрна партія — ПСЛ), котра як не як є членом правлячої коаліції. Вона є досить близькою до “кресовяків”, бо є партією досить націоналістичною. На щастя, фракція ПСЛ є малочисельною, бо нараховує лише 32 депутатів серед 460 членів польського парламенту. Але вона може розраховувати на підтримку найбільшої опозиційної партії — Партії Право і Справедливість Качинського, котра все більше скочується на націоналістичні позиції. Наскільки міцною може бути така коаліція, і чи їй вдасться зібрати більшість голосів під законопроектом, є великим питанням: уявіть собі, що у Верховній Раді комуністи подали законопроект, а підтримала його … “Батьківщина”! Проти законопроекту є Громадянська платформа (ГО), так званий Рух Палікота та Стронніцтво Людово-Демократичне (колишні соціалісти) Разом три партії становлять більшість, і тому проект навряд чи пройде: для них він занадто радикальним.

Звертає увагу мала деталь: хоча ПСЛ є досить націоналістичною, водночас вона є знана зі свого лобіювання інтересів “Газпрому” у Польщі. Якщо за цим законопроектом тягнеться “російський слід”, то це ще раз показує, що у питанні польсько-українського примирення ставки більші за Україну і Польщу. Мова йде про майбутнє усієї Східної Європи як певної геополітичної конструкції — буде вона ближчою до Брюсселя чи Москви? Й інструментом у цій боротьбі знову вибрано історію.

Така була би довша відповідь. Коротша полягала б у тому, що, незважаючи на те, якою буде доля цього законопроекту, ані польське, ані українське суспільство не можуть залишити справу польсько-українських відносин у монополії політиків. Потрібні суспільний діалог і суспільна дія. Зокрема чи в першу чергу — за участі таких авторитетних позадержавних чинників, як польські й українські церкви. Тішить, що принаймні три з них — польські римо-католики, українські греко-католики і православні київського патріархату — виразно висловилися на користь примирення. Християнська формула, яку в 1960-их роках запропонували німецькі і польські єпископи — “Вибачте нас і ми Вас вибачаємо” — відкриває гідний і чесний вихід з того тупика, в яке нас час до часу заганяють не надто розумні політики.

Ярослав ГРИЦАК, доктор історичних наук