Юзівська весна. Як ми боролись за Донецьк

Історія побудована на спогадах учасників і організаторів мітингів за єдність України, які відбувалися в березні — квітні 2014 року у відповідь на радикалізацію проросійських сил і підготовку кримського сценарію на Донбасі.

Площа Леніна

Донеччанка Діана Берг з однодумцями створює івент “Вконтакте” із закликом 4 березня 2014 року вийти на площу, щоб заявити: “Донецьк — це Україна”. Наступного дня в центрі міста збирається кілька тисяч людей під українськими прапорами, а на мітингу 5 березня в Донецьку розгортають найбільший в Україні національний прапор, — про це пишуть головні світові ЗМІ.

“Оскільки всі люди були незаангажовані політикою, ставилася єдина вимога: жодної політичної символіки, жодних політичних гасел. Єдине гасло, яке ми сприймали: “Донецьк — це Україна!”, — згадує співорганізатор мітингів за єдність Богдан Чабан. — Стільки людей з прапорами, з плакатами, людей відкритих, красивих, добрих, усміхнених… а по той бік (проросійський — ред.) я бачу якийсь “мордор”. Каміння, яйця, зеленка… Але люди стояли, люди не відповідали ніякою агресією, тому що їм це було непотрібно. Ось цей найбільший прапор, який ми підняли, захищав нас від цього”.

За приблизними підрахунками, 5 березня 2014 року на площу Леніна вийшли близько 7 тисяч людей з українськими прапорами. Проросійський мітинг, який відбувався поруч, зібрав до 2,5 тисяч учасників. Здавалося, це перемога і кримський сценарій — неможливий на Донбасі. Однак, проросійські акції з кожним днем ставали агресивнішими, на людей з українською символікою почалися напади на вулицях.

“Навіть така активність як щоденні (проукраїнські — ред.) акції, які збирали кілька сотень людей, викликала дуже жорсткий опір з боку місцевої влади і тих, хто їй симпатизував”, — згадує донецький журналіст Євген Шибалов.

“Шишацький, Богачов, Лук'янченко, Левченко — це люди, які організували цей сепаратистський рух, це люди, які його породили. Під крилом Ахметова вони його створили як рух “Антимайдан”. Вони розповідали про наближення “правосеків”, “бандерівців”, вони створювали легенди, збиралися охороняти будівлю ОДА незрозуміло від кого, і в результаті не змогли його захистити від своїх  вирощених активістів”, — розповідає Чабан.

Микола Левченко, який на той час був головою донецького обласного осередку Партії регіонів, не заперечує, що підтримував “Антимайдан” в Донецьку, проте до того моменту, коли у їхній риториці з’явилися сепаратистські гасла:

“Звичайно, коли ці акції починалися, і коли на площу Леніна виходили десятки тисяч людей, і це було все з такими протестними настроями проти подій у Києві, ці ж настрої були і в мене, я ж такий самий. І як політик, звичайно, я не міг не використати це і справді, я підтримував ці мітинги для того, щоб, в тому числі, зміцнитися як політик. Але коли з'явилися заклики від'єднатися — це була риска, яка особисто мене відвернула від цих мітингувальників”.

Станом на зараз, Микола Левченко перебуває у розшуку СБУ через заклики до сепаратизму і переховується закордоном.

Діма

На мітингу 13 березня проросійські активісти напали на український мітинг і в процесі зіткнень вбили члена вже сформованої на той час самооборони, члена ВО “Свобода” Дмитра Чернявського.

Артур Шевцов, однопартієць та товариш Дмитра Чернявського

“Хтось викрикнув: давайте сідайте в буси — нас вивезуть. І цей автобус, в якому вони перебували, почали закидувати камінням, цеглою, розбили вікна, почали закидати петардами, поливати бензином. Люди опинилися в пастці. — Згадує Артур Шевцов, однопартієць та товариш Дмитра. — Коли вже хлопці вилізли з автобусів, зав'язалась бійка, під час якої Дмитро вже впав на асфальт і в нього вже було ножове поранення”.

Дмитро Чернявський визнаний героєм Небесної Сотні, його батьки через погрози були змушені поїхати з Донецька і тепер живуть у Львові.

Штурм, який так і не відбувся

Вночі 7 квітня 2014 року мала відбутися спецоперація українських силовиків зі звільнення захопленої сепаратистами будівлі Донецької ОДА.

“Завдання Віталію Яремі (на той час — перший віце-прем’єр — ред.) було поставлене однозначно — звільнити всі захоплені будівлі і притягти до відповідальності всіх організаторів. Приїхало ще 1100 осіб. Це були найбільш кваліфіковані підрозділи міліції та СБУ. Сказали, що будуть організовувати штурм ОДА”, — згадує тогочасний голова Донецької держобладміністрації Сергій Тарута.

Проте штурм так і не відбувся.

“Ніхто з цих підрозділів, які приїхали, 1100 осіб, не взяв на себе відповідальність за штурм — всі сказали, що вони спеціалізуються на іншому”, — зазначив екс-губернатор.

“Ключовою проблемою був саботаж наказів, саботаж планів і сценаріїв, які ми складали. Всі мають свої статути, і фактично кожен з підрозділів, дії яких ми координували і щодо яких ми давали розпорядження, кожен по своєму статуту доповідав нам, чому вони не можуть виконати свою ланку роботи”, — розповів тодішній голова РНБО Андрій Парубій.

“Брати”

Тим часом Донецьк наповнювався “гастролерами” з Росії — в місті з’явилося багато автобусів та машин з російськими номерами.

“Ми почали відчувати, що, все ж таки, на протилежному боці присутні люди не з Донецька і Донецької області, а з Росії. Це по них відчувалося, по говірці відчувалося, вони не орієнтувалися в місті, у них на годинниках години були переведені на годину вперед, тобто різні моменти їх видавали”, — згадує Артур Шевцов.

28 квітня. Останній марш за Україну

Незважаючи на небезпеку, проукраїнські активісти вийшли на марш за єдність 28 квітня 2014 року на вулиці Артема в Донецьку.

Акція була жорстоко розігнана розлюченим проросійським натовпом, озброєним міліцейськими щитами і арматурою. В лікарні Донецька потрапило багато людей з важкими травмами.

Це була остання масштабна акція на підтримку України в Донецьку напередодні війни. 5 липня бойовики Стрєлкова-Гіркіна зайшли в Донецьк і український уряд втратив контроль над містом і над частиною регіону.