Ядучий газ

Скільки ниточці не витися, а кінець усе одно знайдеться... Коло перманентної безвідповідальності української влади різних кольорів і нереформованості національної економіки замикається з чіткою перспективою перетворення на зашморг для Української держави. За немодернізовану економіку, за її тотальну олігархізацію, за витіснення з органів держвлади найкращих умів, за політичне хуторянство — за все це треба розплачуватися. Проблема тільки в тому, що розплачуватиметься Україна, її суспільство. А уряд регіоналів і президент Віктор Янукович під тиском бюджетного дедлайну виконують роль вправних шулерів-тасувальників колоди стратегічних національних інтересів країни. Численні національні інтереси, сама суть і ядро державності розбазарюються в обмін на одну-єдину послугу для власників хімічних і металургійних заводів (читай олігархів) у формі здешевленого на 30%, але не більше ніж на $100 за тисячу кубометрів газу. Вигадано навіть спецтермін — “газова інвестиція”. Названо й суму таких інвестицій — $40 млрд. Щоправда, не зрозуміло, як вона вираховувалася з огляду на те, що ціна на газ щороку змінюється.

Диспропорція обміну вражає сама по собі. З усіх пострадянських країн хіба що Таджикистан, Вірменія та Білорусь удавалися на певних етапах до такого принизливого відчинення навстіж дверей для російських держкорпорацій і російських стратегічних інтересів. Перші дві країни пережили війни, опинившись на межі виживання, і не мали змоги перебирати кредитами, умовами договорів тощо. Для Білорусі такі здавання інтересів закінчилися цивілізаційним занепадом та спазматичними пошуками підтримки на Заході, коли російські дешеві кабальні кредити вичерпалися. Але в усіх цих країнах масштаби не ті й можливості не ті. В Україні чого важать тільки авіабудування та атомна енергетика. Понад усім цим височіє домовленість про пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ в нашій країні до 2042 року з можливістю продовження дії договору на п’ять років.

Яким чином це узгоджується з усіма заявами українського президента про нейтральний статус нашої країни? Це рішення антиконституційне по суті. У статті 17 Основного Закону чітко зазначено: на території України не допускається розташування іноземних військових баз. А перехідні положення застосовуються лише до домовленостей 1997 року. Росія, мовляв, обіцяє робити значні фінансово-матеріальні інвестиції в розвиток Севастополя. Починаючи з 1991 року, вона цього не робила, а тут раптом робитиме? Дивує, що самої пролонгації виявилося замало. Росіяни не мають навіть наміру сплачувати повністю оренду. Остання частково зараховуватиметься знову ж таки в обмін на дешевий газ — у рахунок отієї 30-відсоткової знижки. Росія вкладатиме гроші у свої війська та компанії. А що робить українська влада? Зусилля кількох поколінь українських політиків, дипломатів, військових із пошуку взаємоприйнятної формули перебування й поступового виведення російського флоту з території України зводяться нанівець.

За флотом на черзі спільне з росіянами будівництво заводу з виробництва ядерного палива (див. тут), “інтеграція” російської “Об'єднаної авіабудівної корпорації” та українського авіабудівного концерну “Антонов”. При цьому російська сторона воліла б, щоб 50% акцій нашого концерну було внесено до статутного капіталу корпорації. Тобто йдеться про фактичне поглинання росіянами наших стратегічних активів. Підписання домовленостей за цими напрямами на рівні об’єктів господарювання може відбутися найближчим часом. Не виключено, що й це ще не всі сюрпризи від Януковича & КО. Але зрозуміло одне: команда Віктора Януковича послідовно захищає інтереси кланово-олігархічні, а не національні, й це вже зайшло дуже далеко. Час діяти громадянському суспільству й опозиції.

Жанна БЕЗП’ЯТЧУК