Якби й не було, то слід було б вигадати

Риторика представників влади останнім часом свідчить, що там дивляться на епідемію коронавірусу як на рятівну паличку, що має прикрити всі провали економічної політики та нездатність налагодити нормальне функціонування державного апарату.

Наприкінці лютого у В’єтнамі повідомили, що всі 16 пацієнтів першої хвилі успішно вилікувалися. І попри появу у березні нових випадків серед новоприбулих, досі немає жодного летального випадку. Поширення епідемії зупинили як у самому Китаї, де в низці провінцій узагалі зафіксовані були нечисленні випадки захворювання, так і в сусідніх країнах Азії, як-от Південній Кореї чи Таїланді. До того ж усі ці країни мають значно вищу інтенсивність контактів з Китаєм та, зокрема, осередком виникнення захворювання. Секретом успіху стали швидкі й ефективні заходи щодо виявлення та ізоляції хворих, вивчення контактів і належного карантину.

Натомість в Україні, яка мала значно більше часу підготуватися й вивчити досвід успішних варіантів боротьби з поширенням вірусу, запроваджують екстремальні для економіки та життєдіяльності країни заходи, ефективність яких сумнівна на тлі проваленої роботи з виявлення, контролю та ізоляції груп ризику. В Україну безперешкодно протягом місяців безконт­рольно в’їжджали тисячі потенційних носіїв з осередків поширення хвороби, а в країні навіть не було достатньої кількості засобів для тестування та ефективних механізмів гарантованої обсервації таких осіб.

Чорний лебідь чи рятівне коло

Тиждень ще від осені застерігав щодо бездіяльності влади на тлі наростання кризових тенденцій в економіці. У серії публікацій ми звертали увагу на постійне погіршення ситуації та накопичення факторів, які загрожували спрацювати як міни уповільненої дії протягом 2020 року незалежно від того, з’явився б фактор коронавірусу чи ні. Спусковим гачком могло стати будь-що. Тим часом у владі ігнорували очевидні сигнали й демонстрували впевненість у пришвидшенні економічного зростання та напливі іноземних інвестицій.

Стрімке погіршення економічних показників набирало обертів, коли про коронавірус не йшлося навіть у Китаї. Спад промислового виробництва, який у вересні становив 1,1% порівняно з тим самим місяцем 2018-го, у жовтні пришвидшився до 5%, у листопаді — грудні — до 7,5—7,7% (див. “Задовго до коронавірусу”). Про коронавірус Китай повідомив лише наприкінці грудня, а поширення хвороби навіть у межах осередку в Ухані припало вже на січень — лютий. Сільське господарство, яке в перших трьох кварталах 2019-го мало високі темпи зростання, витягуючи значною мірою економіку країни загалом, у IV кварталі також показало глибокий спад. І з початку 2020 року він триває далі. 

Із промисловості та сільського господарства спад поволі поширювався й на інші галузі економіки, зокрема набирав обертів у транспортній галузі. Якщо до осені 2019-го спад відбувався здебільшого через проблеми в металургії, то в жовтні — листопаді поширився на більшість інших промислових галузей, включно з орієнтованою насамперед на внутрішній ринок харчовою промисловістю.

Штучне зміцнення гривні через розбудову боргової піраміди ОВДП, під які в країну спекулянти заводили валюту, робило привабливішими імпортні споживчі товари й знижувало конкурентоспроможність українських товарів.

Як наслідок, після гальмування темпів зростання (із 11,6% у вересні до 7,3% у жовтні) у листопаді відбувся абсолютний спад експорту товарів — на 2,8%, а впродовж усіх трьох зимових місяців його показники перебували приблизно на рівні попереднього року. Натомість імпорт товарів без урахування енергоресурсів і далі зростав: восени в різні місяці на 6—9%, у січні 2020-го — на 2,6%. До того ж найшвидше зростав імпорт споживчих товарів. Наприклад, за оперативними даними Державної митної служби, за січень — лютий 2020 року імпорт продукції легкої промисловості порівняно з аналогічним періодом 2019-го зріс на 16%, продовольчих товарів — на 39%, виробів із кераміки та скла — на 8%.

Ситуація з експортом послуг, який традиційно в Україні відігравав роль компенсатора дефіциту торгівлі товарами, нині навіть гірша. Уже в III кварталі 2019 року їхній експорт зменшився на 10,9% порівняно з аналогічним показником 2018-го. І хоча в IV кварталі Держстат офіційно показав подвоєння експорту послуг, однак це відбулося коштом $2,9 млрд, які Газпром виплатив за судовим позовом.

Чи не єдиним вигодонабувачем таких процесів в економіці донедавна була роздрібна торгівля, яка мала можливість заробляти додаткові прибутки та показувати зростання оборотів на тлі спаду виробництва завдяки торгівлі імпортом та надходженням від заробітчан. Однак, як зазначав уже тоді Тиждень, це не могло тривати надто довго. Зрештою, у IV кварталі 2019-го галузі, які тримали економіку на плаву торік — та ж таки торгівля, сільське й лісове господарство, телекомунікації, — продемонстрували значний спад капітальних інвестицій, що стало одним з ранніх сигналів попередження про наростання і в них кризових тенденцій та спаду виробництва в перспективі (див. “Попереджувальний сигнал”).

Споживча бульбашка на тлі кризи в реальному секторі економіки наростала надто очевидно. Про це свідчили негативні сигнали в банківському секторі. Зокрема, стрімко зростав розрив між споживчим кредитуванням населення та фінансуванням банками підприємств. Якщо в першому спостерігалася позитивна динаміка, то в другому, навпаки, негативна. Натомість темпи зростання депозитів, які бізнес накопичував на рахунках банків, уже восени значно перевищили темпи зростання депозитів населення. Причиною була двократна різниця дохідності споживчих позик та кредитів бізнесу, “ножиці” якої й далі розширюються.

Ставало дедалі очевидніше, що кредитно-фінансова система працює навиворіт. Замість кредитувати розвиток бізнесу коштом депозитів громадян, фінансували споживчі кредити населення переважно на імпортні товари, використовуючи депозити, які формують підприємства. Це закладало міну сповільненої дії під економічне зростання в майбутньому та виявляється в різкому падінні інвестицій: у сільському господарстві — на 6,6%, у лісовому господарстві — на 39,7%, у роздрібній торгівлі — на 29,2%, у транспорті — на 9,3%, у телекомунікаціях — на 11,3%.

Та й саме споживання упродовж кількох років забезпечувало нарощення бюджетних видатків та пришвидшене зростання доходів громадян, зокрема й завдяки збільшенню в кілька разів мінімальної заробітної плати. Однак ухвалений монобільшістю державний бюджет на 2020-й означав, що цей фактор стимулювання внутрішнього попиту підірваний. Зарплати в ключових секторах індексувалися на рівні, трохи вищому від очікуваної інфляції, а пенсійні виплати, як стало зрозуміло зараз, в уряді взагалі ніхто не збирався планово індексувати.

Уже бюджет 2019 року недоотримав десятки мільярдів гривень запланованих надходжень. У грудні 2019‑го було майже втричі більше податків наперед, аніж у грудні 2018-го, але це не врятувало бюджет, і в другій половині місяця уряд фактично оголосив технічний дефолт з виконання бюджетних зобов’язань, припинивши фінансувати незахищені статті бюджету. Тож у січні — лютому ситуація виявилася ще складнішою. За даними Рахункової палати, надходження до загального фонду Державного бюджету були меншими від плану на 38,5 млрд грн. На 22,2 млрд грн не проведено видатків.

В умовах гострого дефіциту бюджетних коштів штучно затягнули фінансування низки важливих для того ж таки розвитку економіки та експорту державних програм. Зокрема, станом на 17 березня 2020 року до Державної казначейської служби України не надійшло 102 паспорти бюджетних програм. Серед них: про функціонування торговельних представництв України за кордоном; фінансова підтримка сільськогосподарських товаровиробників; надання кредитів фермерським господарствам; фінансова підтримка заходів в АПК на умовах фінансового лізингу; заходи з будівництва прикордонних інспекційних постів та поліпшення доступу сільськогосподарських малих і середніх підприємств до експортних ринків; формування статутного капіталу Фонду часткового гарантування кредитів; сприяння взаємній торгівлі завдяки усуненню технічних бар’єрів у торгівлі між Україною та ЄС; будівництво та реконструкція мостів. Фактично було запущене зачароване коло, коли дефіцит коштів блокував заходи, які мали б простимулювати економіку та принести додаткові кошти.

Ціна паніки

За підсумками січня, уперше з 2015 року було зафіксовано зменшення ВВП (за оцінкою Мінекономіки, на 0,5%), у лютому — березні ситуація лише погіршувалася. В уряді, новий керівник якого під час першого виступу у Верховній Раді обіцяв підвищити соціальні видатки, змушені були визнати, що бюджет за I квартал не виконають більш як на 20%. Водночас перспективи II кварталу бачаться ще гіршими, а отже, єдиним способом є перегляд бюджетних видатків у напрямку їхнього зменшення.

На тлі поглиблення кризових явищ в економіці та бюджетній сфері Володимир Зеленський перед загрозою дефолту та повного розпаду державних фінансів, якими нещодавно лякав своїх депутатів, кинувся в протилежну крайність і зробив ставку на передачу країни в управління старих господарів — олігархів.

Спочатку він пропонує енергетичному монополісту Ріната Ахметова ДТЕК викупити шахти, що залишаються в державній власності, потім просуває топ-менеджера з тієї ж таки монополії на посаду прем’єр-міністра, нарешті, не ховаючись, проводить нараду з найбільшими олігархами країни, під час якої ті отримують певні регіони країни у сфери відповідальності. А наступного дня менеджера Олега Бахматюка призначають на посаду міністра економіки та сільського господарства.

Опинившись у критичній ситуації, Зеленський та новий очільник його Офісу Андрій Єрмак фактично реставрують режим і методи управління країною загалом та економікою зокрема, що була притаманна за часів Азарова—Януковича. Ставку дедалі більше роблять на тиск, примус та залякування, пріоритет відводять великому олігархічному бізнесу, а по регіонах призначають “смотрящих” із середовища підприємців з неоднозначною репутацією, які свого часу пов’язувалися з кримінальним світом.

Судячи з інформації джерел, олігархи погодилися “підставити плече” в критичній ситуації вкрай особливо. Відмовившись наповнювати централізовані державні фонди, вони прагнуть натомість замкнути заходи з підтримки регіонів у складних умовах на собі й використати це для зміцнення своїх позицій. Водночас уже почали вимагати в обмін на це преференцій від держави.

У будь-якому разі сам факт роздачі регіонів країни під кураторство вузького кола великого олігархічного бізнесу, як це було в критичних умовах навесні 2014 року, є симптомом слабкості влади, який надзвичайно небезпечний на тлі зростання загрози нового підходу до підпорядкування Росії, що його демонструє Дмітрій Козак.

Врешті, попередньому президенту після обрання 2014 року довелося докласти чималих зусиль, щоб приборкати відчуття суверенності деяких олігархів, які набули такого впливу навесні 2014-го. Але якщо тоді кураторство деяких регіонів з боку олігархів можна було пояснити специфічними обставинами країни, то зараз це відбувається за умови наявності зовсім нещодавно обраного президента, який має у парламенті однопартійну більшість, власний уряд та всі силові структури. Тобто повні можливості й уже майже рік для вибудови ефективної моделі власне державного управління ХХІ століття, а не повернення до методів, більш притаманних феодалізму.

Зростає загроза, що країну чекає олігархічний відкат в економіці. Коли під прикриттям підтримки національного бізнесу олігархи отримають можливість відбити сторицею своє спонсорство заходів з боротьби з епідемією та виведення економіки з критичної ситуації. Ці обставини використовуватимуть, щоб переділити привабливі сегменти ринку та поставити економіку й бюджет країни на службу власним інтересам. Про жодну перспективу деолігархізації, демонополізації, деофшоризації, про які заявляв Зеленський та його спікери в парламенті, у цих умовах не йтиметься.

Невдоволення самозайнятих та малого бізнесу вже почало виливатися в протести, наприклад акцію в Запоріжжі після закриття ринку, учасники якого справедливо нарікали, що перевагу віддають великому бізнесу. “Ви позбавили підприємців можливості продати продукти. Ми теж боїмося коронавірусу, але ми не можемо сидіти вдома. Чому працюють супермаркети? Чому ви підтримуєте олігархів, а нас знищуєте?” — слушно закидали дрібні торгівці чиновникам під міськрадою.

Доля людей, які йдуть на карантин без збереження основної частини своїх доходів, так само без відповіді. Адже представники малого бізнесу й самозайнятих не можуть розраховувати на жодну компенсацію: звільнення від ЄСВ та частини податків не компенсує втрати доходів. У критичній ситуації, особливо якщо подовжать і посилять карантинні заходи, постраждають також ті люди, які отримували лише маленьку частину своїх доходів офіційно, що є досить поширеним явищем у країні. Закриття закладів у сфері обслуговування, дрібної торгівлі, а також зменшення доходів людей матиме руйнівні наслідки для тих галузей української економіки, які досі тримали її на плаву.

Водночас бездумно спалюються валютні резерви в ситуації, коли ці кошти йдуть фактично на створення умов для виведення спекулятивного капіталу з країни. Лише за тиждень було витрачено понад $1 млрд резервів. А Мінфін в умовах паніки на валютному ринку ще більше загострює ситуацію, коли ухвалює рішення про продаж у цих умовах валютних, а не гривневих ОВДП.

Не вживаючи завчасно дієвих профілактичних заходів для протидії поширенню коронавірусу, а також підготовки системи охорони здоров’я до його подолання, влада тепер штовхає економіку країни в надзвичайну ситуацію своїми екстремальними діями, яких не спостерігається в інших країнах світу. Навіть у тому ж таки Китаї, який став джерелом епідемії, не вживали заходів, що паралізували б функціонування економіки. Епідемія коронавірусу, звісно, надзвичайно небезпечна, однак протидіяти їй потрібно сплановано, а не хаотичними обмеженнями, які загрожують не менш небезпечним колапсом і так підірваної попереднім експериментуванням нинішньої влади.

Олександр КРАМАР