Юлина дилема

Говорити про паніку в їхньому стані було б очевидним перебільшенням, проте дедалі частіше замість звичного “Коли Юля стане Президентом” від членів команди глави уряду можна почути менш впевнене “Якщо...”

Потрібно домовлятись?

Єдності БЮТ сьогодні нічого не загрожує, навіть незважаючи на видиме загострення прихованих конфліктів між групами впливу всередині блоку. Коман­­да Юлії Тимошенко так само чітко бачить мету, поставлену перед нею ще кілька років тому, і так само наполегливо йде до її досягнення.

Однак БЮТівці на очах втрачають свій головний козир — віру у всесильність їхньої лідерки, її здатність досягти перемоги навіть у найнесприятливіших обставинах, мало не її благословенність.

Першим тривожним сигналом для “тимошенківців” була нищівна поразка їхньої політсили на ініційованих нею ж дострокових виборах київського мера та Київради у травні минулого року. Громом серед ясного неба стало недавнє тернопільське фіаско БЮТ. Щоправда, сама Тимошенко, немов мантру, повторює, що поразки в Тернополі не було. Та від цього чорне не стає білим...

Як наслідок, чимало БЮТівців згадують давню мудрість: “Те, що сталося одного разу, може більше ніколи не повторитись. Але те, що сталося двічі, обов’язково повториться і втретє”. Побоюючись, що злощасний “третій раз” може припасти на, можливо, найголовніші вибори в житті Тимошенко, у її фракції дедалі популярнішою стає теза про те, що перед останнім і вирішальним боєм Юлії Володимирівні варто досягти домовленостей про післявиборче існування з іншими можливими переможцями президентських виборів.

Думку, яка ще так недавно сприймалася в середовищі БЮТ як крамола, — і справді, як можна ставити під сумнів перемогу Тимошенко на президентських виборах? — сьогодні окремі видні

Б­ЮТівці навіть не намагаються приховати. Віце-спікер парламенту Микола Томенко першим відкрито заявив про необхідність досягати стратегічних домовленостей з Арсенієм Яценюком, який стрімко увійшов до числа фаворитів президентських перегонів. Спорадичні контакти між емісарами Тимошенко і близькими соратниками Віктора Януковича, наскільки відомо, навіть не припинялись... Тем для розмови у переговірників більш ніж достатньо. Питання нині полягає лише в тому, щоб надати цим домовленостям реальної ваги, ухвалити їх на найвищому рівні.

Предмети торгу

Скасування всенародних виборів

Ще кілька місяців тому Юлія Тимо­шенко була дуже близькою до вирішення проблеми післявиборчого існування. Вихід пропонувався радикальний — просто відмінити вибори Президента. Точніше, перенести їх до парламенту. Принаймні саме про це вже домовились були БЮТ та Партія регіонів, які, маючи в свому розпорядженні понад 300 депутатських штиків, могли внести відповідні зміни до Конституції. А далі ці ж голоси привели б у президентське крісло Віктора Януковича, а той надав би гарантії безхмарного перебування на посаді прем’єра Юлії Тимошенко — тобто у виграші залишалися б обидва топ-політика. Того, що такого кульбіту міг би не сприйняти електорат, змовники не боялись: у перехідних положеннях зміненої Конституції прописали б заборону проведення парламентських виборів до 2012 року, а далі — буде видно...

Джерела “Главреда” свідчать, що ці зміни до Основного Закону продов­жують обговорюватись. Проте шанси на їх ухвалення зараз значно менші, аніж минулого року: Віктор Янукович усвідомлює, що будь-який Президент, обраний у парламенті, не матиме того авторитету, тієї легітимності, які по факту належать всенародно обраному главі держави. Крім того, регіоналам невтямки, чому, маючи об’єктивно найвищі електоральні рейтинги, тобто найвищі шанси перемогти у кампанії за нинішніми правилами, вони повинні йти на настільки непопулярний крок, як відміна всенародних виборів.

Кадрові бартери

Втім, у Юлії Тимошенко є достатньо тем для розмови з усіма потенційними партнерами — конкурентами і без переносу президентських виборів до Верхов­ної Ради.

Насамперед, йдеться про післявиборчий переділ кадрового пирога. Новий глава держави — яким би не було його прізвище — спробує сформувати під себе більшість у Верховній Раді. Створення нової коаліції означатиме зміну глави уряду, і саме глава держави гратиме першу скрипку у визначенні його персони. Передвиборні домовленості між кандидатами на найвищі державні посади могли б стати своєрідною страховкою на випадок програшу ними президентських виборів.

Можна пригадати, що подібну пропозицію напередодні третього туру виборів-2004 висував Віктору Ющенку Віктор Янукович: мовляв, значно знизити градус передвиборної напруги могла б відкрита обіцянка майбутнього Президента віддати своєму опонентові прем’єрське крісло. Втім, тоді Ющенко, впевнений у неминучості своєї перемоги, на такі домовленості не пішов...

Звичайно, кадрові домовленості між потенційними президентами стосуватимуться значно ширшого кола питань, ніж персона глави уряду. Той, кому випаде стати наступним прем’єром, повинен буде отримати можливість забезпечити свої тили, а отже, предметами розподілу стануть і ключові міністерства, і губернаторські пости...

Не виключено, що для закріплення своїх домовленостей сторони вирішать переформатувати навіть саму модель стосунків між главою держави і чільником Кабміну через внесення відповідних змін до Конституції.

При цьому наголосимо: те, що довиборчі домовленості можуть стосуватися змін Основного Закону, зовсім не означає, що домовлятися про це мають саме Юлія Тимошенко і Віктор Янукович, які єдині можуть скласти конституційну більшість у нинішній Верховній Раді. Адже хто сказав, що змінювати Конституцію буде саме парламент шостого скликання?

Зміни виборчих законів

І це — ще один привід для політичного торгу. Адже умови проведення дочасних парламентських виборів (а в тому, що новообраний Президент ініціює їх, аби переформатувати нинішню Раду “під себе”, не сумнівається практично ніхто) — це ті чинники, які не в останню чергу визначать їх результати.

Припустімо, підняття прохідного бар’єра до 12—15% при збереженні нинішньої виборчої системи переведе Україну на двопартійну систему і сконцентрує в руках Юлії Тимошенко та Віктора Януковича всю повноту влади в країні. Встановлення бар’єра на рівні 7—8% — це проведення до Ради трьох гравців, найменший із яких (найімовірніше — ще нестворена політсила Арсенія Яценю­ка) володітиме золотою акцією і визначатиме формат парламентської більшості. Перехід до моделі відкритих списків — це пас на Віктора Ющенка, іменний блок якого за допомогою цієї системи та технологій, апробованих на Тернопільщині, цілком може спробувати повторити тамтешній надвисокий результат “Єдиного центру” в масштабах усієї країни.

Одним словом — поле для домовленостей надзвичайно широке, і змінами виборчого законодавства їх учасники можуть не лише запрограмувати майбутню конфігурацію влади, але й переформатувати під себе усю політичну систему країни.

Домовлятись чи не домовлятись?

Здавалося б, ініціювати переговори з потенційними партнерами-кон­курентами, приходити у них до спільного знаменника і забезпечувати своє політичне майбутнє — не найгірший варіант дій для Юлії Тимошенко. Проте, наскільки відомо, подібні консультації поки що — це лише ідея, яку підтримує досить чисельна група близьких соратників лідерки БЮТ. На заваді її практичної реалізації стоять принаймні два чинники.

Перший із них — це вічна біда української політики, нездатність наших політиків забезпечити реалізацію досягнутих ними компромісів. Досвід свідчить: “залізні домовленості” перетворюються на порох, а підписи на Універсалах вицвітають уже наступного дня після укладення чергового “великого миру”. Не дивно, що в цій ситуації знову пробувати домовлятися з будь-ким може здатися Юлії Володимирівні, яка й сама не раз ламала власноруч укладені угоди, заняттям абсолютно безперспективним.

Проте значно важливіше, що, схоже, ніхто не може сказати напевно, що саме думає з приводу власного політичного майбутнього Юлія Тимошенко. Зараз лідерці БЮТ потрібно зробити класичний вибір між синицею в руках — забезпеченням своєї участі у владі незалежно від результатів президентських виборів і журавлем у небі — перемогою на виборах без будь-яких домовленостей і отриманням усієї влади без необхідності з кимось нею ділитись.

Напевно, торік чи років п’ять тому Юлія Володимирівна відповіла б на це запитання без найменших роздумів. Однак чи справді нинішня глава уряду і Тимошенко зразка 2000-го (часів “України без Кучми”), 2002-го (перших для БЮТ парламентських виборів) чи 2004-го (коли Тимошенко була лідером “радикального крила” Майдану) — це один і той самий політик? Відповідь на це питання зараз не є очевидною навіть для її найближчих соратників. Проте дуже скоро перед Тимошенко постане необхідність самій дати цю відповідь, і цей вибір або піднесе її на вершину політичного Олімпу, або назавжди змінить її політичне обличчя.

Святослав ХОМЕНКО