“Тільки ОБСЄ залишає територію Авдіївки — починається справжня війна” — хірург

Кореспондент Української служби Радіо Свобода Левко Стек працює в зоні бойових дій на сході України практично від самого його початку. Днями він вкотре приїхав на лінію фронту —- саме фронту, а не “розмежування сторін”, як записано в Мінських угодах. Бої тут відбуваються щодня, хоча і, в основному, без застосування забороненого “Мінськом” важкого озброєння. Позиції сторін часом розділяють лише сотні метрів, що призводить до щоденних жертв навіть в умовах, коли мовчать “Гради” і “Смерчі”.

Днями міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров назвав неприйнятним розміщення в Донбасі збройної місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі до тих пір, поки в Конституції України не буде закріплений “особливий статус” підконтрольних сепаратистам територій. Місія ОБСЄ, яка працює в Донецькій і Луганській областях, зараз і є виключно спостережною, не володіє ніякими серйозними повноваженнями і не може навіть проїхати туди, куди не дозволять українські військові або сепаратисти. У результаті, каже Левко Стек, обстріли поновлюються рівно тоді, коли білі джипи ОБСЄ ховаються за горизонтом. Мирні жителі прифронтових міст готові на все, аби тільки стрілянина стихла, розповідає Левко Стек:

— Левко, де Ви зараз перебуваєте?

— Останнім місцем, де ми працювали, була Авдіївка — це передмістя Донецька. У попередні дні проїхали біля Донецька по лінії розмежування — Зайцеве, біля Дебальцева були, на українських позиціях, ну, і Авдіївка. Зараз найгарячіша точка — авдіївська промзона, постійно дає про себе знати. Головний висновок, який я для себе зробив, полягає в тому, що, незважаючи на Мінські угоди, вогонь не припиняється. Встановити якесь більш-менш стабільне припинення вогню, на жаль, не вдається. Добре це чути і видно саме в Авдіївці, тому що промзона в п'яти хвилинах їзди від околиці міста, і якщо ти стоїш на балконі свого будинку, ти можеш навіть бачити снаряди, які летять за півтора-два кілометри від тебе.

Буквально вчора, коли ми працювали в місті, ми були свідками того, як місцевий житель, який живе недалеко від промзони, був поранений осколками міни. Це, до речі, теж цікавий момент — місцеві жителі настільки вже звикли до цього, що, навіть перебуваючи в кілька сотень метрів від промзони, живуть звичайним життям. Ніхто не звертає уваги на те, що навколо гримить, стріляє. І від цього, звичайно ж, мирні жителі постійно страждають. Вчора ми бачили одного пораненого мирного і одного військового. Не знаю, можливо, це і не всі поранені в Авдіївці за вчора, підозрюю, що під час нашої відсутності теж могли бути якісь втрати.

Авдіївка — унікальне місто, тому що там є дві паралельні реальності. Перша — це жахлива промзона, де ми постійно чуємо про втрати і застосування заборонених Мінськими домовленостями калібрів. Друга — місто, що живе цілком звичайним життям і намагається, як мені здається, не реагувати на те, що за півтора кілометра від будинків гримлять вибухи. Це поки що головне враження від поїздки. Їде броньовик з пораненим, якого везуть з Авдіївки, а поруч з ним їде літній чоловік на велосипеді, не звертаючи уваги на те, що поруч з ним відбувається. Поранених постійно, безперервним потоком привозять у місцеву лікарню.

Про цифри не можу говорити, але медики підтверджують, що є поодинокі дні без якихось поранень, легких чи важчих. Це головна проблема. Так, я помітив, що калібри стали значно менші, тепер на головні позиції вийшли стрілецька зброя, гранатомети, АГС, ручні протитанкові гармати, зенітні установки. Раніше були САУ, “Гради” і інше важке озброєння, зараз його значно менше, це треба визнати. І я особисто не бачив жодного разу, щоб такі великі калібри застосовувалися. Але все, що менше, стріляє дуже активно і дуже часто. Вчора ми увесь день провели з медиками і бачили, до чого це призводить.

— Чому саме авдіївська промзона, село Зайцеве і деякі інші населені пункти є зараз найбільш гарячими точками? Чи тільки тому, що, відповідно до Мінських угод, вони не були приписані до жодної зі сторін протистояння і були “сірою зоною”? Чи є інші причини?

— Так, це одна з причин. Раніше промзона була “сірою територією”, яка нікому не належала, а потім її зайняли українські військові, і під вогневої контроль потрапила дуже важлива стратегічно розв'язка — Ясинуватська, яка з'єднує Горлівку і Донецьк. Щоб повернути контроль над нею, для спокійного пересування особового складу і вантажів сепаратисти дуже хочуть повернути статус-кво. Але поки безрезультатно. І я підозрюю, що активне протистояння на цій ділянці фронту триватиме ще дуже довго. Немає таких масштабних і достатніх для руху лінії фронту атак, немає чогось схожого на Дебальцеве або 2014 рік. Тому ця стрілянина, коли в день до 10 поранених, може бути, два-три убитих, вона є зараз головним сюжетом війни. Жодна зі сторін, мені здається, не готова до наступу, ніхто не акумулював досить сил, щоб претендувати на те, щоб повернути якісь населені пункти під свій контроль, великі ділянки території. Зараз основна боротьба йде за “сіру зону”, яка на деяких ділянках фронту досить велика. У передмісті Донецька, в тій же Авдіївці її практично немає. Сторони розділяють приблизно 100 метрів, приблизно 200, приблизно 300 метрів. Вони постійно перебувають у контакті, і, звичайно ж, стрільби і боїв тут уникнути не вдається.

Те саме з селом Зайцеве. Там трішки більша відстань між сторонами, але теж незначна — 800-1000 метрів. Це проблема, тому що навіть невеликі калібри можна застосовувати досить ефективно на таких відстанях, цим сторони і користуються. Там теж є і поранені, і вбиті, на жаль. Я не був свідком, можу спиратися тільки на слова військових, але вони кажуть, що іноді застосовуються і заборонені калібри. Йдеться про міномети 82-го, 120-го або 152-го калібру. Останнє — це вже самохідні артилерійські установки. Я не знаю точно, не можу говорити про те, чи є такі порушення, але точно є осколки від цих мін. Їх легко впізнати, я вже не перший рік тут працюю, око вже бачить. Тому Мінський процес з його відведенням озброєння, як мені здається, є досить ілюзорним, незважаючи на всі зусилля.

— Ситуація стабільна або складається із загострень і періодів відносного спокою?

— Я б не говорив про якесь загострення. Це досить стабільний процес, якщо можна так сказати про військові дії. Поки не видно якихось підтверджень того, що хтось готується до наступу, збирається повертати якісь території, займати позиції противника. Тут, звичайно, треба говорити про спостерігачів, про місію ОБСЄ. Хірурги з авдіївської лікарні кажуть: “Наша робота безпосередньо пов'язана з роботою ОБСЄ. Як тільки ОБСЄ залишає територію Авдіївки, починається справжня війна”. І на різних ділянках фронту ми чули щось схоже: поки ОБСЄ працює, поки вони на місці, ніхто не стріляє —  як тільки вони їдуть, все повертається до того, яким було до приїзду. Тут треба, мені здається, працювати за якимось іншим сценарієм, тому що зараз ця місія недостатньо ефективна.

— Крім можливості передачі ОБСЄ поліцейських повноважень, зараз дуже багато обговорюють слова Надії Савченко про можливість прямих переговорів з ватажками бойовиків “ЛНР” та “ДНР”. Як ці слова сприймають українські військові, мирні жителі?

— Мені важко давати загальну оцінку, тому що ми завжди спілкуємося з конкретними людьми на конкретних ділянках фронту, і думки можуть відрізнятися кардинально. Звичайно, військові, які працюють на передній лінії оборони, не готові чисто психологічно визнавати протиборчу сторону рівноправним учасником мирних переговорів. Для них це в чистому вигляді “терористи, з якими треба боротися, а не домовлятися”. Але це думка окремих людей. А місцеві жителі готові на все, щоб припинився вогонь, їм все одно. Доходить до абсурдних заяв, що “чи “ДНР”, чи Україна — нам все одно: хто забезпечить стабільне припинення вогню, той і молодець”. Люди, які живуть близько до лінії розмежування, вже втомилися від безперервного вогню. Вони намагаються не звертати уваги, але все одно для них головне — це тиша, щоб нічого не вибухало на сусідній вулиці. А на яких умовах це буде, з ким домовлятися, хто домовлятиметься — абсолютно все одно. Умови для них другорядні, головне — результат.

Марк КРУТОВ