Владика Ігор: добре, що Янукович молиться в УПЦ МП

Владика Ігор (Ісіченко), Архиєпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви, був гостем п'ятничної інтерактивної програми Бі-Бі-Сі “Добрий вечір з Лондона” 14 січня 2011 року.

Він перебував з візитом у Лондоні, де виступив в Українському інституті.

Годинна розмова, до якої долучалися слухачі з усієї України, торкалася як філософських питань — чи є Бог? — так і більш політичних: як ставиться до церкви українська держава, чи реально на сьогодні об’єднати українські церкви, і чи потрібно це робити за будь-яку ціну.

— Об’єднати українські церкви сьогодні елементарно просто. У вересні було розроблено проект, який обговорювався на спеціальному соборі УПЦ Московського патріархату в Донецьку, було розроблено стратегію, яка здійснюється зараз в Україні. Так само як об’єднували нас у 1930 році, ліквідуючи УАПЦ, в 1946 році — ліквідуючи УГКЦ.

Сьогоднішній режим в Україні може, використавши адміністративний ресурс і не дуже зважаючи на світове оточення (і тим більше на думку власних громадян), ліквідувати церкви, альтернативні російській церкві, і наказати всім визнати владу Московського патріарха.

Але чи розв’яже це церковні проблеми, чи арифметичне додавання громад збереже вірних у такій церкві? Не думаю. Наведу приклад сусідньої Росії, де фактично ліквідовані всі спроби релігійних громад вийти поза межі Московського патріархату. Кагебістський уряд Росії навіть вдало провів операцію за кордоном, приєднавши російську зарубіжну церкву до Московського патріархату. І хіба Московський патріархат зберіг свій авторитет в Росії? Жодною мірою.

- Ви вважаєте, що Московський патріархат не має авторитету в Росії?

— На рівні Кремля, звичайно, він зберіг свій політичний вплив. Але якщо поговорити з рядовими росіянами і запитати, як вони ставляться до церкви, — то в більшості ставлення критичне. Релігійне життя Росії абсолютно від цього не оздоровилося.

- Традиційно вважається, що Росія — це релігійна країна, зокрема на цьому постійно наголошують на Заході...

— На Заході Росію бачать очима Достоєвського, Чехова, Серафима Саровського та інших. Це міф, який існує на Заході, і який принесли російські мігранти у 20-30-х роках.

Я думаю, що тут найбільшим помічником Заходу, у розумінні становища, був би Бердяєв, який пояснив, що в основі феномену російського більшовізму лежить месіанізм, який поглинав православ’я протягом століть. Реальна релігійність має свій вихід на повсякденній моралі, на тверезості чи нетверезості народу, на його відповідальності, ставленні один до одного. Крім того, цифри статистики завжди стверджують, що не менш як третина людей, які номінально відносять себе до православних, насправді визнають, що вони в Бога не вірять — ось ціна цій релігійності.

- Ви вважаєте позитивним фактором, що президент Віктор Янукович демонструє своїми діями прихильність до УПЦ Московського патріархату?

— Ви знаєте, для кожної людини добре, коли вона не хитається і щира у своїх переконаннях. Серед різних рис президента Януковича мені якраз імпонує те, що він щиро і безпосередньо відносить себе до однієї конфесії і завжди відвідує цю конфесію.

Але він є президентом, тобто главою держави, і поряд із його молитовними практиками є і його обов’язки у підтримуванні коректних стосунків зі всіма іншими церквами. Мені б хотілося бачити відвідини президентом церкви, може, не обов’язково під час свята, але церковного управління Київського патріархату, Греко-Католицької Церкви. Ясна річ, що президент будь-якої поліконфесійної держави мав би у перші тижні своєї каденції зустрітись із релігійними лідерами за круглим столом. Наскільки мені відомо, цього досі ще не було.

- Один із наших слухачів запитує на сайті: “Чому православ’я так наполегливо прагне займатися політикою, адже суть християнства полягає у відкиненні земних благ заради духовної досконалості. Куди поділася жертовність і праведність наших сучасних священників?”

— Це проблема, над якою всі повинні думати. Коли говоримо про православ’я, давайте не відмежовувати себе від церкви. Кожен із нас, хрещених, належить до церкви. Якщо ми звинувачуємо церкву, отже, ми звинувачуємо і себе. Я не знаю жодного священика, який би не зупинився у відповідну мить, коли його могли зупинити парафіяни. На кожного священика впливає позиція громади, і коли частина священнослужителів поринає у політику, іде в депутати, значить вона відчуває солідарність великої частини спільноти.

Вся історія нашої держави за 20 років — це історія того, як парафіяни і громадські діячі дуже часто намагалися втягти церкву у політичні процеси. Я не кажу, що церква повинна бути виключена з політики. Ось наприклад, недавній випадок із понівеченням пам’ятника у Запоріжжі — чи повинна церква реагувати на таку подію? Чи повинна церква захищати репресованих політичних в’язнів, які з’являються в Україні? Це не політика, я думаю, що це душпастирський обов’язок церкви — бути з тими, хто постраждав і був несправедливо звинувачений державою.

Слухач Бі-Бі-Сі: “Останнім часом взаємини різних конфесій в Україні і так були складні, а останні дії керівництва країни ще більше посилюють напругу між конфесіями. Я думаю, навпаки, все повинно вирішуватися мирним шляхом, а зараз все йде до того, що знову будуть якісь війни з церквою”.

— Так, це важливий момент, про який варто говорити, — втручання державних діячів у церковні справи. Стосунки між церквами напружуються не тому, що церкви ворожі одна до одної. Церкви зіштовхуються у суперечках про власність, у змаганні за вплив на тих самих політичних діячів, і власне тоді, коли їх до цього підштовхують. Підштовхують не тільки провокативними заявами чи закликами до боротьби, а використанням адміністративного ресурсу на підтримку тієї чи іншої конфесії, але найголовніше — безкарністю.

Хоча я сам ніби зацікавлена особа, але я в різних кабінетах говорив, що у нас не припиняться міжцерковні конфлікти, доки хоча б одного негідника не засудять на солідний строк — за те, що він закликав до міжконфесійної ворожнечі, очорнював представників іншої конфесії, і, зрештою, за захоплення церкви.

Чи є хоч один виграний судовий процес проти тих, хто захопив церкву? Немає, рейдерство в церкві процвітає і заохочується державними і судовими установами. Тому що немає такого судді, який би зважився захищати права громади, в якої відібрали церкву — якщо представники рейдерів займають високі державні посади.

Слухач Бі-Бі-Сі: “Найбільш розвиненими країнами у світі є країни, в яких домінують протестантство і конфуціанство. Натомість країни, які сповідують православ’я, традиційно пасуть задніх, як в економіці, так і в питанні прав і свобод людини. Чому так?”

— Я думаю, це не пов’язано із конфесійними поглядами. В православних країнах етика інша, це безсумнівно. Але давайте тут дивитися не лише на економічну перспективу — вона дійсно добра, але давайте повернемося до сучасної кризи, яка ставить питання нового прочитання протестантської етики Вебера і багатьох інших постулатів, на яких зростав західний бізнесовий світ.

Можна поглянути на демографічну ситуацію та стан родини у країнах Заходу... Звісно, не можна заперечувати всього того, що здобув так званий протестантський світ (хоча так і неправильно говорити, тому що у США найбільша конфесія католицької церкви, і там же мільйони православних і десятки мільйонів мусульман). Але сьогоднішня ситуація у постіндустріальному суспільстві складна, і дає можливість православному світові долати цивілізаційну відстань між нашим світом і Західним.

- Як ви розцінюєте виживання проукраїнських церков під тиском проросійського Московського патріархату, а також в умовах зростаючої активності протестантських сект?

— Слово “секта” образливе — і не варто його вживати, щоб не ображати протестантів. Я би по-іншому розглядав ці стосунки, тут не йдеться про стосунки церков київської традиції, до якої ще додаємо греко-католицьку церкву. Наші три церкви, які виходять з Київської митрополії, справді переживають тиск, але до чого тут Московський патріархат? Хіба він має адміністративні важелі?

Є проблеми у стосунках з цілком конкретним політичним режимом, який існує в Україні, його використовує Московський патріархат як свого союзника. Але у ставленні до українських церков — це елемент державної політики, яка є в Україні сьогодні. І це не може не тривожити не лише церковних діячів, але і кожного українця.

Щодо стосунків між церквами, то якраз становище таких рівновіддалених від влади церков допоможе їм знайти спільну мову між собою, бо завжди сваряться насамперед ті, кого розділяють через політику протекціонізму.

Світлана ПИРКАЛО