УПЦ МП іде на вибори. У США

Необхідність розірвати союз УПЦ МП із Кремлем була цілком очевидною від самого початку війни. Тобто навіть не з лютого 2022-го, а з весни 2014-го. Але, на жаль, що довше затягується “буцання” української влади з УПЦ МП, то менше в України шансів позбутися церковного зв’язку з Москвою. Оговтавшись від першого шоку, пов’язаного з втратою привілеїв, хвилею хейту та загрозою заборони, УПЦ МП мобілізувала ресурси для впливу на політичний порядок денний США. Тепер на УПЦ МП працює не лише російська дипломатична машина. Не лише “західні експерти” з російськими паспортами та західні богослови з “російською душею”. На неї працюють найдорожчі лобісти й адвокати, журналісти й політики, для яких “допомога Україні” (точніше, відмова від неї) виявилася зручним передвиборчим трампліном.

Рада безпеки ООН уже втретє за цей рік за заявкою РФ зібралася, аби розглянути питання про “гоніння на канонічну церкву” в Україні. Від ООН доповідь зробила помічниця Генерального секретаря з прав людини Ілзе Брандс Керіс. Її доповідь не містила нічого принципово нового — занепокоєність щодо міжконфесійної напруги, окремих випадків бійок. Також вона нагадала, що в ООН уважно стежать за тим, аби судові процеси над священнослужителями відбувалися цілком відповідно до закону та права, й наразі не надто задоволені тим, як це робиться в Україні.

Учасники слухань, як зазвичай, розділилися на дві групи. Представники західних країн і Японії вкотре виявили зневагу до представника РФ, заявивши, що головна проблема української церкви (як і України загалом) — Росія та війна, розв’язана нею. Представники умовного Глобального Півдня обмежилися обтічним “мирумиром” і протестом проти руйнування храмів.

На цьому можна було б перегорнути сторінку в нескінченній історії “глибоких занепокоєнь”, від яких жодна зі сторін не отримує переваг, — здається, саме це і є головною метою організаторів.

Першу представив доповідач від РФ Вахтанг Кіпшидзе. Цікавим є сам факт участі саме цієї людини — офіційного представника Московського патріархату та крикливця-українофоба. Це мало підкреслити, що УПЦ — це МП і Моспатріархія “своїх не кидає”. А ключовою в його виступі була лише одна фраза: “Перший крок до встановлення миру в Україні — припинити переслідування УПЦ”.

Навряд чи це було сказано просто задля “красного слівця”. Вочевидь, у Кремля вже є певний набір вимог до України на випадок укладення перемир’я. І УПЦ МП — неодмінна частина угоди.

У Київській митрополії, як видно з усього, про це знають. Їхня позиція нині — тягти час (а також гроші зі спонсорів на інформаційні та лобістські кампанії) в очікуванні того моменту, коли українська влада буде змушена відступити й дати їм спокій. Заступництво Москви щодо цієї церкви, як і брехня представників останньої про “цілковиту незалежність”, іще ніколи не були такими відвертими й цинічними.

Друга мета, що спонукала Кремль утретє за рік зібрати Радбез ООН через “гоніння на УПЦ МП”, мала медійний характер. За всієї політичної безпорадності Радбез ООН і далі відіграє роль ньюсмейкера. Для “балакучих голів” із Республіканської партії США цей орган цілком підходить як “авторитетне джерело”, на звіти й оцінки якого можна покликатися як на незалежну та респектабельну думку.

Доповідь Ілзе Брандс Керіс дає достатньо матеріалу, щоб говорити про порушення свободи совісті в Україні. Реальні та вигадані. Усім відомо, що в Росії за приналежність до свідків Єгови можна отримати п’ять-сім років в’язниці. А в Україні за приналежність до УПЦ МП можна втратити храм, паства якого втомилася згадувати під час богослужінь “господина і отця нашого Кіріла”. Але так, і там, і там — порушення…

“Гоніння на церкву” з боку української влади стали тараном, який ультраправі республіканці пустили в хід. Вони слугують виправданням для блокування допомоги Україні нині та ще неодноразово згадуватимуться під час обговорення рішення про додаткове фінансування, яке ухвалюватимуть у Конгресі між Днем Подяки та Різдвом. Ці аргументи постійно озвучуються під час республіканських праймериз, де з їх допомогою прибічники Трампа розчищають йому шлях від поміркованих кандидатів.

Захищати “канонічне православ’я в Україні” беруться лобісти, послуги яких коштують півтори тисячі доларів за годину (легко зрозуміти — за що, важче пояснити, звідки в “гнаної церкви” такі фінансові можливості). У респектабельних виданнях виходять статті, де “заборона церкви” засуджується як “непрощенний” гріх перед демократією й доктриною прав людини. Добір слів іноді каже сам за себе: непрощенні вчинки закликають до покарання. У нашому випадку таким “покаранням” може (або має?) стати відмова США від подальшої підтримки України у війні проти РФ. Тобто нашим “покаранням” може (або має?) стати наша поразка у війні проти РФ.

Тепер в адміністрації Байдена мають привід нервувати: на тлі всього цього політичного та медійного галасу Комісія США з міжнародної релігійної свободи займається вивченням питання, — вона звернулася за роз’ясненнями до Держдепартаменту етнополітики та свободи совісті, а також до посла України в США Оксани Маркарової. Не знаю, наскільки Комісію задовольнили відповіді українських чиновників. Її коментар пресі (опублікований у “Голосі Америки”) був стриманим: Комісія висловила “розуміння” ситуації, в якій опинилася Україна, але коментар зводився до ввічливого вмовляння в тому плані, що закони, ухвалені Україною, не мають позначитися на інтересах вірян. Що в перекладі з дипломатичної мови означає: цей законопроєкт (як і вся антиупецешна програма української влади) може стати (або вже став) каменем спотикання для тих, хто підтримує Україну в США.

Українська влада фактично провалила кампанію з ліквідації Московської церкви в Україні. Стає цілком зрозуміло, що у влади не було ні стратегії, ні навіть просто плану Б. Є сумніви, що на Банковій узагалі була воля вирішити проблему Московського патріархату в Україні раз і назавжди. Свою атаку ОП провів у звичній манері — війна в медіаполі, хвилі хайпу та хаотичні візити правоохоронців до представників УПЦ МП. Можливо, це виграшна стратегія для боротьби з олігархами та політичними суперниками. Але не для боротьби з інституціями, глибоко вкоріненими в суспільстві, популярність яких на рівні громад не поступається популярності “Кварталу 95”. Точніше, це в “Кварталу 95” — популярність. А церква — це частина самоідентифікації.

Можна зливати в мережу фотки з напівоголеними хористами, знаходити в церквах георгіївські стрічки та портрети патріарха Кіріла, писати про московських попів-мерседесів у твіттерах і на парканах. Про це можна заспівати. І, може, навіть станцювати — як в індійському кіно. Та якщо прибрати весь медійний галас, у сухому залишку кампанія влади проти УПЦ МП наразі не принесла нічого, крім проблем. Реально зв’язки цієї конфесії з Москвою залишаються функціональними, а роль УПЦ МП у медіапросторі — особливо західному — й далі визначається на Луб’янці. 

Катерина ЩОТКІНА, експерт, журналіст, письменник, автор книг “Хроніки Томосу”, “Любомир Гузар. Хочу бути людиною”