Відчути війну

Коли я прямувала до Національного музею Великої Вітчизняної війни, який було відкрито рівно 30 років тому 9 травня, то чомусь гадала, що сьогодні ця тема мало кому цікава. Проте коли побачила, як алеєю до Батьківщини—матері все йдуть і йдуть люди, то зрозуміла, що помилялася. Підходжу ближче. Бронзові коліна гiгантських скульптур і зброя, яку вони тримають у руках, вичовгані до блиску — тут страшенно любить фотографуватися дітвора. Обмальовані квітами два грізні танки, що стоять навпроти входу в музей, теж обліплені дітлахами — на ці бойові машини їм дозволяють безперешкодно залазити, тож малеча користується нагодою. Помічаю й пару молодят, які прийшли фотографуватися до меморіалу. Мама з двома малюками годує хлібом диких качок, що плавають у басейні біля підніжжя Батьківщини—матері. Вже біля самого музею чую арабську й англійську мову. На брак відвідувачів меморіал дiйсно не скаржиться. У першу чергу завдяки величезному колективу справжніх фанатів своєї справи. Це вони постійно оновлюють експозицію, по дещицях збирають раритети воєнних часів, виконують величезний пласт пошукової і дослідницької роботи. Пригадую, як в одному зі столичних музеїв мене здивували віддруковані на машинці підписи під експонатами — доказ того, що тієї експозиції не торкалися ще з радянських часів. Але якщо в Музеї історії Великої Вітчизняної ви востаннє були років 15 тому, то, прийшовши сьогодні, побачите зовсім іншу експозицію. Вона не вкрита пліснявою ідеології, шокуюча і водночас зворушлива — і цим вражає.

“Ми тут щодня на війні”

“Наш меморіал є у списку найбільш відвідуваних музеїв не тільки України, а й світу! І знаєте чому? Ми весь час працюємо над його наповненням, — каже генеральний директор Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років” Іван Ковальчук. — Ось недавно відкрили оновлений перший зал, де розповідається про початок Другої світової війни. Зайдіть туди — ви його не впізнаєте. Там безліч нової інформації. У кожному залі діє якась виставка. Тож щодня маємо не менш як дві тисячі відвідувачів! І це, зауважте, тільки ті, хто купив квиток і відвідав експозицію. А скільки впродовж дня людей заходить на територію меморіалу? Якогось року 9 травня у нас побувало 850 тисяч осіб! Це підрахувала спеціальна комісія. А за 30 років роботи меморiал відвідали понад 26 мільйонів туристів із 200 країн світу. Це майже мільйон щороку, бо три роки ми взагалі не приймали відвідувачів — готували нову експозицію. І 70 відсотків відвідувачів — це молодь”.

“Коли наш музей тільки—но відкрили, сюди черга стояла! У радянські часи він був надзвичайно популярний, — додає заступник гендиректора з наукової роботи Любов Легасова. — І коли рік тому ми знову побачили чергу в музей, це була наша власна перемога. Людей же до нас ніхто не веде. До війни зараз ставляться вже зовсім по—іншому, і в школах ті події вивчають інакше, а черга в музей стоїть! І ми пишаємося тим, що зробили таку експозицію, яка зачіпає людей за живе. Бо саме вона є серцем меморіалу, а не скульптура Батьківщини—матері, як дехто думає. Саме через документи та інші раритети люди, яких давно немає, розмовляють із нами”.

Колектив музею сьогодні — це 367 осіб. Чимало співробітників працюють по 20—30 років. “Думаєте, це легко? Адже переважна більшість працівників — це жінки, — додає Любов Легасова. — І от уявіть собі, ці жінки — щодня на війні. Щодня через свої душі та серця вони проносять величезну кількість непростої інформації, часто — страшної і трагічної. Вони постійно відчувають енергетику цих речей і документів”.

Але і байдужим у музеї робити нічого. Бо тоді й відвідувачі з нього виходитимуть абсолютно байдужими. Художнім оформленням залів займався головний художник музею Анатолій Гайдамака. “Працюючи над експозицією, я відчував війну”, — зізнається він. А відтак намагався зробити все, аби ту війну, її жах, біль і трагедію, відчув кожен, хто туди зайде. І знаєте, що я помітила? Вийшовши з музею, хочеться мовчати. Вал пережитого у війну людьми горя відбирає і мову, і розуміння того, як таке взагалі могло статися.

“Цим речам краще бути в музеї, а не у сейфі”

Пригадую, вперше до музею я потрапила років у сім. Серед іншого чомусь дуже врізалися в пам’ять рукавички з людської шкіри, виготовлені в одному з концтаборів. Вони і сьогодні лежать під склом, викликаючи мороз по шкірі. Невже хтось міг спокійно їх носити? Чи митися шматочком мила із людського жиру, представленим тут же? “Колекцію цих страшних експонатів торік поповнив і матрац із людського волосся”, — каже гендиректор музею.

Серед нових експонатів — також мотоцикл, на якому есесівці в’їхали на територію України. “Його виставлено в першому залі, — каже гендиректор музею. — Мотоцикл привіз нам бельгієць Мартін Богард. Уявляєте, людина не продала раритет, а подарувала!”. Якраз у день мого візиту в музей Мартін Богард знову приїхав у Київ, і знову з подарунками. Тож мені вдалося поспілкуватися з меценатом і поцікавитися, чому такі щедрі презенти він робить саме українському музею. “Уперше в Київ я приїхав років 20 тому, — каже Мартін Богард. — Я закохався в це місто, тут у мене багато друзів. А коли побував у Музеї Великої Вітчизняної, був неймовірно вражений. Я відвідував багато аналогічних закладів за кордоном, і знаєте, чим ваш музей відрізняється від інших? У ньому є душа. Це відчувається в усьому — в оформленні експозиції, у ставленні до експонатів, у порядку, який панує на величезній території меморіалу. До цього музею я вже привозив багатьох своїх знайомих і друзів. І постійно роблю йому рекламу. От і вчора у літаку радив своєму сусіду, який уперше летів в Україну, обов’язково побувати тут”.

Цього разу Мартін Богард також привіз кілька унікальних речей. Це довідник про Україну, виданий у Берліні 1941 року спеціально для німецької армії. В ньому детально розписані клімат, населення, дороги та залізничні шляхи України — все, що могло згодитися німецьким солдатам, які мали вести загарбницькі дії на нашій території. Також бельгієць привіз щоденник сербського солдата та оригінали фото, зроблені німцями в Україні. “Я постійно переглядаю в інтернеті аукціони для колекціонерів і дивлюся, чи є там щось цікаве для України, — пояснює Мартін Богард. — Ось ці експонати я придбав у чоловіка, який розпродував свою колекцію. Бо вважаю, що таким речам краще бути в музеї, де їх зможуть побачити люди, а не в сейфі під замком”.

“Зараз створюємо електронну базу похоронок”

Загалом щороку музейники збирають близько 5 тисяч нових надходжень. Запитую, що сьогодні може зацікавити музей. Бо ветерани, на жаль, відходять, а онуки не завжди цінують те, чим дорожили дідусі. Тож їхні реліквії можуть опинитися на смітнику. “І не тільки на смітнику, — каже Іван Ковальчук. — Є такі онуки, які це все продають. За безцінь! Нас це дуже турбує. Деякi ділки, прикриваючись ім’ям нашого музею, вивішують оголошення: “Музей війни купить дорого нагороди”. Але ми жодного відношення до цього не маємо і закликаємо людей бути уважними. Проте є й тi, хто самі приносять у музей речі своїх родичів, бо знають, що тут це буде гідно оцінено і збережено”.

Справжньою удачею музейників можна назвати те, що вони змогли забрати у свої архіви понад два мільйони похоронок, які досі зберігалися у військкоматах (родичі загиблих отримували на руки копію похоронки, а її оригінал залишався у військкоматі). “Ми зараз створюємо їх електронну базу, — каже Іван Ковальчук. — Уже понад сто тисяч справ відпрацьовано. І кожен користувач, якого цікавить доля загиблого діда—прадіда, зможе знайти у ній інформацію про місце поховання та дату смерті родича”.

Листи з 1941—го досі ідуть

Торік до музею було передано ще одну унікальну колекцію — 1208 листів, вивезених гітлерівцями з Кам’янця—Подільського. Усі вони датовані червнем—липнем 1941 року. Листи не були ніким ні прочитані, ні навіть розпечатані. Й до сьогодні — майже 70 років — зберігалися у фондах одного з музеїв Відня. Навіщо фашистам знадобилися захоплені “в полон” листи? Доктор Густав Ольшлегер, інспектор телеграфного зв’язку Рейхскомісаріату, який ще в роки війни передав листи своєму товаришу доктору Ріделю у Відень, пояснював цю зацікавленість так: “Колекція дає картину настрою радянського народу на початку війни”. А родини у той час марно чекали вісточок від своїх солдатів...

Вивчати ту “картину настрою” довелося вже нашим науковцям. Про що йдеться в цих листах? “Їхні автори багато писали про життя міста в перші дні війни, — розповідає Володимир Сімперович, провідний науковий співробітник меморіального комплексу. — Фактично кожен лист — це описи бомбардувань: скільки скинуто бомб, скільки знищено будинків... Є деталі, які вражають своїм змістом. Наприклад, описання того, як поблизу Хотина німецькі літаки розбомбили пологовий будинок. Є листи, автори яких вірять у швидку перемогу. А є реалістичніші, де військовослужбовці стверджують, що ворог надзвичайно сильний і доведеться довго воювати... У листах здебільшого сільських чоловіків багато переживань за майбутній урожай: ось поблизу нас величезне поле зі стиглим колоссям, пише один із авторів, а хто його збиратиме? У сукупності ця епістолярна колекція дає загальну характеристику морально—психологічного стану радянського населення на початку війни”. За словами науковця, листи дуже різні як за соціальною ознакою (від щойно мобілізованих солдатів, кадрових офіцерів, студентів місцевого вчительського інституту і навіть дітей), так і за географічною структурою (їхні автори — з усіх куточків Радянського Союзу, відтак багато послань написані не лише українською, а й російською, чуваською, татарською мовами, на ідиш). У кожному другому—третьому листі музейники знаходили фотографії — солдатські чи сімейні, грошові купюри або засушені квіти...

“Навіть через 70 років усі ці листи мають бути доправлені до адресатів, — каже Володимир Сімперович. — Це наш святий обов’язок. І ми сподіваємося, що голос iз минулого буде почутий нащадками майже кожної родини”. Тож нині музейники працюють ще й над тим, щоб знайти родичів тих, кому були адресовані ці солдатські “трикутнички”. Наразi копії листів (оригінали залишаться в музеї) вручено понад 400 родинам в Україні та за кордоном.

Чи вдалося знайти бодай одну людину, якій конкретно адресувався лист, цікавлюся в науковця. “Звичайно, — каже пан Володимир. — Наприклад, Синаюк Рахіль Львівна, яка нині мешкає у Василькові на Київщині, через десятиліття отримала листа від свого чоловіка Ринського Зиновія Ароновича. Сам Зиновій Аронович військовим кореспондентом пройшов усю війну і помер кілька років тому. Тож лист, написаний ним у далекому 1941—му, дійшов уже після його смерті. А от із тих, хто ці листи писав, на жаль, поки що нікого не вдалося розшукати. Вони або загинули на війні, або померли вже в повоєнні роки”.

До сумних роковин — 70—річчя від початку війни — музейники планують видати каталог непрочитаних листів 1941—го. А поки що вони просять відгукнутися всіх, кому знайомі прізвища авторів і адресатів цих послань (усі дані розміщено на сайті музею www.warmuseum.kiev.ua).

Майте на увазі

Київ iз висоти Батьківщини—матері

— Свого часу на монумент Батьківщини—матері влаштовували екскурсії. А зараз?

— Пускаємо й зараз, — каже генеральний директор Іван Ковальчук. — Звідти відкриваються чудові краєвиди міста і охочих побачити Київ із висоти Батьківщини—матері чимало. Якби ми зменшили вартість цього підйому (зараз це коштує 200 гривень iз людини. — Авт.), то відвідувачів було б iще більше. Але ми не ставимо перед собою таке завдання. Бо це не проста екскурсія, підйом екстремальний. Спочатку двома ліфтами — вертикальним і похилим, а потім — самотужки. Піднімаємо одночасно не більше двох людей з інструктором, який перед початком обов’язково дає настанови. Але відчуття, які отримає людина там, на горі, повірте, незабутні...

— Хто обстежує скульптуру і наглядає за нею?

— У нас при музеї існує спеціальний відділ, який відповідає за виконання робіт згідно з інструкцією, розробленою фахівцями “Проектстальконструкції”. Це науковий інститут, який виконував розробку креслень цієї скульптури, контролював виконання робіт окремих її деталей та монтаж на місці. Фахівці цього інституту детально розписали, що ми маємо виконувати щомісяця, кожні півроку, рік. Наприклад, раз у півроку маємо змащувати шпильки, раз на рік спостерігати за креном меча, голови або щита. Фахівці—геодезисти щорічно складають технічний звіт про те, в якому станi не тільки скульптура, а й увесь меморіал. Адже ми розташовані на пагорбах і маємо постійно бути на сторожі. На сьогодні обстеження показують відсутність будь—яких відхилень рівноваги монумента “Батьківщина—мати”. Міціність скульптури, за висновками фахівців, розрахована більш як на 150 років.

Довідка

Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років відкрито у жовтні 1974 року на Печерську, у колишньому Кловському палаці. Але дуже швидко експозиції в ньому стало затісно, тож новий музейний комплекс було вирішено збудувати на печерських пагорбах.

Основою для будівництва став творчий задум відомого скульптора Євгена Вучетича (сам він передчасно пішов із життя). Грандіозну роботу реалізував авторський колектив скульпторів і архітекторів Києва та Москви.

Меморіал займає площу в понад 11,5 га. Головний корпус музею є одночасно п’єдесталом для монумента “Батьківщина—мати”. Фігуру жінки зі щитом і мечем у руках створено з листової неіржавіючої сталі. Висота скульптури від п’єдесталу до кінчика меча — 62 м, загальна висота — 102 м, вага — близько 500 т.

Урочисте відкриття меморіального комплексу відбулося 9 травня 1981 року за участю Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва.

Варто побачити

* З квітня в музеї працює виставка “Шляхи милосердя”. Вона розповідає про людей, які під страхом смерті рятували в роки війни полонених, поранених, євреїв. Серед представлених раритетів — ковдри, які в роки війни з дрібних клаптиків тканини вручну шили жінки з Нідерландів, Канади, США для біженців, дітей—сиріт, учасників руху опору.

* Учора відкрилася виставка “Євгеній Халдей: митець, воїн, людина”, де представлено матеріали відомого фотокореспондента, який пройшов усю війну. Найзнаменитіше його фото — підняття прапора над рейхстагом. До речi, на постановочному фото, де Єгоров і Кантарія встановлюють “прапор Перемоги”, і на тому, що його зробив фотокор Євген Халдей, яке облетіло весь світ, зображені різні люди і різні прапори, жоден з яких не має стосунку до “прапора Перемоги”. Про це розповiв “Україні молодій” вiдомий український iсторик Владислав Гриневич. Халдей привіз свій прапор із Москви. Він попросив свого родича пошити із скатертин три червоні полотнища. І прикріпив їх — одне на військовому штабі нацистів, друге — на Бранденбурзьких воротах і третє — на рейхстазі. Уже ніхто не стріляв, було спокійно. Фото вдалося добре і стало символом перемоги. Деякі фотознімки Халдея були речовими доказами злодіянь фашистів на Нюрнберзькому процесі.

* 9 травня з 10.00 до 16.00 відбудуться урочистості з нагоди 66—ї річниці Перемоги.

* 16 червня відкриється виставка до 70—річчя початку Другої світової війни.

Ліна КУШНІР