Україна для інвесторів?

Влада, схоже, зрозуміла: аби управляти країною, бюджетних коштів недостатньо. Вона вирішила братися до однієї з головних перепон, що зупиняє повноцінний розвиток економіки — притоку інвестицій в країну.

Ініційована у березні-квітні Держагентством з інвестицій та управління національними проектами під головуванням президента інвестиційна реформа обіцяє грошовим мішкам нові можливості в Україні.

Характерно, що лише через кілька днів після того свої тези щодо поліпшення інвестиційного клімату в Росії представив президент Дмитро Медвєдєв, який так само обіцяв іноземним інвесторам нові можливості.

Минулого тижня президент України наділив спеціальними повноваженням відомство Владислава Каськіва, і тоді ж російський прем'єр Володимир Путін оголосив про намір створити агентство стратегічних ініціатив.

Директиви проти інструментів

Ідея створення особливих умов для інвестування на пострадянському просторі не нова. Спочатку країни Східної Європи, а згодом і Грузія продемонстрували, наскільки докорінними можуть бути зміни в суспільстві після створення умов для гарантованого надходження іноземних інвестицій.

І саме зараз, коли економіки країн регіону почали відновлюватися після кризи, постає питання залучення коштів для стимулювання якісного зростання.

В інформаційному просторі ідея інвестиційної реформи в Україні і Росії прозвучала майже одночасно — наприкінці березня — на початку квітня.

У Магнітогорську на Уралі свої десять тез щодо поліпшення інвестиційного клімату представив Медвєдєв, а в Києві інвестиційну реформу на засіданні під головуванням президента Віктора Януковича презентував голова новоствореного інвестиційного агентства Каськів.

Дві моделі, які мають запрацювати для поліпшення інвестиційного клімату, відображають не лише економічну, а й політичну реальність двох країн. В Росії тези Медвєдєва нагадують директивні накази — із санкціями за невиконання.

Фактично, створюються рамки, у межах яких чиновники повинні діяти задля умовного комфорту інвесторів. Це дзеркало ситуації в російському суспільстві: влада вирішує, в яких рамках діяти бізнесові і пересічному громадянину, влада контролює виконання цим умов і карає непокірних.

Українська модель суттєво різниться: інвестору надаються інструменти для пришвидшення вирішення його проблем: “єдине вікно”, “біржа проектів”, фонд фінансування проектної документації, інформаційні та юридичні послуги.

Держава лише модерує використання цих інструментів, однак не обмежує діяльності інвестора рамками. Разом з тим, українська модель інвестиційної реформи може бути хіба першим кроком із створення сприятливого інвестиційного середовища, адже її успіх залежить від багатьох інших додаткових дій — податкової, судової, земельної реформ і боротьби з корупцією.

Більшість озвучених Медвєдєвим ідей мають мало стосунку до ринкових механізмів регулювання інвестиційного клімату. Приміром, йдеться про особливий механізм розгляду скарг на корупцію, включаючи публікацію підсумків таких розслідувань, який повинна розробити Генпрокуратура.

Або ж про покращення якості роботи митниці, поштової, консульської служб, реєстраційних офісів, надання Мінекономрозвитку повноважень ініціювати припинення будь-яких актів, що заважатимуть розвитку підприємництва — аналог повноважень, які в Україні мав Держкомпідприємництва.

Ці заходи є ручним керуванням: підприємці не можуть сподіватися, що до кожного буде застосована однаково прискіплива процедура розгляду скарги чи “поліпшений” сервіс на митниці.

Прикладами “ручника” є створення мобільної приймальні Адміністрації президента та інституту інвестиційних уповноважених в регіонах. Вони матимуть надзвичайні повноваження: водитимуть інвестора “за руку” серед бюрократичних нетрів і вживатимуть заходів до тих, хто чинитиме спротив.

В сьогоднішніх російських реаліях залишається лише здогадуватися, скільки коштуватиме “доступ до тіла” таких суперменів, які “вирішують питання”.

В Україні вирішили чинити інакше — створити ринкові умови, а не “ручні” преференції для окремого бізнесу. Зокрема, в парламенті будуть розглянуті законопроекти “Про індустріальні парки”, “Про Національні проекти”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про адміністрування державних гарантій”, “Про застосування міжнародних стандартів бухгалтерської звітності”.

Низка питань, які раніше вирішувалися на рівні Кабміну чи президента, тобто однією людиною чи невеликою групою людей, тепер пропонується регулювати законом. А це значить, що внести несподівані зміни в правила гри буде важче.

Сьогодні в Україні інструмент підтримки державою комерційних проектів через держгарантії використовується вкрай неефективно. Передусім, через можливість ручного управління гарантіями та фактично мовчазну згоду з їх неповерненням.

Аналітики, оцінюючи можливість повернення гарантій, виданих під кредити “Укравтодору”, “Украгролізингу” та іншим таким компаніям, “по-чорному” жартують, що наявність літер “укр” автоматично кладе ці витрати на плечі держбюджету.

Із запровадженням інвестиційної реформи принципи розподілу держгарантій будуть зафіксовані законодавчо, а система їх виділення буде виведена за межі засідання уряду і, теоретично, перетвориться на прозорий конкурсний механізм.

Каськів декларує, що тепер держгарантії повинні надаватися лише на підтримку пріоритетів соціально-економічного розвитку, повинні обов'язково повертатися та становити не більше 50% вартості проекту. При цьому проекти повинні готуватися лише у співпраці з провідними світовими консалтинговими компаніями.

Вузький погляд

Серед ідей Медведєва є й цілком здорові ідеї, проте вони виглядають архаїчними для України. Наприклад, мова йде про оприлюднення плану приватизації, плану державних закупівель великих корпорацій.

Якщо приватизаційний план і можливості участі в державних закупівлях — це єдина нагода для інвестора заробити гроші в Росії, йому можна лише поспівчувати.

Поодинокі машинобудівні заводи і “нано”-експерименти — лише показна мішура, за якою криється дефіцит інвестицій у багатьох галузях, особливо, у сфері високих технологій, розбудові інфраструктури, розвитку малого та середнього бізнесу.

Якщо запропонована модель інвестиційної реформи таки буде реалізована, то в Україні ситуація має радикально відрізнятися.

По-перше, крім приватизації, з'являться інструменти державно-приватного партнерства і концесії, які повинні оживити активи, котрі вже десятиліттями лежать мертвим вантажем.

По-друге, запрацює “Біржа інвестиційних проектів” — єдина інтегрована система для просування на зовнішніх ринках інвестиційних проектів, незалежно від їх масштабу та форми власності.

Нарешті, інвестиційна реформа передбачає системну маркетингову кампанію — “роуд-шоу” в 25-ти світових фінансових центрах, промокампанію у світових інформаційних мережах та запровадження щорічного інвестиційного форуму — інструменти, які вже не перший рік успішно використовують сусіди України.

Локомотивом успіху та інкубатором нових ідей повинні стати Національні проекти.

Компенсувати буксування загальних економічних реформ в країні влада вирішила за рахунок “інкубатора” успішних інвестиційних прикладів. Проте навіть незважаючи на заявлену чотири місяці тому жорстку підтримку президента, вони з великими труднощами долають бюрократичні перешкоди.

Поки деякі шанси на успіх мають лише “флагманські” — LNG-термінал, національна інформаційна мережа четвертого покоління, формування мережі пологових будинків нового типу та швидкісна залізниця до “Борисполя”, будівництво якої Каськів обіцяє розпочати наступного місяця.

Решта проектів рухаються повільніше. Втім, вже заявлено, що перелік проектів, які є “сигнальними маяками” для інвесторів щодо перспективних пріоритетів розвитку країни на найближчі п'ять-десять років, і надалі постійно розширюватиметься.

За існуючих обставин біржа дрібніших проектів, яка повинна доповнити комплекс інвестиційних пропозицій, має сумні перспективи. Проте якщо перевести систему державного управління винятково на рейки проектного менеджменту, ймовірно, з часом цей механізм покаже свою ефективність.

Думки авторів інвестиційного реформування у двох країнах збіглися у питанні необхідності створення банку розвитку. У Росії він буде фондом прямих інвестицій з початковим капіталом 2 мільярди доларів з подальшим збільшенням до 10 мільярдів доларів. Фонд фінансуватиме проекти разом з приватними інвесторами.

В Україні аналогічними проектами опікуватиметься Український банк розвитку, який братиме участь у співфінансуванні на 10-25% від усього обсягу інвестицій. Згодом банк повністю замінить корупційну систему державних цільових програм, які діють в Україні і при цьому фінансуються в середньому не більш ніж на 10-15%.

Добрим сигналом для української влади є те, що деякі інвестиційні новації російські колеги навіть переписують з українських інвестиційних ідей.

Так, днями Путін заявив, що в Росії буде створено Агентство стратегічних ініціатив з просування нових проектів. Це агентство, з одного боку, виявлятиме нові стратегічні проекти, а з іншого — стане “ліфтом” для талановитої молоді.

Не лише ідея, а й сама стилістика риторики Путіна виглядає копією ідеї та стилістики Укрнацпроекту. Отже, якщо раніше Україна запозичала управлінські новації, то тепер уже росіяни не проти позичити в України ту чи іншу ідею.

На відміну від Росії, де інвестиційна реформа насаджується адміністративними методами, в Україні влада формально витримує інтонацію діалогу з бізнесом, демонстративно висловлюючи реформаторські ідеї як ініціативи до обговорення. В цьому і плюс, і мінус українського підходу.

З одного боку, бізнес все ще має шанс, принаймні через Держінвестпроект, висловити побажання щодо того, як для нього повинні створюватися умови. З іншого боку, директивний підхід означає гарантоване виконання під страхом звільнення, а в Україні таких гарантій немає. І невідомо, коли такі гарантії будуть.

Головне, що українська інвестиційна реформа дуже вузька, інструментальна. Вона зводиться до компетенції одного відомства Каськіва. А як же бути з іншими болючими для іноземних інвесторів питаннями — корупцією, землею, податками?

Податковий програш

Якщо аналізувати системні рішення, то очевидна перевага росіян. Вони обійшли Україну в деякій лібералізації податкової політики, зокрема, знизили ставку соціального внеску роботодавців з 1 січня 2012 року.

Сьогодні в Росії він становить 34%. Звісно, зниження до 26%, яке вже прогнозують в російському Мінфіні, важко назвати суттєвою реформою, адже до 1 січня 2011 року ставка якраз і становила 26%. Таким чином, уряд з Кремлем просто будуть виправляти помилку, бо зрозуміли, що так багато їхній бізнес платити не зможе.

В Україні на такий радикальний крок поки що ніхто не зважився, і це одна з ключових причин, чому інші реформи з дерегуляції бізнес називає невідчутними.

Крім, того, в Україні нема багатьох елементів державної “інфраструктури”, які б дозволили інвесторові почуватися тут як вдома, а не як у дешевому готелі, де гостеві начебто й раді, але всі потайки намагаються вкрасти гаманець.

Потрібна судова реформа, яка б гарантувала права власності на придбані в цій країні об'єкти, а не право на прихід рейдерів.

Потрібна земельна реформа, яка б не лише привабила інвесторів в аграрний сектор, але й дозволила підприємцям з інших галузей почуватися спокійніше.

Ще один крок, який нескоро зроблять в Україні, — скорочення видатків на державні закупівлі. Медвєдєв говорив про 15% видатків, які повинні компенсувати зниження обсягів відрахувань до соцфондів. В Україні мова повинна йти мінімум про 30% додаткової економії, вже закладеної в ціну закупівлі як “вдячність” чиновникам.

Уряд і парламент підуть на кардинальну зміну законодавчого поля самостійно чи чекатимуть, поки судові, земельні і тендерні закони внесе президент? Нарешті, чи наважиться влада поламати представлені в уряді монополії олігархів?

Без відповіді на ці питання важко прогнозувати, наскільки ефективно працюватиме створювана інфраструктура для інвестора, і коли потік вкладень в Україну стане справді повноводним.

Ті, хто беруть на себе сізіфову працю української інвестиційної реформи, мають право на шанс хоча б тому, що наважилися працювати у справжніх авгієвих стайнях української корупції і бюрократії. Однак чи перетворять вони ці стайні на інвестиційне Ельдорадо, покаже час.

Сергій ЄВТУШЕНКО, голова Державного агентства з управління національними проектами 2010-2011 роки