Союз-інвалід

Коли новий прем’єр Ірландії Енда Кенні намагався випросити на саміті Європейського Союзу минулого місяця пом’якшення умов допомоги своїй країні, колеги висміяли один із аргументів промовця про те, що вибрали його насамперед за обіцянку домогтися кращих умов для своєї держави. “То й що? Усі ми маємо вибори”, — заявили вони.

У клубі з 27 демократичних країн національні вибори повсякчас змінюються регіональними, тож процес ухвалення рішень неминуче забарвлюють електоральні розрахунки. Однак внутрішня політика нині особливо виснажує уряди — консервативні чи соціалістичні, північні чи південні, кредиторів чи боржників.

За два тижні після прохання Кенні ще один саміт ЄС затьмарила відставка Жозе Сократеша, португальського прем’єра-соціаліста, якому не вдалося провести останній план суворої економії через парламент. Два дні потому позиції канцлера Німеччини Анґели Меркель, котра так переконливо змушувала Європу виконувати її волю під час кризи євро, похитнулися через поразку на виборах на двох землях. Того самого дня її головний європейський союзник Ніколя Саркозі осоромився на місцевих перегонах.

Ослабли не тільки вони. У Середземномор’ї італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі з’явився в суді для розгляду першої з кількох справ, які можуть підірвати його лідерські позиції. Прем’єр Іспанії Хосе Луїс Родріґес Сапатеро вкрай непопулярний у своїй країні. У Північній Європі політичної ваги знову набувають данська, голландська і шведська партії, що виступають проти імміграції. У Фінляндії на виборах 17 квітня непогані шанси має партія “Справжні фіни”. А Бельгією ще від моменту голосування в червні 2010 року править тимчасовий прем’єр, б’ючи всі рекорди урядового паралічу. Одне слово, останнім часом європейські саміти більше скидаються на божевільну лікарняну палату, переповнену каліками з перебитими кінцівками, пацієнтами в гамівних сорочках і смертельно хворими. Не дивно, що лідери ЄС докладають усіх зусиль, аби вилікуватися від кризи суверенного боргу.

Узяти бодай саміт 24—25 березня — його називали моментом, коли ЄС остаточно визначиться з “комплексною” реакцією на проблеми єврозони. Утім, національні зрушення вкотре перешкодили реалізації узгоджених і переконливих дій. Одна з причин — політичний крах у Португалії. Багато хто вмовляє Сократеша попросити фінансової допомоги, але він хоче дошкутильгати до травневих чи червневих виборів без неї. Не бажає повертатися до режиму суворої економії, нав’язаного Міжнародним валютним фондом у 1970—1980 роках, про який досі пам’ятається з відомої протестної пісні: “… немає сили, що зламала б МВФ”.

Ще одну проблему спричинило рішення Меркель повторно розглянути угоду про фінансування постійного механізму порятунку країн єврозони, укладену за кілька днів до того європейськими міністрами фінансів. Переймаючись тим, що Німеччині доведеться заплатити надто багато у 2013-му, році федеральних виборів, Меркель домоглася домовленості про більш поступове створення фонду — за п’ять років, а не за два. А що як йому забракне грошей на порятунок якоїсь нужденної країни? “Нічого, — заявили лідери, — ми придумаємо, де їх дозбирати”.

Інша проблема родом із Фінляндії, яка блокує будь-які домовленості про збільшення тимчасового фонду порятунку, недофінансованого зараз. У Гельсінкі не бажають брати на себе додатковий тягар до виборів 17 квітня. Щоб схвалити зміни стосовно тимчасового фонду, необхідно викликати парламентаріїв з канікул, а до того ж популярними відтак стануть “Справжні фіни”, які виїжджають зараз на хвилі незадоволення програмою фінансової допомоги проблемним країнам єврозони.

Утім, Європейський Союз завжди переслідували конфлікти національних інтересів. І все одно, як стверджують єврооптимісти, йому вдавалося за потреби ухвалювати далекосяжні, ба навіть непопулярні рішення. Наприклад, ЄС зайшов далі, ніж усі сподівалися рік тому, в посиленні правил бюджетного регулювання та економічної інтеграції. Це правда. Однак, попри всі ці кроки, євроспільнота доклала замало зусиль, щоб заспокоїти ринки.

То від чого ж так втомилися європейські лідери? Певною мірою серед них запанувало політичне виснаження. Берлусконі перебуває в кріслі прем’єра вже третій термін; Сократеш і Меркель обіймають свої посади по шість років. Економічна криза вдарила й по тих, хто змушений упроваджувати сувору економію, і по тих, хто позичає їм гроші. Однак відбуваються й глибші зміни. Традиційні партії слабнуть, оскільки класова політика губить популярність. У лівому крилі внаслідок трансформацій в економіці та соціальних структурах зменшилася чисельність старого робітничого класу. У правому, де зазвичай домінують християнські демократи, релігія майже втратила вплив, а разом із Берлінським муром зникла й антикомуністична аргументація. Якась частина виборців відчуває безсилля національних лідерів перед такими проблемами, як кліматичні зміни й фінансова криза. Інша вимагає захисту від світових економічних сил та імміграції. Розрізненість і розчарування створюють простір для маневрів вузько спрямованих груп: зелених, регіональних партій чи збіговиська крайніх правих, які виступають проти імміграції та ЄС.

Інакше кажучи, тепер створити стійку більшість складніше (коаліція править навіть у Британії, де мажоритарну систему розроблено під утворення однопартійного Кабінету). А коли уряди дістаються до влади, як зазначає Пітер Мейр із Європейського університету (Флоренція), вони швидше втрачають популярність — не в останню чергу тому, що їхні дії обмежені рішеннями Брюсселя. “Таке явище, як масова партія, зникло; послідовники партій уже не відчувають колишньої лояльності до своїх політичних сил, — каже він. — Як наслідок — маємо те, що італійською називається immobilismo” (immobilismo — італ. інертність, бездіяльність).

Оплакування національної політики — не відповідь. Потрібно зміцнювати демократію. Брюссельські інституції можна тісніше прив’язати до виборців, якщо, наприклад, посилити вплив національних парламентів на ухвали ЄС. Лідерам країн доведеться усвідомити, що їхній електорат не так міцно тримається за племінні звички, налаштований критичніше і може краще відчувати лицемірство. Це добре, бо ж відтак дужче цінуватимуть раціональне лідерство, довіру, переконання й серйозну аргументацію. Якби настрій Саркозі не був такий мінливий, Меркель менше панікувала б, Сапатеро був би переконливіший, а Берлусконі менше блазнював би, Європа видавалася б не такою неповноцінною.

The Economist